Син гаїв, родом із Пісні

Його школярські віршики вперше надрукувала районна газета. А звідти римовану добірку передали до обласної партійної «Радянської Житомирщини». Хлопця помітив і підтримав Василь Земляк. І в області про нього заговорили. А він пас корови у селі. І писав нові вірші. Одного разу на пасовисько прибігає схвильована мати: «Ходімо, там тебе сурйозні люди кличуть». До Шатрищ, його рідного поліського села, аж із Житомира примчав обкомівський «бобик» з двома добре вдягнутими і напахченими дядьками. Виявилося, високе партійне начальство дало команду цього «творчо обдарованого старшокласника» доставити до обласного Будинку культури – на зустріч трудящих із знаменитим земляком, кандидатом в депутати Верховної Ради СРСР Максимом Рильським.

Дядьки скомандували скоренько одягатись-узуватись. А у що? У того «творчо обдарованого» нема ні пристойних сандалів на ноги, ні празникових штанів. Але суворі дядьки скомандували сідати до автівки як уже є, сказали тільки вмитися та взяти зошит з віршами. Дорогою заїхали до сільмагу, купили хлопцеві костюм і черевики.

А тим часом у житомирському будинку культури яблуку ніде впасти. Такого люду він ще не бачив. Йому й кажуть: «Бери свого зошита, виходь до мікрофона і читай оцього й оцього віршика. Та дивись, не переплутай. Оці два і квит – кланяйся і кулею назад…»

Спершу від хвилювання аж в очах йому потемніло. А потім попустило. Перед виходом на сцену дядьки знов і знов напучували: нічого зайвого не балакай…

З першим віршем пройшло гладко. А на наступній поезії, яку він з притиском у голосі, артистично розмахуючи руками, декламував: «Встає над Тетерів-рікою моя столиця обласна…», мудрий Максим Рильський раптом голосно перебив юного поета: «А давай-но, Миколо, іншого вірша, давай щось ліричне».

Почервонілі й злющі дядьки з-за куліс стискають кулаки і сигналізують йому, аби він вертався назад, а Рильський з першого ряду просить лірики. Що робити? Микола відвертається від дядьків, хоч вони йому й костюм купили, читає вірша на свій розсуд. Одного читає, другого, третього…. Та так читає, що зала признає в ньому свого поета і щиро аплодує.

Всі врешті були задоволені. Вийшло дуже органічно. Максим Рильський потім його обняв, усміхаючись: «То кажеш, столиця… обласна?». А потім на вухо, пошепки: «Ти обережно зі столицями…». І взяв у нього той школярський зошит.

А через місяць добірка поезій селянського хлопця Миколи Сингаївського з напутнім батьківським словом Максима Тадейовича з’явилася в «Літературній Україні».

* * *

Аби усвідомити чому саме з-під пера Миколи Сингаївського розквітли «Чорнобривці» – цей український ліричний гімн, ця елегія, ця ніжна до болю посвята українській жінці і нашій Божій, милій стороні – неодмінно треба сказати про те, що музику ще з дитинства Микола всім своїм єством усотував. Як почую, каже, десь гармошку, то аж «піджилки трясуться». Жодної нотної грамоти не вчив. Але у сусіда Степана Цигана був той старенький інструмент. Степан більше фальшував, аніж грав, проте міхи розтягував чи не щодня. Миколі вартувало спробувати кілька разів – заграв так, щоб потім той Степан Циган сам брав у нього уроки. А Микола одразу став першим гармоністом на селі.

І коли вже не просто грав, а міг варіаціями тиснути на сльозу сільських слухачів, у їхніх Шатрищах раптом насіялися «варяги» – сім’я із Росії. Поселилися в кинутій хаті. У тих «варяг» була дочка і новенька тульська гармошка. Він так і не збагнув, що його тоді більше тягло до «варягів» – донька чи гармошка? Після школи чи не щодня заходив до тих прибульців, і вони люб’язно дозволяли йому пограти на струменті.

Після восьмого класу пішов Микола з тим-таки сусідом Степаном Циганом у район на заробітки. Все літо, аж до школи, майстрували вони до колодязів цямриння. Заробив Микола – на все життя запам’ятав – 333 карбованці. За більшу частину заробітку викупив у «варягів» їхню гармошку. Приніс додому.

Був спекотний вечір ранньої осені. Роздягнувся до трусів і, сидячи на ганку, імпровізував з народними мелодіями. Аж повертається батько з роботи, сільський бригадир. Видно було, що по трудах перехилив уже чарку-другу. Погляд, кинутий ним на гармошку, Миколі одразу не сподобався. Він обачно припинив «музицирувати» і передав «тульське диво» матері.

