Що ж співатимемо?

В палких дискусіях навколо проблеми, яку таким крутим возом зачепила телеведуча Мирослава Барчук,  ідеться головно про етично-політично-патріотичні аспекти відставки Зураба  Аласанії з «Першого національного» та про квоти для української пісні в наших медіа. Дискусії виходять гострі й часом щирі – але ж, панове, істинний болісний епіцентр проблеми не тут! Він – в оцінці сучасної української естради по суті. Такої оцінки насправді ніколи не було і немає, її уникають навіть найгарячіші патріоти.

Чому?

А тому що вона страшна. Коли б шановні критики таки зважилися на серйозну оцінку, то неминуче постали б перед необхідністю самим ґречно вибачатися перед пані Мирославою, яку наче з доброго дива поквецяли «злісною українофобкою», а не виламувати їй суглоби рішучою вимогою публічного вибачення, як це зробив зело гнівним ще й відкритим листом один співак, гукнувши собі в поміч («прошу репост!») юрбу «нечитавалезасуджувачів».

Та я не хочу збиватись на етично-психологічні чвари. Хочу якраз до суті. До стану нашої пісенної культури. І якщо відверто, без політкоректних реверансів, то ситуація страшна простотою: сучасна українська пісенна культура не є ні українською, ні культурою. Це та сама російська попса ще совєцького гарту, тільки перекладена каліченою українською мовою і тому особливо нікчемна. Не скажу отруйна: отруту ще ж треба ввести в організм, а наша естрадна пісня в нього «не лізе», бо дуже нудить. Ефект із цього – трохи несподіваний, зате закономірний: талановита молодь, здригаючись від совкового трупного смороду, потягнулася до попси заморської, до музики заморської, до культури геть чужої, та хоч не такої жалюгідної. Ось що наробили за останні 20-30 років «законодавці» української пісні! Запосівши всі канали, мікрофони й видавництва, товчуть свою творчість, як воду в ступі, а всю нерозтрачену енергію кинули на те, щоб не допустити до конкуренції молоду силу. Перелік цих співаків, поетів, композиторів, аранжувальників та продюсерів можна (і треба б) навести, але не робитиму цього, бо вже старий, ще когось забуду, то матиму лишнього ворога. Та й без того їх усі знають – намозолили нам вуха так самісінько, як колись їхні духовні предтечі, що зачаджували нас піснями про «щасливе колгоспне життя».

Звідки ця біда і чому ніхто про неї серйозно не говорить? Біда сталася давно. За три останні століття проста, здорова, радісна й світла, як Сонце, народна поезія, народна пісня (маю на увазі древні обрядові, побутові, ліричні та ігрові пісні) мусила відійти в тінь, поступившись пісням нестерпного болю й жалю від великої неправди й наруги –  з’явилася пісенна симфонія XVIII-XIX століть, упродовж яких біль від московських пазурів дійшов до нашого найвіддаленішого села. Український фольклор цього періоду – фантастичне явище на весь світ, жоден народ не витворив ні такої кількості, ні такого глибокого змісту пісенних шедеврів. Так часом зацвітає підрубане дерево…

Не знайшлося ні садівничих, ні навіть садівників, які змогли б те дерево порятувати. Знаходились, але тут-таки з’являлися якісь «красноармєйци» і своєчасно знешкоджували всяких там леонтовичів, оксан петрусенко чи івасюків. Образно кажучи, після 1933 року Україна перестала співати. Зате густим зведеним хором масово зашелестіла, заревла, заліпила очі й вуха пісенна полова, плодячи мертву, але всюдисущу, розтиражовану технікою «музичну продукцію». На конвеєрі цієї продукції посьогодні стоїть ота армія, що називається естрадою. Вона вже давно витіснила далеко на узбіччя український мелос, український музичний і поетичний смак, набрала такої маси й інерції, що будь-яка спроба зупинити її закінчується розп’яттям зухвальців. І для екзекуції давно вже не потрібно вдаватися до московської поліції – своїх розпинателів вистачає. Згадаймо історію фестивалю «Червона рута». А нині патрають на всіх перехрестях ведучу, котра – не буду зважувати з гіркотою чи зловтіхою – сказала ПРАВДУ про жлобсько-нафталінну естраду. І саме за цю правду так визвірилися наші «патріоти» (чомусь у них не викликають такої люті звичайні українофоби). Ось тому, саме тому, навіть прекрасно це все розуміючи, ніяк не наважуємося багатоголосо і відверто сказати правду. Легше залишитись «патріотом» у своїй будці, вичухувати дрібних бліх та лякати нестрашних конкурентів.

Може, маєте сумніви в моїй оцінці сучасної «естрадної еліти»? То спитайте будь-кого з наших заслужених та народних «авторитетів» скільки українських народних пісень вони знають. Тільки чесно: точну мелодію і всі слова – від початку до кінця. А потім дайте собі відповідь – теж чесно: чи може еліта, яка не знає рідного фольклору, творити щось справжнє і продовжувати колишню славу української пісні?

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company