Століття Сеньйора

Будинок вчених, Львів, вул. Листопадового Чину, 6. Саме за цією адресою, рівно день у день з початком карантинних заходів, коли ще дозволяли збиратися до двохсот осіб, відбулося урочисте вшанування столітнього ювілею Степана Михайловича Стойка, вченого з європейським ім’ям, професора, доктора біологічних наук, головного наукового співробітника Інституту екології Карпат НАН України, почесного доктора Зволенського технічного університету та Львівського державного університету безпеки життєдіяльності ДСНС України, почесного члена Українського ботанічного товариства, дійсного члена Української лісівничої академії наук та Наукового товариства імені Шевченка, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки.

Ще у п’ятдесяті роки минулого століття Степан Михайлович, тоді молодий вчений-лісівник, виступив на захист унікальної перлини світового значення – букових пралісів Карпат. Згодом брав участь у заснуванні заповідних об’єктів у Карпатах, на Поліссі й Розточці. Саме він науково обґрунтував створення національних природних парків: «Карпатського», «Ужанського», «Синевир», «Яворовіського», «Шацького». Про все знаний львівський науковець розповідає у фільмі-монолозі «Сеньйор».

Сеньйор – від латинського seniоr «старший», пов’язаного із senex, «старий» – поважним зверненням до старших.

– Роки пройшли, пройшли досить бурно, – розповідав тоді у фільмі дев’яностолітній професор Стойко. – Довелося жити у чотирьох різних країнах. Народився при Чехо-Словаччині. Пізніше – один рік у Карпатській Україні, у 1939 році Закарпаття було окуповане на п’ять років Угорським королівством. Навіть мене в угорську армію мобілізували. Ну а далі – Радянський Союз. І нарешті я щасливий, що живу у своїй рідній соборній, Українській державі. І маємо її будувати і маємо її любити.

Відтоді минуло десять років. За цей час пощастило декілька разів поспілкуватися з паном професором. Записані епізоди, сподіваюся, стануть основою майбутнього фільму «Століття Сеньйора».

Епізод І.

Помешкання професора Стойка. Господар сидить, схилившись над ноутбуком, уважно вичитує текст, раз по раз мишкою гортаючи сторінки електронного документа.

– Колись, на початку сорокових, в Угорщині, я навчився друкувати на машинці, – каже Степан Михайлович, вносячи правки у набраний текст. – На клавіатурі ноутбука те саме розташування букв, так що мені легко було навчитися працювати на комп’ютері.

Оце два роки працював над монографією «Незворотні екологічні процеси в біосфері і її збереження». Вже пройшла все редагування, отримав рецензії, мають макетувати, а я ще раз перечитую і все находжу якісь помилки. Я оце на старість літ аналізую: в чому помилився, що не так зробив. Мене цікавили різні питання, проблеми. І наукові, і практичні, я трохи «розпорошувався». Жалкую. Треба було зосередитися на чомусь одному, тільки в тому напрямі працювати. Це, звісно, суб’єктивна помилка. Хоча були і об’єктивні.

Я закінчував класичну гімназію в Хусті 1938 року, а в інститут у Львові поступив аж у 45-му. Була поважна причина – воєнні часи, період Карпатської України, угорська окупація. І найголовніше: тоді вчитися у вищих учбових закладах могли лише діти заможних батьків. Тому вважаю одним з великих досягнень радянського режиму сприяння навчанню у школах, вищих навчальних закладах широким верствам населення.

Степане Михайловичу, попри все монографія фактично готова до друку. А над чим трудитеся зараз?

Геронтологи кажуть, і я в цьому переконався, що є певний зв’язок у житті людини між його фізичним станом і розумовою діяльністю, що не бажано виключитися від розумової діяльності, тому що це впливає на фізичний стан. І я цим керуюся. Незважаючи на вік, вирішив написати невелику книжку про збереження Лемківщини, її природної та етнокультурної спадщини. Бо прийшов до думки (впевнений, багато її теж поділяють), що треба зберігати не лише природу як таку, а й природу, яка впливає на етногенез. Природу, від якої залежить збереження етнокультурної спадщини.

