Ступені свободи Валерія Голейка

Навіть у столиці «спальні» райони не переобтяжені закладами культури. З такої не дуже втішної констатації почалася розмова з художником-абстракціоністом Валерієм Голейком, якого друзі з повагою називають Веном. Сидимо у затишній галереї «Енігма», яка вже півтора десятка років знайомить відвідувачів з ідеями тральфреалізму.

– Моя добра знайома Світлана Данилова 2001 року відкривала салон краси. І я їй запропонував: «А може, тут зробимо галерею»? І ось уже 15 років як існує галерея «Енігма». Всі дивуються, що вона на Троєщині. Саме у «спальному» районі, де понад чверть мільйона людей. Комерцією не займаємося: єдина галерея в Києві, де художники не платять за демонстрацію своїх робіт. Єдина до них вимога – підтримувати ідеї тральфреалізму.

14138407_1360388860657054_1045381141_n– Напевне, широкий загал не дуже знайомий з цією течією абстрактного мистецтва. Що таке тральфреалізм?

– Американський письменник Курт Воннеґут, якого з юнацьких років вважаю своїм наставником, відкрив мені очі на багато речей. Тральфреалізм – художня течія, що виникла в Україні понад 25 років тому. Слово «тральф» походить від назви планети Тральфамадор, яку вигадав Воннеґут. У тому уявному світі живуть тральфамадорці, спроможні бачити у четвертому вимірі. Головне у тральфреалізмі – краса, добро, світло, відкрите сприйняття світу. У ньому відсутні негатив, депресія, агресія. Це ще й абревіатура – «Трансформація Реальності Артом, Любов’ю, Фантазією».

– Саме тральфреалізм став основою творчості арт-гупи «Стронцій-90»?

– Коли 1990 року я збирав нашу групу таких художників-неформалів, це був період кінця радянської доби. Ми жили в андеграунді, але не ховалися. Чорнобиль був тим спусковим гачком, який змусив мене усвідомити, що як художник мушу щось робити. Намагатися якось відповідати на цей виклик. Бо, на моє переконання, художник не може залишатися осторонь тих подій, що відбуваються довкола. Про те, що болить, варто кричати на повен голос! А якщо мовчати, тікати від проблем – тоді не треба скаржитися на наслідки Чорнобиля… Перша виставка арт-групи відбулася 1991 року в тодішньому музеї Леніна (тепер – Українському домі). У маніфесті нашої групи зазначено: Чорнобильська катастрофа спонукає до нового погляду на людину, її місце у світі, зрештою, до зміни свідомості людей. Бо першопричина Чорнобиля та інших екологічних катастроф – саме у свідомості, рівні моральності людей, їхній духовності. З часом склад групи змінювався, хтось брав участь лише в окремих виставках чи то проектах. Утім є незмінне ядро: Тетяна Чеброва, Олексій Бреус і ваш покірний слуга.

– Валерію, у тебе дуже цікава серія картин, на яких зображені чудернацькі тварини, риби..

– Створення їх тісно пов’язано з діяльністю «Стронцію-90», спрямованої на захист всього живого. Зокрема через зображення риб. Перша з них «попливла» 1999 року. Малював я цю «іхтіофауну» доволі довго. Причому досить швидко знайшов певний стиль. Серію можна продовжувати й далі, але для мене як художника «зависати» на одній темі нецікаво. Більшість людей, у тому числі й художники, шукають комерційного успіху. Мої «риби», можна сказати, мене «годують», однак хочеться себе перевірити, спробувати писати в різних жанрах, техніках.

14169722_1360386200657320_1041431327_n– Як же знайти оту золоту середину: щоб художник був принаймні ситим, але мав простір для творчих пошуків, експериментів?

– В мене такої проблеми немає. Не знаю, погано це, чи ні. Я поки що не перебуваю у жорстких лещатах ринкових вимог і зобов’язань, з яких не можеш вийти. Коли тебе впіймали і вимагають продовжувати робити те, що користується попитом, приносить прибуток. В цьому сенсі – я вільний художник. Нікому і нічого не винен. Так, можу бути бідним, навіть голодним. Але для мене найголовніше, принаймні в творчості, – свобода, робити те, що я хочу. Не маю аніяких зобов’язань перед арт-агентами, продюсерами.

– Тобто художник повинен бути голодним?

– Думаю, що ситим (сміється). Але за «ситість», художник мусить платити. У кожного є вибір.

– А відмова від використання вдома електромережі?  Ступінь свободи?

– Чорнобильська катастрофа, створення групи «Стронцій-90» – все це істотно впливало на мене. Одного разу був черговий чи то перебій, чи то «планове відключення» електрики. Це сприймалося як незручність. І я подумав: отак добу, другу можна побути без світла. А як раніше люди взагалі обходилися без електрики? Жили, і доволі непогано. Творили, писали картини, чудові романи…

14159719_1360387433990530_1679292219_n– Дивлячись на певні апокаліптичні натяки у деяких роботах групи «Стронцій-90», виникає думка: відмова від електрики – певне пророцтво, «назад, у минуле».  