– Дак, а де гроші із заробітків? – примружив око батько.

– Дак те, що залишилося – у матері, – боязко відповідає Микола.

– А шо, я тебе питаю, залишилося?..

І не чекаючи бухгалтерського звіту за розбазарювання грошей, своєю важкою шкарубкою долонею… Словом, у Миколи аж труси тріснули… Слава Богу, що мати гармошку сховала.

Діти тоді на батьків не ображалися. Діти тоді знали шанувати батька й матір. Батько понервував і заспокоївся, а гармошка лишилася. За кілька років з нею Микола зажив слави і був нарозхват. Його кликали на всі весілля, родини, хрестини. Був знаний на всі довколишні села, аж до Немирівки і Сингаїв, звідкіля родом ще один знаний український поет Василь Юхимович. І скрізь з Миколою по весіллях, до речі, ішов батько, який страшенно любив компанію й умлівав від слави сина-гармоніста. Батько потім часто повторював: «Молодець, Микола, шо гармошку купив!»

* * *

Одразу по війні кожна хата в їхньому селі була обсіяна чорнобривцями. Їх спочатку сіяли, а потім вони – десятки різновидів і кольорів – цвіли до пізньої осені, висихали і вже самі насівалися, з року в рік. Села потопали в чорнобривцевому раю. Милішим за всякі заморські парфуми був для Миколи Сингаївського запах жовтявої квітки, покладеної на долоню і трохи потертої.

Вже студентом філологічного факультету Київського університету він – керівником від ЦК ВЛКСМ – повіз групу студентів, комсомольців-активістів до Франції. І в Парижі побачив величезну клумбу з дивовижними, небаченими доти квітами, які довкруж були обсіяні… чорнобривцями. То таке на нього справило враження – квіти його мами так далеко від Шатрищ! – що саме там, у Франції, він і написав перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців»:

Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю,
Та й навчила веснянки співати…

На той час вони вже дружили з Володимиром Верменичем. Навіть написали кілька пісень. Правда, то були пісні з тієї «опери», після якої дехто з українців-патріотів їм руки не подавав. А Микола Сингаївський сам перед собою виправдовувався: не всі здатні бути сильними. І… творили із Верменичем черговий бравурний марш – «Комсомольські вершини» називався…

Але після Франції і клумби з чорнобривцями з ним щось ніби трапилось. За плящиною винця вони «висповідалися» з другом, що пишуть «не то». Тоді ж Сингаївський і поділився задумом пісні про матір і чорнобривці. А у Верменича була якраз готова музика, яку він шкодував збавляти на славу партії чи комсомолу. Під неї і лягли ті строфи, що зродилися в Парижі. Написав їх Микола для вимогливого Верменича аж п’ять варіантів. Пісня творилася довго і важко. То був 1957 рік.

Вам тоді, Миколо Федоровичу, трохи більше двадцяти років, Ви – простий радянський студент…

– Саме так. Наголос правильний – студент радянський. Але вже не простий, а вражений бацилою «загниваючого» капіталізму, бо побував у Парижі і на власні очі побачив як живуть люди. І щось в тому є, що перші рядки «Чорнобривців» я написав у вільному світі. Хтозна чи був би цей вірш, якби не було тієї французької клумби…

Ну, а сама пісня, вона одразу стала подією?

– Та де там?! Абсолютно ні. Прозвучала кілька разів, як сотні інших пісень, та й загубилася. Володимир Верменич дав її своєму другові – прекрасному співакові, солісту столичної опери, золотому тенору Костянтину Огнєвому. До речі, вперше він її виконав нам з Володимиром у Києві, на Жуковому острові, де тепер крадуть і намивають пісок. А тоді, в кінці 50-тих, і Володя, І Костянтин мали там човни. Їздили щонеділі купатись, рибалити. Вони рибалили, а я писав вірші, шкрябав карасям луску і варив юшку. Ото якраз там уперше «Чорнобривці» й прозвучали.

Пісня наша з’явилася в невдалий час. Тоді якраз «гриміла» «Пісня про рушник» Майбороди і Малишка. І наші «Чорнобривці» потрапили на деякий час ніби в її тінь. А для нас тоді Малишко, Майборода – то ж були Боги. Ми навіть подумати боялися ставати з ними поруч. Але минув, напевно, рік і «Чорнобривці» потроху почали злітати. Костянтин Огнєвий поїхав до Канади. І розказує нам таку історію. Літня естрада. Сила-силенна народу. І починає він співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, каже, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають із зали. Мені, каже, аж холодок по серцю війнув. Ну, виходять з концерту – значить нікчемний вокаліст. Мене, каже, жах ухопив!

