Смак води і віскі

Я й не знаю, чи дожив він до 60-ти. Але за поставою і худорбою виглядав на хлопчика. Лишень його обличчя – завжди червоне і пожмакане – не потребувало «ідентифікації Борна». Навіть чип із мікрофайлом у нозі шукати було зайве, аби безпомильно визначити – вже підтоптаний і «горький алькоголік», як казали у селі. Ніхто навіть не знав, що він за метриками – Олександр Михайлович. Всі називали його – Шурик. Те «Шурик» звучало розхристано і зневажливо, фонетично плутаючись та відлунюючи словом «Шарик», де на останньому складі, здавалось, навіть дзеленькання собачого ланця вчувалося.

Але він ні на кого не ображався. Навряд чи знав, що то є — ображатися. Такі люди ні на що не нарікають. Вони — підсвідомо практичні, і не відволікаються на усілякий словесний дріб’язок. Їхній мозок настільки викристалізований та сконцентрований на боротьбі за виживання, що різноманітні, віддалені від головного, подразники всерйоз просто не сприймаються. А «виживання» полягає в єдиному, в тому, з чого починається кожен Божий день, мало не з шекспірівського, – бути чи не бути. Тобто де би роздобути випивку, хоча б якесь «бухло».

***

Десь на 30 років свого земного життя він одним махом порозв’язував усі посплутані колізії щодо пошуку себе, всі сумніви й вагання, з тим пов’язані. А в 50 – став таким собі модернізованим до свого часу і пост-комуністичного суспільства сільським апостолом, який, однак, майже не заходив до церкви і, звісно ж, не проповідував, але на плечах мав брудне лахміття і жив з того, що Бог пошле. Він роками не мився і не голився, не «сушив» голову ні про сім’ю, ні про хліб чи до хліба, ні про теплу хату. Він міг жити і в холодних пустих стінах, а в люті морози йому не давали згинути добрі люди, пускаючи на гарячу черінь, де сушилися золоті зерна кукурудзи. При тому він себе рятувати ніколи, нікого і жодного разу не просив.

Йому на обійстя зносили вживані сподні, сорочки, ношене взуття і капелюхи, навіть труси і шкарпетки, навіть краватки, хоча він з усього того мало що вбирав, не міняв одяг роками, бо давно жив і на голу ногу, і на голу душу. Дехто із жалісливих сільських «меценатів» не на жарт ображався, так і не дочекавшись на живому манекенові своїх речей із фамільного гардероба. Дехто навіть влаштовував йому допит із «пристрастієм». А він відповідав на те, ніби завчено: «Принесли би лучче випити».

Від батька з матір’ю йому лишилась хата, яка й доти не дуже знала й шанувала образи на покутті, а з новим господарем у швидкому часі і взагалі перетворилась на нічліжку з перехнябленими, без замків, дверима і напівзруйнованою піччю. Піч у тій злиденній хаті помирала довго і мученицьки, усвідомлюючи при видимій смерті жахливу річ – що вона вже ніколи не наповниться запаморочливим хлібними пахом. Бо в стіни тієї хати давно в’їлись інші екзотичні «аромати» –затхлості, цвілі, сивушного штину, людського поту та ще сморідку мишви, яка п’яніла, схоже, від того духу, немов від «ширки», бо ходила «пішки» за господарем і навіть шкірилась йому…

***

З Шуриком ми якось випадково подружилися і зійшлися в останні три роки. Я раз на два тижні неодмінно навідувався у село. А повертаючись до Чернігова, набирав у пластикові бутлі воду з криниці, що по сусідству з ним. Криниця належала Андрейовичу. В селі саме так його звали – Андрейович. І сам Андрейович, і його дружина – давно покійні. А воду люди й досі беруть, бо я не пив ніде води смачнішої, аніж в шатрованій криниці того Андрейовича.

Андрейович був скритним, дивним і незвичним чоловіком. Я запам’ятав його похмурим і мовчазним. І неодмінно – на ровері. Теж незвичному – чорному, німецькому, трофейному. Я ніколи не бачив його пішим. Завжди на тому «фрицівському» вело. Коли Андрейович помер, то під стріхою в його стодолі один збитошний сусіда, що за такого випадку не «спить», знайшов буцімто хитро заниканий «парабелум». У змазці, в чистеньку ганчірочку загорнутий, та ще і целофановий пакет з набоями. Може, то брехня, а може й правда?

Так ось, як тільки я починав тягти воду з Андрейовичевої криниці – з’являвся Шурик. Перший раз – а ми багато літ до того не бачились – він дивно почав бесіду:

– Здоров був! Хочеш, машину помию?

Я був спантеличений. І, здається, не зовсім приязно відповів щось про те, що не збираюсь возити свайбу…

– Тоді дай дві гривні…

… Мені завжди подобались конкретні люди.