– Доволі жорстко сказано. Особисто мені хотілося отримати певний новий досвід. Якраз на той час наближався Міленіум. В суспільстві навіть роздмухувався певний психоз: а раптом відбудеться глобальний комп’ютерний збій? Бо людство все більше залежить від новітніх цифрових технологій. Можливо, іноді вже й не підвладних йому. І я подумав: а спробую з 1 січня 2000 року на місяць відмовитися від електрики! Пам’ятаю, перші два тижні було досить некомфортно. Але наприкінці місяця почав звикати, навіть відчув певне психологічне звільнення. Отак вирішив продовжити експеримент.

– А як освітлюєш житло, заряджаєш смартфон?

– В мене є дві сонячні батареї. Я їх приладнав у кухні на вікні, для моїх потреб вистачає.

Днями в «Енігмі» відкрилася виставка «Думаючи про Поллока», до ювілею Валерія Голейка. Іронія долі: саме того дня, коли в Києві народився хлопчик, який згодом стане основоположником тральфреалізму, на іншому боці планети в автокатастрофі загинув видатний американський художник-абстракціоніст Джексон Поллок. Тож не дивно, що не лише друзі та соратники з цеху малярства, але й сам метр нерідко говорить про реінкарнацію душі живописця, як мінімум, творчої. Чимало проектів Валерій Голейко, наслідуючи Поллока, виконав у техніці дриппінгу (dripping – англ. розбризкування). Проте й тут пішов своїм шляхом, винайшовши CD Tratlfrealism (крапельно-дифузний тральфреалізм).

– Абстрактний живопис – це теж певний ступінь свободи?

– Абстрактний живопис звільняє. Ось мої роботи, виконані дріппінгом, де немає конкретного зображення. У цій техніці немає безпосереднього контакту з полотном. Звісно, художник керує процесом, але не до кінця. Важливо відчувати, коли потрібно зупинитися.

– Тобто це така кольорово-художня імпровізація?

– Абсолютно!

– Вен, ти ще й музикант. У цьому випадку можна провести певні паралелі з музикою?

– Так це ж джаз у живописі! І Джексон Поллок працював під ритми джазу. Він почав займатися дріпінгом 1947 року.

– А ти член Національної спілки художників?

– Ні! Свого часу друзі запрошували до спілки, але мені це не потрібно.

– Це ще один ступінь свободи?

– Так. По суті я нонконформіст. Може, по життю це не дуже зручно, але нічого не можу з собою зробити.

14182537_1360387787323828_1814069473_n– Міг би навести приклад, коли доводиться примушувати себе обмежувати свій ступінь свободи, і щось потрібно робити?

– У переважній більшості випадків доводиться обмежувати свою свободу. Я ж не антагоніст суспільства, не протиставляю себе йому. Будь-яка суспільна структура – це накопичення досвіду, і вона раціональна. Бо анархія у чистому вигляді – це катастрофа. Як людина прагну особистої свободи, але підкоряюся суспільним законам буття. Розумію, суспільство не ідеальне, але…

– Про що мріє художник Валерій Голейко?

– Хочу реалізувати масштабний проект, присвячений Джексону Поллоку. Створити картину технікою дріппінга завдовжки в одну милю. Перші 100 метрів я вже зробив. Працював над цим з 2009 по 2012 рік. На власний кошт придбав 100 метрів полотна, фарби. Спочатку це був суто процес створення картини. Тепер вимальовується масштабний мистецький проект – спільно з музикантами. Але він доволі затратний і всього фінансування я не потягну. Днями спілкувався з одним відомим арт-менеджером. Каже: чудовий проект, але на його реалізацію треба 1 мільйон доларів. І це правда. Для прикладу, румунський художник, який запакував Рейхстаг у поліетилен, отримав на реалізацію свого проекту 20 млн. доларів. Звісно, не він лазив риштованнями довкола Рейхстагу. Головне – його ідея була.

– Тобто твій художній проект переростає в інсталяцію? Де планується її розмістити?

– Так! Це довготривалий процес. І це цілком реально. Я над цим проектом думав не один рік. Не йдеться про те, щоб стати і впродовж місяця чи півроку щось «наквацяти», ні. Мені запропонували розпочати реалізацію цього проекту на одній з виставок у Києві. Спільно з музикантами, використовуючи світлові, шумові ефекти, слайд-шоу, відео тощо. А потім, цілком можливо, продовжити створювати «Милю Джексона Поллока» в інших містах і країнах під час проведення мистецьких виставок, шоу, арт-ярмарок. Наприклад, на «Токіо-арт», «Нью-Йорк-арт». Я вже відпрацював техніку виконання, знаю, що робити.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company