Епізод ІІ

Пригадалася наша зустріч п’ятирічної давнини…

Дощовою погодою у Львові нікого не здивуєш. Так було й того липневого дня. Тікаючи від літньої зливи, нарешті дістався оселі Степана Михайловича. Привітав з недавнім дев’яностоп’ятиріччям і запропонував записати відеопривітання учасникам науково-практичної конференції, яка днями мала розпочатися в Національному природному паркові «Синевир».

– А в мене зустрічна пропозиція, – усміхнувся професор. – Давайте зараз напишемо статтю про важливість збереження етнокультурної та історичної спадщини Закарпатської Бойківщини на теренах НПП «Синевир». З нею Ви виступите від нас обох на конференції. Сідайте за мій комп’ютер, будемо працювати.

Степан Михайлович диктував, наче читав з написаного, я ледве встигав за ним набирати текст.

– А як це Ви робите вставки в написане? – раптом здивовано запитав професор. – Думав, таку операцію можна тільки за допомогою мишки робити, так мені донька показувала.

– Ні, «копіпаст» простіше і швидше робити, натискаючи певну комбінацію клавіш.

Текст ми доволі швидко підготували і переслали електронкою на адресу організаторів конференції.

– Тут мені із Закарпаття передали пляшечку домашньої «Кадарки», то я Вас запрошую на дегустацію, – змовницьки посміхнувся Степан Михайлович. Відкоркував плящину, впевнено налив червоний густий ароматний трунок у чарочки і заспівав по-чеськи:

Vínečko bílé,
jsi od mej milej,
budu ta pít,
co budu žít,
vínečko bílé.

Vínečko rudé,
jsi od tej druhej,
budu ta pít,
co budu žít,
vínečko rudé.

Vínečka obě,
frajárky moje,
budu vás pít,
co budu žít,
vínečka obě.

– З усіх напоїв я віддаю найбільшу шану червоному вину. Бо воно було «народним» (популярним) ще за часів Христа. Він сам на тайній вечері прощався з учнями-апостолами при червоному вині…

Потім була неспішна бесіда, спогади. І коли вже настав час прощатися, Степан Михайлович знову сів за ноутбук:

– Будьте добрі, покажіть оті Ваші комбінації клавіш, щоб фрагменти тексту вставити…

Я був у захваті: людині дев’яносто п’ять, а в неї такий оптимізм, така жага вчитися, опановувати щось нове! Можливо, в цьому секрет довголіття професора Стойка – не лише фізичного, а й творчого…

Епізод ІІІ

Про ці секрети  зайшла мова і під час іншої зустрічі, напередодні столітнього ювілею Сеньйора.

– Сторіччя – дата дуже гарна, дуже славна і треба заслужити собі таку дату, – повідував Степан Михайлович. – Здоров’я – неоціненний дар природи, але ми дуже часто його не шануємо. Хоча й задумуємось над тим, які ж фактори впливають на нього. Перший фактор – нормальне збалансоване харчування з достатньої кількістю не лише вітамінів, а й мікроелементів. Відомо, що найбільша кількість довгожителів – в Японії і в Норвегії, де харчуються переважно морепродуктами, багатими на мікроелементи. Тому завжди намагався, де тільки була можливість, вживати морські продукти. Ту ж таки ламінарію, себто  морську капусту.

Завжди бути в русі – теж багато значить. У США, найбільш моторизованій країні, он як багато людей з ожирінням,  надмірною вагою! Мало рухаються, а це для них небезпека. Я ж не знаю, де моє серце, і не знаю, який в мене тиск. Але щомісяця зважуюся, контролюю вагу, щоб вона була не більше 80 кг. І дуже важливо не полишати розумову діяльність.

Ще вагомий фактор довголіття – своєчасно виявити хворобу і не допускати її розвитку. Я мав щастя у своєму житті: моя дружина була лікар-терапевт і завжди слідкувала за мною, нашими дітьми, щоб  своєчасно лікувались.

І нарешті – спадковість, генетична структура. Добре, коли в родині багатство довголітніх…

А у вашій родині були довгожителі?

– Моя мама прожила 90 років. Нас п’ятеро, і я відчуваю, що я не один у світі. Моя сестра має 96 років, брат – 88, а мені от пощастило дожити до ста років. Що це за багатство – родина!

