Такого немає в Парижі

За сусіднім столиком чотирирічна дівчинка розчаровано шматує листок паперу, на якому щойно малювала веселку.

— Не дратуйся, — дає їй чистий аркуш терплячий тато. — Почни знову. У тебе все вийде…

Я читаю меню бездоганною українською, а виставлені на вітрині тістечка нагадують веселку, і здається мені, що неймовірний майстер-кондитер, починаючи творити ці солодкі дива, напевне теж знав, що у нього «все вийде». Хоча погодьтеся: скільки разів і від кого тільки не доводилося кожному з нас чути це наше суто українське: «Що це ти придумав?.. Та нічого з цього не вийде!..» І класика — про синицю в жмені, яка чомусь здавалася нам кращою від журавля…

Мене не дивує сьогодні тістечко із символічною назвою «Київ-Париж». І вже давно не дивує Париж. Мене щоразу дивує цей неймовірний Київ, який швидкоплинно та веселково змінюється на краще.

Дивують нові сквери і зелені газони, де замість «не ходить!»  сидять, лежать, бігають, як на Єлисейських полях. Де діти і дорослі купаються в чистих водограях, як у Пале-Роялі. Де вуличні музиканти натхненно грають, краще ніж на Монмарті. Де в «Галереі-Я» сьогодні відкриється художня виставка, на «Артпричалі» хтось читатиме прекрасні вірші, а в культовому ХЛАМі запалюватиме публіку гурт із гарною назвою «Дичка». І це все протягом лише одного дня, в межах одного маленького мікрорайону, яких у столицідесятки…

І тому я не замовляю тістечко «Київ-Париж», а прошу вишуканий український десерт-мус на основі кокосового молока з додаванням компоте манго та маракуєвої глазурі на хрусткому бісквіті з рисової муки та з кокосовим крамблом. Цей десерт схожий на дівчину, яку я щойно зустріла на київській вулиці: вона була в такій же яскраво-жовтій сукні і натхненно мугикала щось під такт своїх навушників, потріпуючи волоссям цілковито лимонного кольору… Бо й справді, головне вірити у те, що ти робиш, і тоді навіть лимонне чи блакитне волосся викликатиме в інших захоплення…

Тістечко виявилося красивим, як маленьке жовте пташеня, яке щойно вилупилося з яйця. В якого вже трохи відросли крила, майстерно витворені з кокосу. І воно має таку символічну та красиву назву: «Невагомість». Як мрія. І я чомусь знаю, що такого немає в Парижі…

Навпроти на зелених газонах радісний гурт підлітків, намагався впіймати веселку, яка теж, як мрія: то з‘являлалась, то раптово зникала у струменях садового розбризкувача води. І доки я по-дитячому силкувалася зафільмувати ту невагому веселку, мимоволі зіштовхнулася з одним із хлопчиків.

—I am sorry! — чемно вибачився замість мене він.

— It’s ok! — помахала я йому рукою і подумки сказала кудись у високість серпневого неба: am sorry, Україно, за те, що ми так часто не віримо у тебе. Не віримо у себе. І дозволяємо комусь підрізати прекрасні крила дивній невагомості наших мрій…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company