Слово після страти

Київ, ріг вулиць Стрілецької та Рейтарської. Біля муралу австралійського стріт-арт-художника Гвідо Ван Хелтена, з якого зорить у вишиваній сорочці Леся Українка, просто на тротуарі строката вервиця книжок. Пожовклі, зморщені від часу сторінки терпко пахнуть минувшиною так само, як і руки їхнього власника. Дідусь розгойдує тишу середмістя звертанням до перехожих: «Купіть що-небудь, мої дорогі!». Хтось підходить, переглядає, купує. Є й такі, що погортавши книжку кладуть її на імпровізований прилавок разом з грішми…
За весь час нацистського періоду (1941-1945 рр.) існування концтабору смерті «Аушвіц» («Освенцим») зафіксовано лише один випадок вдалої втечі. І це здійснив 16-річний відчайдух Вадим Бойко. «Мені пощастило залишитися живим після того, як мене розстріляли 28 червня 1943 року о першій годині ночі в підвалі гестапівської тюрми в Кракові», – так починає він свою документальну повість «Слово після страти». Сьогодні, вдячний долі, Вадим Якович у свої вже 92 роки, розпродуючи власну бібліотеку, збирає гроші на лікування поранених бійців АТО.

Паличкою дідусь тихо постукує по асфальту. Не спирається – лише деінде промацує тротуар. Наче для впевненості. Мабуть, ця внутрішня зібраність допомагала йому юнаком 7 разів тікати з концтаборів. Лише за 13 місяців довелося побувати в тюрмах Лейпціга, Гінденбурга, Кройцбурга, Берліна, Франкфурта-на-Майні, Дрездена, Бреслау і Бойтена.

Довга сива борода щільно прилягає до грудей. У цій промовистій страдницькій сивині мовби вписано історію життя Вадима Бойка. Особливо ту, що почалася після його воскресіння з мертвих.

Глянув з тривогою на пахмур неба.

– Бери в руки книжки, скільки зможеш, і йди за мною! Заскочить дощ – усе пропаде, а це для мене найцінніше. Я збирав ці книги 72 роки.

Чіпляє тростину на руку, хутко збирає книжки, спішить до накриття. Свою домашню бібліотеку, яка нараховує 5000 томів, дідусь успішно розпродає. Авторські книжки («Сповідь страченого», «Незабутнє», «Слово після страти», «Якщо на землі є пекло») ще й підписує покупцеві. Рівненькі сині рядки теплих побажань читачам вправно лягають на сторінку. Попри поважний вік пише і читає Вадим Якович без окулярів. Чорний портфель слугує за столик для автограф-сесії. Читачі-покупці терпеливо чекають, поки письменник поставить останню крапку та скріпить дарчий напис підписом.

Автобіографічна документальна повість Вадима Бойка «Слово після страти» загомоніла 25-ма мовами світу ще за часів Радянського Союзу. Була неодноразово екранізована, навіть у Канаді. Надруковану 1975 року сповідь одразу підхопив океан читацької зацікавленості, яку не приборкав навіть дефіцит паперу. Тож владі довелося відреагувати на численні листи зі скаргами й закупити необхідний для друку книжки папір у Фінляндії. Невідкладно і цілих 7 видавництв почали друкувати те, про що Вадим Якович писав 30 років. Писав і переписував. Загалом 28 разів. Переживав, перемучувався, перекатовув себе жахіттям спогадів. «Я шукав гострі як бритва, нещадні слова і не знаходив їх. Тоді шматував написане й починав писати заново… Я свідомо зрікся всіх життєвих радощів і втіх. У мене немає сім’ї. Я не провожу свого дозвілля так, як проводять його мільйони людей. Я став рабом свого нелегкого обов’язку перед загиблими», – ділиться з читачем у передмові.

…Пальці Вадима Бойка обережно гортають сторінки своєї сповіді, Книги буття, мій погляд мимоволі зосереджується на його шкарубких пучках.

– Маю вдома піаніно, грав колись, а зараз пальці не розгинаються, – каже Вадим Якович. – І спортом займався, – після війни закінчив Київський інститут фізичної культури. Нагороджений орденом «Великої Вітчизняної війни» II ступеня, медаллю «За відвагу», орденом України «За мужність» III ступеня і орденом Польщі «Освенцимський хрест», але це не найбільша моя гордість.

– А яка ж найбільша? – питаю.

– Колись Олесь Гончар на засіданні Спілки письменників зізнався, що йому бракує часу прочитати всі книжки, які б він хотів, і саме тому прочитану книгу більше до рук не бере. А моє «Слово після страти» прочитав двічі! І додав, що такої книги світ більше не побачить: немає жодного зайвого слова, а історія написана кров’ю серця.

Переживши два інсульти, Олесь Гончар був ізольований від світу у власній квартирі. Його дружина Валентина Данилівна винесла з оселі газети та книжки, щоб вберегти чоловіка від непотрібного хвилювання. Олесь Терентійович ублагав її поїхати на дачу, аби «облаштувати все до візиту», а сам зателефонував Вадиму Бойку й запросив на розмову. Гончар ховав «Слово після страти» під своїм ліжком до свого останнього подиху.