Відтоді ми з Шуриком якось по-новому і близько заприятелювали. Місце нашої зустрічі за ці три роки, як в тому фільмі про Шарапова – і справді змінити було не можна. Завжди біля криниці у Андрейовича. Те набирання води за ці роки під патронатом Шурика стало мені символічним. Воно розтягувалося щоразу на півгодини і більше. Він розповідав найсвіжіші сільські новини, міг про будь-яку людину з нашого села видати найскрупульознішу інформацію, хоч як би хто її не намагався приховати.

Я упіймав себе на тому, що мені приємно слухати цього неприкаяного чоловіка. Просто слухати. Просто взяти і змінити обстановку на ту, що лягає тобі на душу. А чому лягає? Та Бог його зна? Просто лягає. Просто та неголена Шурикова пика з припухлими очима і щирою усмішкою, брудний ніготь, яким він ліз до зуба, були правдивіші й природніші, аніж ті руки з манікюром, котрі я тис напередодні.

За другим чи третім разом він уже перестав просити у мене гроші. Я йому сам давав. Спочатку по дві, потім – по три гривні. А відколи у Європі розгулялась економічна криза, про що мені Шурик якось ненав’язливо, ні на що не натякаючи, повідомив, то я став йому давати по п’ять, а згодом і по сім гривень.

З тими грішми – це вже він потім мені признався – він почувався «людиною». Бо міг піти на «точку» і з гідністю замовити порцію самогону. Не сидіти біля генделика, не зазирати завсідникам в очі, як приблудний пес, а піти і за власний кошт купити.

Було так, що я набирав воду, а мій друг не з’являвся. Я їздив по селу і шукав його. Так ніби вода, набрана без Шурика, втрачала всі свої органічні сполуки з їхніми цінними кондиціями, а тому й не вартувало по неї так далеко їхати. Коли я його по довгих пошуках знаходив, то не завжди стримувався, та зовсім не пошепки питав: шо це його морду бозна де носить?

– Ну, дак купи мені мобілку, – казав Шурик і мило усміхався своєю припухлою пикою.

***

Власне, те, що я хотів розповісти, трапилося якось у спекотному серпні. То була п’ятниця. Я кудись як завжди поспішав. З роботи заїздив у міську квартиру, перевдягався. І вже аж біля криниці у селі, слухаючи побрехеньки Шурика, з жахом виявив, що гаманець лишився вдома…

– Шурик, я перевдягався поспіхом, і гаманець лишився вдома. У мене нема ні копійки…

– Ну, ти… Нє, ну, це… Голова у тебе – дом совєтов. Як ти міг! Воно звичайно – буває. Але, якщо чесно, то настроєніє пропало…

Шурик пригнічено замовк. І раптом я згадав. У мене в машині було півпляшки віскі…

Треба було бачити його очі. Він крутив у руках пузату пляшку «White Horse» із білою конякою у чорному квадраті, і то на мене дивився, то на пляшку, то розкручував жовте заткало і ліз носом у горловину, то закручував його назад.

– Дак це ото те віскі, шо в кіно показують? Шо, оце воно, то віскі? Отой, як кажуть, віскар? Невже – в натурі, невже віскі? А як називається?

– Називається «Уайт Хорс». І це справді фірмове шотландське купажоване віскі.

– Не брешеш? Може, прикалуєсся? А може, ти у фірмову пляшку якусь замальовану самогонку налив? Я ж знаю, шо пляшка – і 300, і 500 гривень. Ти шо, платив такі гроші? Це ж уявляєш, скільки самогонки можна купити!

Шурик іще довго притискав до серця пляшку і, здається, не знав, що з тим робити: розтягувати й далі блаженну мить не нюханого досі задоволення чи видудлити то заморське питво залпом?

– Що ти то грієш? Давай, потягни вже!

Він спершу ще раз понюхав, а потім залив у себе з горлечка грамів 150 одразу. Не випускаючи з руки пляшку, іншою рукою закрив рота, можливо, щоби звідти післясмак не вивітрювався, заплющив очі й мовчав.

– Ну?! Шо ти скажеш? Як віскі?

– Уперше в житті п’ю. Але ти знаєш, мені якось приснилося, що я затесався в компанію. Сиджу між якимись бандюками, і вони пригощають мене сигарою і віскі. Мені здавалося, що я тоді крізь сон його розпробував. Саме таким його уявляв. Навіть цей блатний запах. Чуєш, яке ж то добре! От люди живуть, нє?! Живуть і себе поважають. Ну, слухай, ти влаштував мені сьогодні свято. Ніби в Америку звозив.

– Скоріше, в Шотландію.

Шурик випив іще. Його очі посоловіли. Те віскі, було видно, так лягло на душу і стало таким неочікуваним та яскравим карнавалом у його невибагливих смакових рецепторах, що він якоїсь миті не втримав емоції і йому на очі набігли сльози.

