Сумний у сміхові, веселий у смутку

Недаремно Полтавщину нарекли колискою талантів. Бо ж насправді неозорий та багатющий лан неперебутніх імен породили її рахманні чорноземи. В усіх мистецьких царинах, навіть у такому не вельми залюдненому літературному жанрі, як сатира і гумор. «Серед провідних байкарів, письменників, що використовували в творчості іронію та сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони  (Г. Сковорода, І.Котляревський, Є.Гребінка, М.Гоголь, О.Вишня), безумовно, гідним був в цій плеяді всесвітньо відомих сміхотворців, сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку Олександр Ковінька, – зауважував онук Олександра Ковіньки Сергій Нагорний. І з журбою підсумовував: – Трагічна доля письменника-гумориста, як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити, – зараз, на жаль, забувається сучасниками».

Народився Олександр Ковінько (таке його справжнє прізвище) 13 січня 1900 року в селі Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівського району), в багатодітній селянській родині. «Я появився на світ білий 1-го січня старого стилю 1900 року, в день святого шанування Олександра Невського… Усміхнувся до мами раз, два і сам собі подумав: а все-таки непогано на світі жити! Добре, що я народився!» Шестилітком батьки віддали його в науку до церковноприходської школи. Що то за наука, письменник згадує осібно, по-ковіньківськи: «Наша перша лекція була «Отче наш»…

Становилися і співали. А співали ми «отчаянно»: хто куди хотів, той туди й виводив.

То батюшка, наш вчитель і вихователь, брав за вухо і підтягував: «…іже єсі на небесі…»

Причому він ставився до нашого вуха так, ніби це був ремінний шкураток. Бере було баса за вухо, а витягує аж на дишканта.

Схопить дебелими пальцями моє немічне праве вухо, зібгне, скрутить і по складах пропихає: «Ве-лик… бог… у сла-ві… сво-їй…»

Законовчитель не обминав і моє друге, зліва причеплене вухо. Хапав і його за кінчика. На кінчику лівого вуха й закінчувалася наша перша лекція.
Починалася друга лекція, лекція на історичні теми.
Оцінки по древній історії отець Іоанн ставив виключно на нашій потилиці. Але часом відмітки переносив трохи нижче: гострим олівцем штрикав у пупа.

«Охляло дурне… Язика не потягнеш».

Учив нас батюшка перехресним вогнем.

— Скажи, чим прикривали своє грішне тіло Адам і Єва після іскушенія дияволом?
Сусіда по парті Гриць Вухналь прожогом відповідав:
— Рядном!

— Йолоп царя небесного! Ставай на коліна! Скажи ти!
— Вони, — кажу я, — прикривалися лопухами! Бо мама казали,, що в раю ряден не було.

— Ослиця валаамська! Ставай і ти на коліна!

Тугенько нам лізла премудрість божа. Та отець Іоанн надії не втрачав — через лоба довгою лінійкою пропихав. Пхне сторч — не лізе. Тоді заходив з тилу. З тилу зручніше тулити гаряченькі лящі. Лясне раз та, не шкодуючи пастирської долоні, щедренько притулить і вдруге, і втретє… Хай вічно живе в твоїй голові день суботній. Щоб ти не забув, як твої предки гризли спокусливі яблука в райських, хащах!..

Може, вони, ті яблука, не такі й кислі були, але на наших потилицях оскому добре зганяли».

Навчання під важкою попівською рукою скінчилося для Сашка несподівано: мати забрала його зі школи і віддала в науку… до пастуха. Але у підпасках хлопчик побув недовго – поступив до земського училища. Саме там, зізнався через багато літ, «я, сільський хлопчисько уперше спізнав чарівну силу вогненної поезії геніального Тараса Шевченка». 1911 року, випускаючись із училища, юнак отримав від улюбленого педагога Ніни Андріївни пам’ятний подарунок: томик «Кобзаря». Місце першої роботи випускника Олександра Ковінька – сільська аптека, перша посада – помічник лікаря. «Медичні функції помічника скромні: посуд мити, перетирати підлогу і кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти». Справа в тому, що «лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи санітаром Єлецького полку. Він підводив хворого до вікна, грюкав ложечкою об шибку і профілактично гукав: «Злізь, щоб ти здох, Сашко візьми дрючок, знеси того чорта з вікна», – так він ізганяв хворобу з хворого».

