«Сімейні цінності для учнів»

Соцмережі підірвала публікація «Української правди» про чергові експерименти нашого Міністерства – впровадження програми формування сімейних цінностей для школярів VIII-IX класів. Здавалося б, здорова ініціатива: школа насправді навчає дітей усього на світі, але тільки не того, що дозволить їм соціалізуватися, нормально переживати вікові труднощі, реалізуватися як особистість і вміти комунікувати з людьми. Отже, звучить перспективно, але… Чому завжди в нас буває це «але»? Чому коментарі під статтею «Української правди» такі неоднозначні, причому у великій мірі гендерно полярні?..

Мало хто з коментаторів дав собі труд почитати обговорюваний посібник, спираючись у своєму сприйнятті тільки на цитоване в статті. А тим часом читання це досить цікаве. Автори посібника поставили перед собою амбітне завдання очистити українське суспільство й вилікувати його від різних відхилень і збочень… Вони осмислюють в окремих розділах достоту складні питання любові, щастя, роблять неоднозначні висновки, дають туманні рекомендації щодо пошуку щастя, при цьому побіжно проявляючи нетолерантність то до тих, хто живе самотньо, не утворивши родини, то до тих, хто не має дітей. Тобто пропонується єдино можливий сценарій стереотипної родини – батько, мати, діти; отже дискримінуються й апріорі позбавляються шансу на щастя люди, що, наприклад, не можуть мати дітей з медичних причин. А як почуватимуться на таких «уроках щастя» діти, яких виховує одна мама, діти, що не мають батьків, а виховуються, наприклад, опікунами?..

Хтось таки рівніший?

Далі ще цікавіше… Говорячи про мотиви створення родини автори буквально стверджують таке: «Для чоловіка важливий статус глави сім’ї, побутовий тил, внутрішньосімейний поділ праці, доступність сексу. Жінці важливо відчувати себе захищеною, бути господинею в своєму домі, народити дитину». Це твердження, як на мене, є дискримінаційним не тільки для жінки, але й для чоловіка, адже не всі чоловіки однакові, дехто з них не хоче керувати родиною, бути її главою, хтось хоче мати дитину навіть більше, ніж дружина. У цивілізованому світі намагаються надати чоловікові однакове право брати участь у догляді за дитиною, навіть мати декретну відпустку. У нас же йому нав’язують стереотип альфа-самця, такого собі лева в прайді, і цим, можливо, забирають у нього шанс стати щасливим, бо він муситиме весь час рівнятися на стереотип. Жінка ж постає таким собі, як сказав один мій знайомий, «агрегатом з багатьма приємними опціями», який можна використовувати за своїм бажанням, бо родина гарантує «доступність сексу». При цьому далі стверджується, що родина створюється для реалізації рівності жінки й чоловіка. Лишається питанням, у якій площині реалізується ця рівність, якщо далі йдеться про те, що жінка має «не утратити для чоловіка новизну», бо йому вдома буде нецікаво, тому вона завжди повинна мати добрий вигляд, чепуритися та розважати його. Мені особисто це нагадує «Ляльковий будинок» Ібсена… Звісно, добрий вигляд – це важливо, проте це слід робити для внутрішньої гармонії й самоповаги, а не для того, щоб мати «товарний вигляд» та «не втратити новизни»… Знову ж таки, борці за рівність нічого не говорять про те, що ж робити чоловікові, щоб жінка також не втратила почуття новизни. А чому?

При розгляді відмінностей офіційного та цивільного шлюбів автори знову проявляють «правильне» розуміння соціальної рівності чоловіка та жінки, заявляючи, що чоловіки байдужі до шлюбу, жінці ж він потрібен як гарантія. Не згадують вони також  (а це було б логічно в руслі відродження національних родинних традицій), що в Україні з давніх часів існувала така форма шлюбу, як шлюб «на віру», тобто без офіційних підтверджень. Та найбільше вражають таблички із перерахуванням суто жіночих і суто чоловічих рис та якостей. Бо попри навіть деяку безграмотність формулювань картина вимальовується чітка, і знову згадується Ібсен, письменник ХІХ століття, а ще – «скрепи», «традиційні цінності», «православний світ»… Щоправда,  далі автори посібника дещо виправляють ситуацію поблажливими міркуваннями про те, що головне в родині – домовитися про розподіл ролей, та потім знову збиваються на старе: мовляв, що роль жінки – забезпечувати побут, бо завдання чоловіка – дія!

«Псевдонаука» для псевдо-Європи?

Чи знайоме вам відчуття, коли, наприклад, купуєте цукерку в гарній обгортці, а там… От і у мене така ж реакція на силкування наших чиновників від освіти будь-що покращити суспільство. Дуже тхне від цього посібника сексизмом, перемішаним із далеким романтизованим русоїзмом, тобто прагненням змінити природу людини через абстрактні заклики до прекрасного… Софістичними гаслами прикрите явне неприйняття загальнолюдської гуманності, тих же таки європейських цінностей, яких ми так прагнемо. Отож, вийшло це друком в Івано-Франківську, накладом 500 примірників (може, не так і страшно?),.. під грифом Інституту інноваційних технологій і змісту освіти (чи таки страшно?)… Тому підтримую думку Зої Звиняцьківської, журналістки «Української правди» (стаття «Сімейні цінності для учнів». Жеріть свою кашу самі») про те, що варто позбавити рецензентів посібника вчених звань. Чому? Бо не можна баналізувати поняття «щастя», «любові», «рівності» та «гармонії», видавати рецепти, що відгонять пригорілою картоплею на салі!

Наше суспільство ще нетолерантне, воно хворе на ненависть до неподібних, несприйняття різних моделей пошуку щастя та любові, тож іти, як на мене, треба іншим шляхом.

Нещодавно зі студентами нашого Грінченкового Інституту журналістики зустрічалася Ірина Славінська – журналіст, перекладач, літературознавець.  І теж говорила про гендерну нерівність… Чи відчуваємо ми її на собі? Так, відчуваємо навіть у найбільш інтелектуальних середовищах, бо часто-густо з жінкою розмовляють поблажливо тільки тому, що вона жінка, не беручи до уваги рівень її особистісних досягнень, її інтелект, коментують її сексуальність чи особисте життя, та й це тільки приклад так званої «рівності». Чи має так бути? Чи може почуватися в гармонії жінка, якої торкаються поза її бажанням? Чи можна вважати носієм «суто чоловічих» (за посібником) якостей – інтелігентності та мужності –  особу, яка відмовляє іншій особі в праві на самореалізацію в тій же мірі? Чи це не вияв слабкості, власне, відсутності мужності? Питань багато…

То ж у якому напрямку нам рухатися:  до патріархальних цінностей чи до поваги кожної людської особистості незалежно від статі? Для мене відповідь очевидна. Втім, я не заперечую природність жіночності…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company