Але. За кілька хвилин всі ті люди повертаються. І несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки він доспівав, то вся сцена була в чорнобривцях. Саме відтоді, переконував Костянтин Огнєвий, «Чорнобривці» розквітли в народі.

Її потім взяли собі до репертуару і Олександр Таранець, і Дмитро Гнатюк, а далі десятки старших і молодших виконавців – від Квітки Цісик до Віктора Павліка та Віталія Козловського. Всі вони цю пісню співали і співають по-різному, але мені все подобається. У наших із Верменичем «Чорнобривців» були різні періоди. Пісня то злітала, то її ніби забували. Сьогодні в неї – ще одна молодість.

Миколо Федоровичу, а що б Ви згадали про Верменича?

– Він родом з Полтавщини, з того самого села, що й брати Майбороди. Мама Верменича, вчителька сільської школи, вчила уславлених композиторів – Платона і Георгія. Перед війною родина Верменичів виїхала на Донбас шукати кращої долі. Володя вчився, до речі, в одному класі з героями-молодогвардійцями. Сидів за однією партою з Сергієм Тюленіним. Розповідав, що у відомій книжці дуже багато брехні…

Я вже казав, що окрім «Чорнобривців» у Володі були наші «Комсомольські вершини» та ще його «епічна» «Я славлю партію велику», якою відкривались і закривались усі партійні з’їзди й конференції.

Ясно, що те не всім подобалось. Особливо тим, хто розумів мистецьку цінність тих «шедеврів». Тому, скажімо, ті ж брати Майбороди земляка Верменича не дуже шанували. Він років зо п’ять гамселив лобом у двері Спілки композиторів України, але лоб його був синім від гудзів, а членського квитка так і не отримав.

Подумати тільки, Верменич, який написав «Чорнобривці», не був членом творчої композиторської спілки! І то найперше – позиція братів Майбород. Зрештою, воно й правильно! Візьмімо Платона Майбороду з його «Ми підем, де трави похилі» і Верменичеве «Я славлю партію». Його «партія» звучить на радіо чи не щодня, а «Похилі трави» – вряди-годи. Але ж мистецька цінність пісні Майбороди і пісні Верменича? Одна – шедевр, яку пускають в люди неохоче, а інша – мотлох, яким тицяють, мов знаменом… Образливо? Звичайно! Як натепер – дикість.

І сказати, що, славлячи партію, чи я, чи Верменич чогось надбали, – ні. Володя, той взагалі довгий час навіть помешкання не мав, ночував на засмальцьованих диванах різних музичних організацій. Недарма один наш приятель дотепно написав про нього:

Спить Верменич на підлозі
Й славить партію по змозі.                                                                                                    

Ну, а щодо членства в Спілці композиторів, то лишень коли її очолив Аркадій Філіпенко, отоді тільки і Верменич до неї потрапив. Володя, з яким ми дружили до останніх його днів, – нещасний і забутий чоловік. Пізно оженився, на інструкторці ЦК компартії. То ніби ще один «яскравий вивих» його творчості. Життя не склалося. Розлучалися в традиціях «класової ненависті». Так і доживав удвох з матір’ю в однокімнатній квартирі. Мати пережила його.

Я часто згадую Володю і скажу тобі, що зараз таких композиторів – раз, два і далі рахувати нема з кого. Біда, що його життя і доля не вдались і він лишився нереалізованим. А талант мав великий. Нині нема таких, як Верменич або Ігор Шамо. Чи Борис Буєвський, що переїхав, здається, до Німеччини, і там «заглох», але його «На долині туман» на вірші Василя Діденка, мого однокурсника, якого вбили в Гуляйполі – так то ж шедевр, якому ціни нема! На те нині з сучасних композиторів ніхто не орієнтується, бо, образно кажучи, мало каші їли, бо це тобі не «Купила мама коника».

Миколо Федоровичу, насамкінець делікатне питання. Ну, написали Ви справді пісню із пісень! Маєте славу. А гроші за ту пісню маєте?

– Раніше було, трохи платили. Була така Агенція авторського права. По всьому СРСР – спеціальні уповноважені. І де б не зазвучала твоя пісня – завжди приходили такі «рапортички». Тепер мені вже давно нічого не приходить, окрім жеківських квитанцій. Але навіть те, що тоді платили, – то по суті копійки. То як злидарям на смокталки.

Десь у франціях-італіях я б з моїми «Чорнобривцями» хіба так жив? Хіба б сидів перед тобою отако, в такому костюмі? У нас не те, що гроші, – у нас виконують твою пісню і не вважають за доречне повідомити чия вона. Не називають авторів. Я якось розгнівався і написав статтю. Називалася – «Співайте без слів».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company