Юнак прагнув продовжити вчитися. У 1917 році він екстерном склав іспити за чотири класи гімназії. А далі закрутилася веремія Визвольних змагань. Олександр Ковінько вступає у повстанський антигетьманській загін. В одній із сутичок з кайзерівськими окупантами його схопили і віддали на поталу військово-польового суду. Од вірної смерті юнака врятувало загальне повстання проти Павла Скоропадського. А згодом новий полон, денікінський: у цю катівню потрапив разом з Володимиром Сосюрою. «Нас обдертих і роздертих у товарняку, в холод приволокли в Одесу, – згадує письменник. – Нас очікувала печальна доля… І ось щастя!… Ясного зимового ранку десь ген-ген кулеметна черга визвольним та-та-та зататакала, і невдовзі до табору бранців підскочили кіннотники з червоними зірками на шапках… Почали формувати Перший Чорноморський полк. В цю частину влили й нас». Проте 1920 року Олександр Ковінько, тоді вже член партій боротьбистів, опинився в рядах Української армії Симона Петлюри. Врешті-решт, пройшовши через тортури білопольського концтабору в Познані, повернувся до Полтави. Служив у міліції, «де відав питаннями культури і мистецтва, а насправді працював цензором: «приносять лібрето кіноп’єси, я читаю, гаразд нічого не втямкую і, хай бог простить, з легкої руки ставлю візу «Дозволяю». Згодом йому довіряють секретарювання в одній із сільрад: «Довелося посопіти й на низовій роботі… Коли хороший голова сільради, хороше й сопіти… Та ось невдача – трапився нехороший. Пив по графіку: ранком душу заливав, вечором очі промивав…» Але саме у цій «низовій» іпостасі Олександр уперше прочитав твори Остапа Вишні. І навіть читав його гумореску селянам, на загальних зборах.

А далі –  курси інструкторів-лекторів ТСОАВІАХИМУ і лекторські вояжі селами. І одночасне навчання в ІНО, заочно.

Першу гумореску «Шляхи та доріженьки», що її благословив сам Остап Вишня, Ковінька написав 1925 року. «Поніс в редакцію «Більшовик Полтавщини», – згадує письменник, – редактор кілька раз завертав рукопис: то йому кінцівка «слабохарактерна», то серединка «ні срібна, ні мідна», то початок «притупився»… Прийшов за порадою до Капельгородського. Він уважно прочитав гумореску і тепленько сказав: «Перероблений сховайте в кишеню, а перший варіант понесіть редактору». Редактору гумореска сподобалася…» І ще Ковінька згадує: «Писав писав, але друкуватися не наважувався… Мій друг В. Сосюра наполягав: «Піди до Остапа Вишні, хай він тебе послухає». Навіть теплу цидулку написав. Але я посоромився і не пішов… Згодом поїхав в Харків на нараду і одважився. Поніс гумореску «Містки та доріженьки» у редакцію «Селянської правди», де секретарював О. Вишня. Став проти нього й не дихаю. Прочитав він мою гумореску, подивився на мене весело й коротко кинув: – «Пойдьот!». З легкої руки О. Вишні і пішло».

Відтоді твори Ковіньки стали друкувати різні журнали і газети. З 1928 року молодий письменник працює в газеті «Більшовик Полтавщини» – спочатку репортером, згодом фейлетоністом. Мальовничий побут українського села, барвиста мова й народні звичаї, оточення, в якому виростав і набирався життєвого досвіду майбутній метр українського гумору, формували його самобутній письменницький стиль. Творча стихія О.Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини – народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, у дотепних лаконічних виразах, взятих з повсякденного життя. 1929 року вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка». Друга, «Колективом подолаємо», побачила світ у Полтаві 1930 року. Ці гумористичні первістки своєю ідейно-художньою «фактурою» глибоко зріднені з житейськими турботами і сподіваннями тогочасного українського села. «Сміху в народі – хоч лопатою загрібай, – наголошував письменник. – Устигай лише вдумливо зерно до зерна вибирати й глибоко сотати». Він ретельно визбирував ті зерна, одвіював, калібрував і щедро ділився ними зі своїм читачем. 1934 року Олександра Ковіньку приймають до лав СПУ.

Але плідну літературну працю нагло перервала жахна сталінська репресивна машина. 1936 року Олександра Ковіньку заарештували, звинувативши у приналежності до вигаданої контрреволюційної організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. «Спокутував» вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом – на підприємствах «Дальстроя». Аж через нестерпно довгий 21 рік Олександра Ковіньку визнали ні в чому не винним: у липні 1956 року його судово-слідчу справу припинили за відсутністю складу злочину.

Про перебування в таборах Олександр Іванович розповідав мало. Микола Головко, журналіст та історик згадує свої прогулянки з письменником і його про ГУЛАГ. Про жахливі умови, тяжку рабську працю, приниження, знущання. І розстріли за найменшу провину – людське життя там нічого не вартувало. Згадував Ковінька начальника табору, вірменина, який любив літературу. Вечорами під наглядом конвойних Олександра Івановича приводили на його квартиру, і він читав літературні твори лежачому напідпитку господарю. До речі, цей начальник звільнив Ковіньку від непосильної фізичної праці, призначив редактором газети. На запитання журналіста І. Наливайка: як вдалося вижити на тій пекельній каторзі, письменник, посміхаючись, відказав: «Гени гумору мене врятували. Як не гірко було, а я сміхом та дотепним словом підтримував себе, своїх однотабірників і навіть суворих енкаведистів. Вони теж люди. І хоч кожен з них мав свій гріх, однак у глухомані і їм хотілось розслабитись, від душі посміятися. Частенько наказували, щоб я щось чудернацьке, смішненьке розповів. Отож і витримав це пекло».

