Для багатьох «Американська мрія» – вказівник життєвого шляху. Завдяки чи то «глобальному селу» канадця Маршалла Маклуена, чи то «медіаімперії» Штатів, вимріяний «острів Сирен» манить кожного у свої ефемерні обійми.

Свобода та демократія, цей показовий лейбл американського, викликає в мене присмак власної меншовартості. Але й тут дилема: чи можемо насправді говорити про свободу? У «глобальному селі» й у глобальному сенсі. Якщо вона передбачає вільність вибору, то чому нас годують з ложечки медійним фаст-фудом? Чому медіамагнати, «шахові клуби» та інші маніпулятори збурюють на підсвідомому рівні заледве не платнетарний потяг до «витворів» маскульту, затруюють агресивністю, вкраплюють шизоїдну трутизну байдужості та нарцисизму? Свідченням того є, з одного боку, зниження загального інтелектуального рівня аудиторії, адже фіктивна медіареальність низької якості нині заміщує життєву картину модерної людини, з іншого – зниження довіри до ЗМІ в усіх закутках «села», окрім, може, таких ґаздівств, як Швеція й Швейцарія. «Поклоніння факту» й школа «news not views» таки штучні на вигляд, якщо зважати на те, що в країні, котра вихваляється свободою, наче фізично присутнім органом в державному організмі, часто-густо навіть за офіційно оприлюднені факти служать «фактоїди», що плодять масові суспільні міфи – починаючи від стратегічного про «дерев’яну хатину», з якої нібито вийшли всі американські президенти, і закінчуючи тактичними – про псевдокатастрофи, майже миротворчі місії, ледь не смертельні лихоманки. Та й навряд чи можна говорити про свободу, коли навіч – нестримне прагнення монополізувати світовий медіаринок. Маніпулюванню, як відомо, найкраще піддаються необізнані. А тут в хід іде весь інструментарій – напхане плотством, агресією, стереотипами кіно, розважальні ЗМІ, модифіковані цінності й нівелювання культур.

Якщо все так змішалося у нашій планетарній оселі, то чи не доведеться нам знову натягати ношені штанці від «старшого брата»? Тепер – заокеанського.