Соловій України
 (Сім сюжетів із життя Генія)

Цими днями виповнилося б 85 років Герою України, всесвітньо відомому тенорові Анатолію Солов’яненку, чия земна дорога, на жаль, обірвалася 1999-го. Його життя сповнене таких неповторних барв, таких яскравих сюжетів, що ними міг би пишатися будь-який великий митець, майстер світового рівня.

Сім’я Солов’яненків жила на околиці Донецька в робітничому районі, який шахтарі тепло звали Пролетарка. Батько майбутнього артиста Борис Степанович – родом зі станції Близнюківка, що на Харківщині, а мама Ольга Іванівна – з міста Городище на Черкащині. Поєднавши свої долі в шахтарській Пролетарці, в селищі Перемога, неподалік шахти «Першотравнева», вони завше скрашували своє скромне сімейне життя піснею. Як самодіяльні митці не раз виступали з концертами перед друзями-робітниками, співали поодинці й дуетом, брали участь у виставах «Наталка Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля»…

Саме від батьків Анатолій перейнявся співом. На льоту схоплював майже всі пісні, які чув по радіо та з патефона – чи не найкоштовнішого атрибута робітничої сім’ї. Його улюбленими співаками були знамениті Козловський і Лємєшев. За дзвінкий голос хлопчину прозвали в школі соловейком. Закінчуючи десятирічку, поривався «вивчитися на артиста», хоча зовсім не знався на нотах і не грав на жодному інструменті. Зачувши про синове бажання, мудрий батько так відреагував: «Бути артистом – справа не надто певна. Ще не відомо, як поведеться твій голос: сьогодні він є, а завтра нема. А їсти ж тобі щось треба, ще й сім’ю годувати. Хочеш мати надійний кусень хліба – вступай у наш політех. Інженером станеш. А там собі співай, скільки тобі заманеться».

* * *

У Донецькому політехнічному інституті Анатолій здобув фах інженера-конструктора. Ні на шахту, ні на завод його не направили: залишили викладати у вузі геометрію і креслення. Тут знайшов свою долю – Світлану, котра на все життя стала йому вірною й надійною берегинею. У ректораті про молодого викладача були надто гарної думки, для поглиблення знань збиралися навіть відрядити до Москви в аспірантуру, та він відмовився. Причина була більш ніж вагома: ще на четвертому курсі, тобто з 1952 року, брав приватні уроки в чудового вокального педагога, відомого співака-тенора Олександра Миколайовича Коробейченка, про що нікому не зізнавався. Вчитель застерігав Анатолія: для того, щоб голос став професійним, треба буде витратити шість, а то й більше років. Упродовж десятиліття тричі на тиждень Солов’яненко відвідував «академію Коробейченка», ревно виконуючи всі його настанови. Тільки на шостому році наполегливого навчання над постановкою голосу Вчитель дозволив своєму учневі взятися за вивчення оперних партій.

* * *

На київській сцені голос А. Солов’яненка вперше прозвучав 1962 року під час звіту майстрів мистецтв і художніх колективів Донеччини в Жовтневому палаці культури. Ах, що то був за концерт! Смію так казати, бо сам мав щастя бачити й слухати це величне дійство. А вершинним став виступ доти нікому не відомого Анатолія Солов’яненка. Він проспівав романс Радамеса з опери Верді «Аїда» й аріозо Каніо з опери Леонкавалло «Паяци». Співав, як птах, заполонивши своїм дивовижним голосом кожну клітиночку величезної зали. Овацію йому влаштували таку, що, здавалося, от-от упаде стеля. То був справді зоряний час молодого виконавця. Вже наступного дня його зарахували стажистом Київського оперного театру, а невдовзі він здобувся права стажуватися у самому Мілані, в знаменитому театрі «Ла Скала». Впродовж трьох років проходив там вишкіл з Миколою Кондратюком, Володимиром Атлантовим, Муслімом Магомаєвим та іншими молодими співаками, які згодом стали гордістю радянської сцени. Навчаючись в Італії, «стажист», а насправді артист високої проби, Анатолій час від часу виступав у головних ролях у Києві, зокрема в опері Верді «Ріголетто». У 1963 році завітав у Донецьк, щоб і там узяти участь у виставі. Після виступу шахтарі буквально засипали його квітами. І тоді він вивів на сцену свого вчителя, якому зал влаштував нечувану овацію. Обіймаючи свого учня, розчулений О. М. Коробейченко сказав: «Ти – частка мого життя, Толю. Ти – його продовження…»

* * *

Уже на початках своєї оперної кар’єри А. Солов’яненко часто виступав у багатьох містах Союзу, а найперше в Москві. Тут він із великим хвилюванням зустрівся з тим, хто ще з дитячих літ став його кумиром, – із самим Іваном Семеновичем Козловським. Після концерту той щиро-щиро вітав земляка, примовляючи: «Ви, Анатолію, – як злиток золота. На вас чекає велике майбутнє». Так воно й сталося. За більш ніж тридцять років роботи в Київському оперному Солов’яненко створив 18 оперних партій, записав 18 грамплатівок з аріями, романсами, українськими та російськими піснями. Серед найкращих його партій – Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фауст (в однойменній опері Ш. Гуно), Альфред («Травіата» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін. А виконання Солов’яненком партії Герцога в «Ріголетто» Дж. Верді світові знавці співу визнали вершиною майстерності.