Пів року тому народилася моя правнучка, ми їй дали ім’я Соломія. В моєму віці яка це радість, коли доживаєш до правнуків! Я народився на початку XX століття, а правнучка моя, можливо, житиме у XXIІ столітті. Коли я народився, то в моєму селі все було з дерева, все було примітивне, а ми тепер живемо в техногенному віці, коли світ цілком змінився, і я собі думаю: яким то буде початок XXII століття? Якою буде ментальність людей?

Хочу наголосити: дуже важливо самому бути оптимістом щодо життя і надіятись на все добре.

Епізод IV

Як пишуть у сценаріях, «Титр: Минуло п’ять років». Кінець лютого цього року. Хоч була ще календарна зима,  у Львові знову «падав» дощ. Сіра погода, люди під парасольками, сталевий блиск мокрої бруківки…

– Львів в моєму житті має важливе значення, – зізнається Степан Михайлович. – З галичанами я легко найшов спільну мову, бо коли була створена Карпатська Україна, багато галичан було в січовиках, помагали нам будувати Карпатську Україну. Це якраз галицька свідома молодь. У Львові пройшла основна частина мого життя, тут я здобув вищу освіту, тут народилися мої діти, онуки і я дожив до правнуків.

– Які Ваші улюблені місця у Львові?

– Люблю бувати у тій частині міста, яка включена до Світової спадщини ЮНЕСКО. Друге таке приємне місце – це Вінниківське кладовище, де поховані галицькі вояки, які захищали Львів у 1918 році. Я би сказав, Львів – це другий культурний центр України після Києва.

– А що Вас пов’язує з Києвом?

– Після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту я працював лісничим на Закарпатті. Там познайомився з відомим академіком, віце-президентом Академії Наук УРСР Петром Степановичем Погребняком. Коли він приїхав на Закарпаття, мене як молодого спеціаліста послали супроводжувати його у лісі. Він помітив, що я йому легко підказую назви рослин латиною. Запропонував вступити до аспірантури. І у 1952 році я став аспірантом. То був тяжкий післявоєнний час, але у Києві я відчув атмосферу відродження. Для мене, уродженця Закарпаття, було приємно відчути щирість українського народу, ставлення до нас як до братів, котрі протягом тисячоліття були відірвані від рідної землі, але зберегли рідну мову, традицію, релігію. В той час це було дуже важливо. Коли я вже став аспіраном Інституту лісу АН УРСР (його очолював академік Погребняк), то перше, що він сказав: «Ідіть і огляньте історичні пам’ятки і храми Києва».

– Окрім академіка Погребняка, кого ще пригадуєте?

– Мені довелося багато разів зустрічатися і працювати, бути в експедиціях з академіком Дмитром Костянтиновичем Зеровим, молодшим братом відомого поета Миколи Зерова. І навіть з Максимом Рильським. Рильський і Погребняк дружили. Наші інститути в Києві були в одному академічному будинку. Я часто бував в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, який очолював Максим Тадейович. В інституті був невеличкий кафетерій. Пригадую, як один аспірант захистив дисертацію і робив такий маленький прийом, на якому був і я. Рильський зробив вступне слово, похвалив новоспеченого кандидата наук. Потімвиступали інші, і хтось тоді сказав: «Товариші, а давайте піднімемо тост за нашого любимого батька Максима Тадейовича». Невдало сказано. Максим Тадейович тоді усміхнувся і сказав: «Давайте, товариші, вип’ємо за Максима Тадейовича, який ще може бути батьком».

– А у шкільні роки, в гімназії яка була Ваша улюблена дисципліна?

– Я народився в селі, в природному оточенні. Тому дуже любив природничі науки. Також вабили мови. Шість років вчили латину. На старості почав вивчати англійську, але то вже мені важко дається. Хоча знання латинської дуже допомагає вивчати англійську і французьку мови.

– Степане Михайловичу, Ви часто і влучно наводите латинські афоризми. Який пригадаєте сьогодні, у Ваш столітній ювілей?

«Feci quod potui, faciant meliora potentes». Так римські консули завершували свою звітну промову, передаючи повноваження наступникові: «Я зробив те що міг».

У своєму житті я також намагався зробити максимум того що можу. Вважаю, це має бути девізом кожного громадянина. Ми будуємо нашу країну, всі маємо бути активними учасниками цього будівництва. Кожен повинен у цьому державотворенні чесно зробити все що у його силах…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company