«Століття Якова»: провал чи успіх

Свідомо беруся писати про український міні-серіал «Століття Якова» вже тоді, коли відшуміли перші гучні реакції, стихли епатажно-гострі висловлювання і таке інше, бо над цим фактом нашого нового кінематографа хочеться помислити в тиші.

Будь-який фільм, що знімається за книжкою, ризикує здобути несхвальну реакцію через «неточність» відображення написаного й прочитаного (зумисне згадую перше й друге, бо це таки різне). Читач забуває про існування свободи режисерського бачення, різницю між словесним та кінематографічним утіленням, врешті, акторське «я», відображене в кожному образі. Забуває, бо очікує повторення первинного враження від книжки, повторення радості переживання свого сприйняття сюжету. От вам і перший рівень неприйняття глядачем будь-якої екранізації.

Будь-який фільм, знятий на історичному матеріалі, тим більше на фактажі недалекої в часі історії, яку можуть пам’ятати хоча б дідусі та бабусі, котрим, можливо, щось переповіли їхні батьки чи старші родичі, ризикує наразитися на звинувачення в невідповідності історичній реальності, неточності деталей, власне неісторичності.  Критичний глядач може забути, що художній фільм не є документальним відтворенням історії, це інша реальність, естетична, зі своїм внутрішнім цілим, відмінним від, можливо, цілого історичного бачення цього конкретного глядача, бо то є авторське й режисерське. Ось і другий рівень несприйняття.

Будь-який сучасний український фільм буде зважуватися на терезах його якісної відповідності фактам світового кінематографу та, як це не сумно, російського, бо саме він експансіював наші телеекрани. На терезах тільки дві шальки: «краще» – «гірше», там немає третьої – «інакше». Та, власне, коли йдеться про серіал, закони жанру не припускають істотної інакшості. При зіставленні беруться тільки кращі зразки екранного продукту, тому результати можуть бути невтішними. От і третій рівень несприйняття.

Напевне, уже цих трьох критеріїв було б достатньо, щоб «забанити» будь-який здобуток нашого телебачення, але…

Як на мене, «Століття Якова» є істотним просуванням вперед у виробництві своєї серіальної продукції, оскільки, по-перше, не йде ні в яке порівняння із сагами типу «Останнього москаля» за рівнем відображення національного менталітету, по-друге, відбиває важливі сторінки української історії, надзвичайно болючої й неоднозначної, по-третє, заслуговує на повагу за рівень акторської гри.

Звичайно, не все так однозначно прекрасно… Скажімо, перші кілька хвилин ніяк не могла зрозуміти, що мене так дратує й напружує у фільмі. Потім відчула, що українська мова в устах акторів занадто правильна, вивірена, літературна, а це робить її неживою, у цілому надає грі акторів штучності. Щодо мови, мовлення, вимови в кіно важко дати однозначні рекомендації. З одного боку, з екранів мають звучати зразки красивої літературної мови, з іншого, в живому побуті нею практично ніхто не розмовляє, а ознакою активності мови є саме її функціонування на рівні розмовному, просторічному, неправильному – живому.

У відгуках на фільм зустріла й закиди щодо польської мови, зокрема професор Віктор Давидюк сумнівається, що «навіть у Варшаві говорили українсько-польським суржиком. Навіть моя бабця-українка в польському селі розмовляла досконало польською». Напевне, у цьому є сенс, хоча звичайний глядач навряд чи готовий до таких тонких лінгвістичних студій.

Автор книжки «Століття Якова» Володимир Лис зазначає, що враження від фільму суперечливе, бо передусім втрачені важливі для цього художні деталі як в часопросторі подій, так і в передачі образів. Власне, письменник доходить висновку, що фільм знятий за мотивами роману, тому не є вповні екранізацією. При цьому вдумливий глядач, який не лінується бути й читачем одночасно, засвідчить, що така доля більшості екранізованих книжок, отже нічого нового в синтезі словесно-видовищного не сталося.

Деякі критики, зокрема пов’язані із тележурналістикою, закидають фільмові недостатню драматургічність. Хочеться посперечатися, бо, по-перше, серіальна драматургія має свою специфіку й не варто забувати, що йдеться саме про серіал, по-друге ж, «затягнутих» моментів у «Столітті Якова» практично немає, напруження сприйняття при перегляді відносно рівномірне, тому, на мою думку, цей закид безпідставний. Натомість відзначається також «Убогість декорацій, порожній «не оживлений» інтер’єр, суцільна осінь протягом усього розвитку дії, новенькі вбрання на акторах, що виглядає не дуже природньо, коли йдеться про нужденних та упосліджених українських селян, суттєво знизили реалістичну достовірність фільму» (Тетяна Трофименко, «Українська правда»), хоча можемо ці моменти віднести й до особливої стилістики фільму.

Особливу увагу привертає гра Людмили Загорської (Зося), бо їй вдалося передати найтонші нюанси почуттів героїні, цілісність характеру, шо власне мало б зняти закиди дописувачів соцмереж про нелогічність прагнення польської шляхтянки жити в селі. Тому надто прискіпливим видається вислів Тетяни Трофименко про самодіяльну (непрофесійну гру акторів).

Отже, відгуки про фільм дуже різні, часто діаметрально протилежні, та, як на мене, це демонструє певний рівень його вартісності та високий рівень очікувань українського глядача, що має простимулювати поступове заповнення телеекрану власним продуктом.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company