Це тебе і мене розстріляли вчора під Глевахою…
Я знаю, ти думаєш зараз про те, що і я. Про державу, яка не здатна тебе захистити. Від злочинців, які можуть чекати тебе в кущах, коли ти щасливий добираєшся до своєї хати…

Від материнських сліз за дітьми, які гинуть на цій неоголошеній війні… Від бетонних плит, які падають на голови підліткам… Від накачаних наркотою, гембатих божевільних дівок на дорогих «лексусах», які вбивають людей на тротуарах… Від начинених вибухівками моторолерів та автомобілів, які смертоносно спалахують в центрі столиці… Від реанімацій, де пенсіонеру виставляють рахунок за день, що дорівнює його пенсії за місяць… Від черг на гемодіаліз, де сотні вмирають, не дочекавшись… Від банального грипу, від якого знову не закупили вакцин… Від тарифів, які нашими слізьми лягають в роздуті кишені олігархів… Від нахабності та зверхності чиновників, які ганяють нас усіма колами пекла… Від судів, де давно вже нікого не судять… Від швидких допомог, які давно не швидкі, і давно нікого не рятують… Від цинізму комунальників, які замість того, щоб садити дерева, спилюють іх зеленими на дрова… І навіть від бродячих собак, які можуть напасти на тебе зграєю…

Кожен із нас відчуває оту свою ступінь не захисту. А ще нашу спільну незахищеність, одну на всіх. Незахищеність своїх кордонів, через які щодня до України курсує вісім (!) московських потягів, і в них так легко затесатися тому, хто хоче заподіяти тобі шкоду.  Незахищеність своєї рідної мови, незахищеність від вітчизняних прихильників великої імперіі, яких відсунули від корита і які будь-що мріють про реванш. І, солодко заколисуючи тебе із продажного телеекрану, завжди знайдуть снайперів, щоб знову поцілити тебе на Майдані…

І кожен наш день тут –  один суцільний Хелловін, де нечисть чекає на тебе зі своїм, далеко не святковим, павутинням, і де кров –  справжня, людська.

Але нам нікуди дітися з цього темного і страшного тунелю. Нам нічого не лишається, як іти вперед. Іти, сподіваючись тільки на себе. І на Бога: Він є, Він бачить нас, таких нещасних та беззахисних. Іти, затиснувши в серці відчай, затамувавши біль, відігнавши страх, забувши сумнів…

Бо тільки йдучи ти і зможеш  вийти нарешті на світло!