Поціновувачі прекрасного завше йшли «на Солов’яненка» як на велике і радісне свято. Надважкою працею діставалися видатному майстрові сцени оте всенародне визнання, звання заслуженого й народного артиста України, народного артиста СРСР, лауреата колись найпрестижнішої Ленінської премії. З нею у митця пов’язані особливі клопоти (як, між іншим, і з деякими званнями). Дехто з його «одноклубників» не міг пережити, щоб їх колега удостоївся такої високої честі. Одні йому дорікали, що не співає радянських пісень і не бере участі в сучасних операх, інші казали, що Солов’яненко без карбованця й рота не розкриє… І як же вони були посоромлені, коли Анатолій Борисович премію таки одержав і одразу ж перерахував у Фонд миру…

* * *

Анатолія Солов’яненка ще замолоду запрошували на головні тенорські ролі у московський Великий театр, уже й квартиру приготували. Та не такий був митець, щоб поміняти Київ на Білокам’яну, проміняти місто, яке так щиро його прихистило. Не відставали від нього з цією пропозицією й пізніше. Особливо наполегливим був міністр культури СРСР Демічев. У сімдесятих роках він відверто сказав митцеві: «Анатолію, якщо ти хочеш бути співаком зі світовим ім’ям, переїжджай до Москви. Погодься, ти живеш на узбіччі великої дороги. Чим тобі не приклад Іван Козловський? Його знає весь культурний світ. І ти будеш тут у центрі уваги, матимеш цікаві зарубіжні поїздки, зрештою – світову славу».

* * *

Високий партійний бос помилявся. Слава тенора з берегів Дніпра вже давно сягнула багатьох континентів світу. У 1977-му сталося безпрецедентне: він перший із радянських оперних співаків одержав запрошення виступити в провідному театрі США – «Метрополітен-опера», куди на головні ролі в партіях завше запрошують найзнаменитіших співаків планети. В залі, котра вміщує чотири тисячі глядачів, А. Солов’яненко виступив упродовж сезону в дванадцяти спектаклях. Керівники театру шанобливо казали йому: «Такий сильний і красивий голос на нашій сцені ще не звучав. Ваші верхні ноти – незрівнянні, ваш голос – єдиний заповнює цю залу».

* * *

Є в біографії А.Солов’яненка вельми примітна деталь: уже народним артистом України та СРСР, він у 1978 році закінчив Київську консерваторію імені П. І. Чайковського. Мені важко уявити, як почувалися поважні професори перед цим справжнім академіком оперного співу і як намагалися його «засипати», як це зазвичай буває на іспитах. Його творчий екзамен тривав упродовж усього життя, бо він був не з тих, хто спочивав на лаврах. Щокожного дня – інтенсивна зарядка, біг на далекі дистанції, розспівування і – пошук, пошук, пошук нових романсів, призабутих пісень…

Останні роки його життя були особливо напруженими, хоча в той час він був уже відлучений від театру. Але митець ні на мить не поривав з тим, що було справою його життя, – з оперною музикою, музикою камерною і народною. Кожен новий концерт, нова програма вимагали надзусиль і творчих мук. З його грудей на всю потугу полились такі пісенні шедеври, як «Повій, вітре, на Вкраїну», «Місяць на небі», «Ой ти, дівчино…», «Задзвонили дзвони», «Як ішов я з Дебречина», «На горі діброва» та багато-багато інших. А ще твори на слова Великого Кобзаря, які митець обов’язково долучав до своїх програм. До речі, вже наприкінці життя, у 1997-му, видатного співака вшанували Шевченківською премією. Сповнений молодої енергії, він блискуче виступив із дванадцятьма сольними концертами в США та Канаді, а попереду на нього чекала Італія, де збирався дати серію сольних концертів. Там його, лауреата конкурсу «Неаполь проти всіх», командора Італійської республіки, чекали з особливим нетерпінням. Затим – знову «Метрополітен-опера».

А ще неперевершений виконавець українських народних пісень мріяв здійснити гастрольне турне Україною. І він неодмінно втілив би заповітну мрію, якби не оте зловісне 29 липня 1999-го…  Того дня навіки спинилося його натхненне полум’яне серце. Кажуть, коли лікарі зробили розтин, то знайшли на ньому сім рубців, тобто він на ногах переніс сім мікроінфарктів.

Світлана Дмитрівна і Анатолій Борисович виростили двох чудових синів – Андрія та Анатолія. Молодший пішов у батька. Нині він народний артист України, головний режисер Національної опери України, лауреат Шевченківської премії. Анатолій Анатолійович гідно продовжує справу знаменитого батька, який своїм високородним пісенним талантом уславив Україну в усьому світі.

Немає з нами неперевершеного співака Анатолія Борисовича Солов’яненка. Та з далеких далей живим промінчиком сяє нам мала планета «6755», названа його світлим ім’ям.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company