«Глузуючи з мого невдалого експромту, Краус вийняв сірники і для чогось почав акуратно застругувати їх лезом маленького складаного ножичка. Раптом він із незвичайною спритністю схопив мене за палець і загнав під ніготь гостро заструганого сірника. Від страшного болю я аж скрутився і заволав. Від різкого удару в перенісся в мене потемніло в очах. У цей час Краус загнав під другий ніготь ще одного сірника. Я завив від болю і знепритомнів. Хоч як це не дивно, але опритомнів я від нового страшного болю. Це Краус загнав мені під ніготь третього сірника», – так до жаху детально Вадим Бойко описує допити, які йому довелося пережити. Потім парубка кинули на стіл, пристебнули ременями і почали шмагати канчуками. Згадує: наче розпеченими щипцями йому по-живому виривають шматки тіла… Краус виламав хлопчині обидва мізинці, зробив кілька глибоких ран на кистях рук якимсь металевим предметом і випалив запальничкою шматок шкіри на правій руці. Ліва рука постраждала під час таврування – донині пан Вадим носить свій гефтлінгівський номер 131161. «Хундертайнундрайсігхундертайнундзехціг». Німецькі цифри в’язень завчив напам’ять на допиті у того ж слідчого Отто Крауса, який рахував до 3-х, направивши чорне вічко дула пістолета прямісінько в очі Вадима. Згодом, опритомнівши, хлопчина щиро дивувався: дірки від кулі в голові не було!

Голі в’язні являли собою страхітливе видовище: тонкі, дзвінкі та прозорі. Грудні клітки – як пральні дошки, обличчя сині, спотворені жахом. У п’яти крематоріях «Аушвіцу» було дев’ять газових камер і п’ятдесят печей. В розмовах між собою нацисти називали це місце «ферніхтунгслагер» – табір знищення, або кодова назва «ФЛ Аушвіц». За годину у кожному крематорії знищувалося від 450 до 1500 чоловік, а за добу – від 10800 до 36000 чоловік. Люди з камери дерлися назовні, переламуючи чужі і власні руки та ноги, вбиваючи одне одного. Збожеволівши від страху, пластували бетонною підлогою, несамовито кричали, стогнали, ридали, голосили, зверталися до Бога, посилали прокляття катам. Жах охопив і Вадима, який теж опинився у тому жахливому людському потоці до крематорію №3. Раптом: «Повітряна тривога!», американці бомбили табір, світло згасло, все занурилося у темряву. У суцільній пітьмі юнаку вдалося вибігти через незачинені двері крематорію. З останніх сил піднявся нагору, стрибнув у вантажівку, якою його і привезли в це пекло, втиснувся у дно кабіни. Але знову дали струм, табір освітився. Вистрибнувши з машини, оголений Вадим опинився прямісінько перед есесівським охоронцем табору, який сприйняв його за божевільного. На питання хто такий, Бойко дав коротку відповідь: «Людвіг ван Бетховен». Чому саме так сказав, чоловік донині не знає. Німець голосно реготав з оголеного парубка. Охоронцю здалося, що той нещасний спеціально прийшов до вишки, щоб «привітати» німця з Новим роком. Назвавши не свою адресу, не своє ім’я, не свою історію Вадим Бойко отримав не кулю, а іронічну відповідь: «Добре, Людвігу ван Бетховене, топай в барак та сідай за рояль!»

«Мене відсортували у філіал «Маутхаузена» – концтабір «Лінц». На новому місці я став активним членом підпілля, яким керував майор Михайло Янковський. А радянські війська підходили все ближче і ближче. 1 травня 1945 року під час бомбардування американською авіацією ми виконували роботи на пошкоджених залізничних шляхах навколо «Лінца». За знаком командира, накинулися на німецьку охорону та знищили її. Заволодівши зброєю, загін рушив у рейд ворожими тилами назустріч нашим військам. До нього приєднувалися інші втікачі з концтаборів та таборів військовополонених. Тільки за один день загін із 30 чоловік збільшився до 123-х. Просуваючись з боями, загін зазнавав великих втрат – живими залишилося тільки шестеро, змучених і поранених. Діставшись до наших військ, я підлікувався у медсанбаті і, склавши військову присягу, у складі діючої армії пішов добивати фашистів», – згадує Вадим Бойко свою останню втечу з концтабору.

Несамовита спека, кров, сморід, написи на стінах «Чистота – запорука здоров’я», подих смерті, чорні сніжинки з труби крематорію – багато що приховує в собі блакитний погляд очей письменника. Він усім серцем вірив, що іскри з-під важких сталевих молотів рабів-в’язнів рано чи пізно спопелять кривавий нацизм.

… Вадим Бойко обережно складає в чорний портфель найцінніше, скарб свого життя, щоб наступного дня знову, стоячи до пізньої ночі на розі двох вулиць, ділитися ним з добрими людьми. Адже ще під час безнастанних мордувань у гітлерівських катівнях він, 16-річний хлопчина, дав собі клятву: за всяку ціну вижити і розповісти світові про страхітливі злочини нацизму.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company