–Ти знаєш, – сказав, – я давно колись бачив фільм. Вестерн. Я нічого з того фільму не запам’ятав толком. Запам’ятав єдине – пляшку віскі, що постійно була в руці головного героя в тому кіно, і як він його смачно пив. Слухай, як він його смачно пив!

– Так, як ти зараз.

– О!!! Слухай, – пожвавився раптом Шурик, – а ти знаєш, у мене є мрія. Правда, з галюниками та «білочками», але якщо би ти допоміг, то можна було б зробити один кадр із того вестерну. Але який кадр! У селі б усі попадали. Дивись, саме головне – пляшка віскі – вже є. Дома у мене є дерматинові штани й сапожки, схожі на ковбойські. Я навіть знаю в кого пістолет позичити… – Не «парабелум» раптом? – Може й «парабелум»… Коня я теж знайду. Єдине, що треба від тебе – спеціальний капелюх зі шнурком під горло. Дістанеш?

– Та надибаю десь. І шо то буде?

– Як шо?! Якимось ранком із туману по сільській вулиці їде раптом не спіша Шурик. Тобто я. Ковбой, бляха. Натуральний. Картата сорочка, штани дерматинові, сапожки, капелюх спеціальний зі шнурком під горло…

– Сомбреро…

–Да. Сомбреро. Жахну пару раз із пістолєта… І саме головне: в руках у мене – пляшка віскі. І я цмудлю його нєбрєжно. І всьо натуральне. Ти розумієш, шо це буде?! Ти не розумієш! Це, буде, бляха, моя реабілітація. Перед всім селом. Після цього можна вмерти…

***

Я сказав тоді Шурику, щоб він не беріг залишки «Уайт Хорс» для того «убойного» кадру з майбутнього вестерну. Для того кадру я пообіцяв привезти нову і цілу пляшку доброго віскі. Пообіцяв знайти «спеціальний капелюх». Шурик втішено допив той «Хорс», і, здається, повірив у мрію про вестерн. З ним, звичайно ж, у головній ролі.

І я поїхав.

За щоденними клопотами ніяк не міг дійти до секонд-хенду. Обійшов кілька міських крамниць із вживаним мотлохом. Сомбреро ніде не було. Але мені пообіцяли знайти. Але довго шукали. Нарешті з капелюхом і літровою пляшкою віскі я їхав у село. Їхав на кілька день. Захопив відеокамеру…

* * *

«Він помер тиждень тому, – розказували мені. – Його хтось щедро пригостив у генделику. Він склав на стіл руки, схилив на них голову й заснув. Коли ж давай будити, а він мертвий. Помер уві сні. Лікарі сказали – серце».

От тобі й реабілітація! Є сомбреро, є віскі, але «ковбой» помер. Помер не до ладу, невчасно, проте хіба буває смерть аби слушно?! Але ж як помер! Мов ангел, лагідно і тихо, з мрією, напевно, про ковбоя з пляшкою віскі в руці…

Я був ошелешений. Сум душив горло. Я не знав, шо робити перше – набрати від Андрейовича води і поїхати на свіжу могилу до Шурика чи навпаки? Поїхав на могилу. Поклав квіти. В голові снувалося щось про людину, яка никала селом, жила антисоціально, а тепер раптово зникла і нічого по собі не лишила. Від тих розмислів чомусь не віяло трагедіями і риданнями, і навіть на високий штиб не «скирдувалося». В’язалася натомість якась словесна фальш. Хтось ніби зосторонь із мене насміхався.

Заплющив очі. І мені явився Шурик. Його припухла, неголена пика відверто глузувала з мене. Він ніби хрипло говорив мені: «Чи ти здурів?! Щоби таке в таку хвилину молоти про ковбоя! Лучче – випий, і мені налий!»

Схаменувся, пішов до авто. Взяв приготовані для Шурика сомбреро, літрову пляшку віскі і дві чарчини з нержавійки…

«Спеціальний» капелюх, недопите віскі і посуд залишив йому…

Я ще довго відмовлявся вірити, що його нема. Але життя як і смерть – невблаганні. І криниця з тієї наглої біди не пересохла. І я знову в тій криниці набираю воду. Буває, без причини озираюся. Але гроші в мене вже ніхто не просить.

Loading...

Коментарі до Смак води і віскі

  1. Vassyl Trylis сказав:

    Ох, пане Леоніде, та це ж як гарна пісня! Бодай Вам ще доооовго їздилося й писалося!

  2. Льоня! Це ВОНО! Скажу за п.Василем. Хай тобі пишеться!

  3. Микола Гриценко сказав:

    Дорогий Льоню, прочитав твою довершену річ. І подумалось – університету Грінченка, що ти внього є! Повезло б іще Україні…

  4. Сергій Павленко сказав:

    Чудове оповідання! Дякую!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company