Іван Драч повідав цікаву історію про О. Ковіньку, коли той перебував в таборах: «Новий начальник табору, бойовий офіцер, але проштрафився і, закинутий на Північ в табори, проводив збори, на яких, за наказом згори, треба було засудити вірш В. Сосюри «Любіть Україну». Під час своєї промови на зборах начальник не раз звертався до О. Ковіньки. Цей офіцер по-справжньому любив Україну і збори провів так, що «зеки» проголосували за підтримку резолюції «ми любимо Україну». З того часу почалася дивна дружба генерала-русака з Ленінграда і полтавського письменника». Залишається тільки віддати належне мужності бойового офіцера, якій навіть за жорстоких умов сталінської тоталітарної системи зумів залишитися Людиною, на відміну від народжених на нашій землі кобзонів, штеп і «політичних діячів» на кшталт Валентини Матвієнко. Сучасники запам’ятали Олександра Івановича високим на зріст, міцної кістки – справжній тобі запорожець! І вдатного на гостре слівце.

Саме завдяки неабиякій фізичній силі та невичерпанному оптимізму він не лише вцілів за 21 рік каторжних таборів, а й дожив до свого 85-річчя.

Повернувшись на Полтавщину, був відновлений у рядах СПУ і повністю поринув у літературну роботу. 1957 року в журналі «Прапор» з’явилась повість «Як мене купали і сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки – загалом понад тридцять: «Кутя з медом» (1960), «Новели про химери» (1965), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968), «І таке буває» (1972)… У 1970-му та 1980 роках побачили світ двотомники його вибраних творів. Писав О. Ковінька і публіцистичні статті, нариси, спогади, теж сповнені гумору й самоіронії. 1984 року став лауреатом премії ім. Остапа Вишні. До критики ставився спокійно: «Це краще ніж розстріл». «Однак, слід відзначити, – писав полтавський дослідник Петро Ротач, – що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештантського періоду, в нього залишалося мало». Борис Антоненко-Давидович сповіщав у листі Дмитра Нитченка: «Сучасний гуморист О. Ковінька, дуже мила людина, доля якої має спільні риси з моєю, де в чому, на жаль, теж не смішить мене, бо і його гумор побудовано на комізмі вислову з дуже примітивним подекуди комізмом ситуації…» Журналіст Павло Стороженко також звернув увагу на різницю в творчості Ковіньки «до і після»: «Стиль письменника до посадки – розкутий, гострий, сміливий у виборі, винахідливий в доборі літературної форми… Після – гладкошерстна сатира і безпечний гумор».

До останніх своїх днів письменник жив і працював у Полтаві, а тому його герої – переважно люди рідного краю, такі йому знайомі і близькі. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його за своєрідною інтонаційною манерою, побудованою на фольклорі та розмовній мові. Але його гумор змінився. Він, за словами одного із дослідників, став «сумним та гірким» як сама доля автора».

Олександр Ковінька активно працював і на громадській ниві: був багаторічним депутатом Полтавської міськради, обирався членом Правління СПУ. До слова, онук письменника згадує свою поїздку з дідом до Києва, на письменницьку зустріч: «Сиділи в ресторані «Еней» на вулиці Орджонікідзе – теперішня Банкова. Якийсь літератор із Москви почав хвалитися, що брав участь у більшовицькому повстанні на заводі «Арсенал». Наїхав на Петра Панча – той був артилеристом петлюрівської армії, вів гарматний вогонь по заводу. Почав випитувати, чого це українці не виграли війну проти Росії, а тепер ходять під комуністами. Дід піднявся і сказав: «Дорогенький, не виграли, бо були з вами занадто гуманні». Москвич одразу замовк».

25 липня 1985 року Олександра Івановича не стало… Та він назавжди залишився на чільному місці храму української літератури. Багаторічний редактор славетного журналу «Перець» Федір Маківчук писав: «Коли я читаю чи слухаю твори Олександра Івановича, то мені здається, ніби сиджу десь на березі Ворскли й слухаю полтавців-косарів, які сіли під кущем ліщини на перепочинок і ведуть між собою тиху й цікаву розмову. Кожне слово в них виважене, неквапливе, соковите, осяяне якимсь чудодійним теплим промінчиком, часто лукаве, а то й іронічне».

Дев’ятнадцять років поспіль у січні музей Плосківської школи вшановує пам’ять знаменитого земляка конкурсом гумору «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину». А в Полтаві, на будинку, в якому останні роки мешкав Олександр Ковінька, встановлено меморіальну дошку.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company