Там, де гори-полонини…

Це не путівник, не репортаж і не щоденник. Це спогади, які я хочу зберегти у своїй пам’яті так ясно, наче вони були вчора. Присвячую цю тижневу історію моїм друзям.

«Плацкартний» початок

Грюкнули дверцята і наше червоне «вольво» рушило. Виїхали з добрячим «запасом» часу, який, проте, розвіявся у першому ж київському заторі. Знаю, як важко Тоші пережити ці довгі в’язкі хвилини очікування. Сидячи за кермом, він нервово тупотить ногами, його очі бігають дорогою, немов шукаючи порятунку. Проте запевняю: ніколи не побачите щасливішого обличчя, як у Тоші, коли затор нарешті лишається позаду. Ксюша в смартфоні швидко набирає повідомлення Саші й Ірі, які вже встигли добратися до вокзалу на таксі. За десять хвилин встигаємо припаркувати машину, взяти валізи, знайти платформу, вагон й нарешті всістися. Втираючи спітніле чоло, читаю повідомлення від мами: «Доню, вам там не холодно?» На жаль, плацкарт не найчарівніше місце, особливо по зав’язку заселений різноманітним людом, ще й при наглухо зачинених вікнах. Гральні карти трохи втамували та відволікли. Чоловік, який сидів на боковому від нас місці, пильнував за грою і, мабуть, подумки робив ставки. Сподіваюся, він бодай раз не помилився і таки поставив на мене, бо мені пощастило жодного разу не «пошитися в дурні».

Хай там як, але довгоногим спати у плацкарті – «мука тяжкая». Бідні хлопці лягали по діагоналі, закидали ноги догори, ледь не навпіл згиналися, але метр дев’яносто з хвостиком завжди давав про себе знати…

Гуцульська піч на сніговій вершині

У Івано-Франківську нас зустрів батько Владика, і вже рано-вранці довіз до Буковеля. Сонні повіки ледве розклеплювалися після нічної плацкартної «трясучки». Проте  хлопців переповнювало завзяття першого ж дня кинутися в бій на засніжені траси. І ми всі гуртом уже мчимо по лижі та скіпаси. Мені тринадцятий минало, коли останній раз стояла на лижах. Так само й Іра. Тому була надія лише на м’язову пам’ять та поміч хлопців. І нам пощастило: замість штатних інструкторів, на допомогу прийшли свої, «персональні». Тоша стоїть на борді, як улитий, а лижі для нього вже давно перейшли у категорію «покатався та й забув». Перші десять хвилин ми з Ірою намагаємося принаймні просто не задкувати, стоячи на лижах, а вже пізніше потроху вчимося триматися Сашка. Він їхав попереду й пояснював нам що й як робити. Іноді жестами підбадьорював, додавав нам, початківцям, впевненості. Тоша волочив однією ногою борд, але не давав мені й хвилини на вагання –  увесь час змушував діяти енергійніше. Якби не Тошині зусилля, я б ще добрих два дні повзала маленькою гіркою. Саме завдяки підтримці хлопців ми з Ірою підкорили перші наші гірські схили, побачили велич зимових Карпат ледь не з висоти пташиного польоту і навіть освоїли підйомник (хоча це не завадило мені одного разу впасти з нього, влаштувавши стихійну чергу).

З моменту опанування лиж, відчула дивовижний прилив свободи. Це як вільний політ, але такий, що не викликає страху висоти. Іноді навіть забуваєш, де ти, як пересуваєшся – тільки темна висока стіна дерев мерехтить край сніжної дороги. І гори – наче велетні-їжаки. Витончені оголені стовбури з пишними верхів’ями… Наче шпажки для канапок якомусь гігантові.

Добре натренувавши ноги, ми з Ірою вирушили шукати «гуцульський дім», який наша компанія забронювала ще у Києві. Пройшлися Буковелем і за допомогою онлайн-карти легко вирахували рідний готель. Проте втрапити куди слід одразу не вдалося. Невпевнено прочинивши перші-стрічні двері та заглянувши в кімнату, огорнену теплим світлом, але геть безлюдну, зрозуміли: це не наш вхід. Пощастило стріти на вулиці людей, які, схоже, були нашими готельними «односельцями». Люб’язний чоловік-іноземець силкувався щось пояснити нам про «зелений колір». За цією розмовою витратили хвилин десять. Зрештою відшукала номер якогось Петра, зателефонувала. Нагодився чоловік і таки провів нас до кімнат. Виявилося, «заселення» було чистою формальністю, без звичних візитів до «рецепції», та паперово-анкетної тяганини. Проте заповітний телефонний номер Петра нам ще не один раз знадобився.

У моїй кімнаті виявилася справжня глиняна піч з лежанками, яку я попросила затопити у перший же вечір. Владик зателефонував і до нас притюпав невисокий дідусь з дровами. Одсвіти полум’я загойдалися на стіні, тепло швидко наповнювало кімнату. Виявилося, це відроджена гуцульська хата ще XIX століття. Пряно запахло деревом. Ікони, різьблений стіл, строкатий ліжник створювали атмосферу справжніх гуцульських посиденьок.

«Вісім по сто п’ятдесят»

На четвертий, заключний день нашого відпочинку виявилося, що «виселять» нас з «гуцульського дому» не опівдні, як це зазвичай прийнято в усіх готелях, а о десятій ранку. Дружно справившись із сніданком, наша туристична «команда» швиденько зібрала свої речі і віднесла їх на рецепцію «до Петра». Там люб’язно зголосилися за ними приглянути, доки ми, схоже, востаннє цієї зими, потішимося гірською лижнею. Напередодні ввечері вигріваючись на теплій лежанці та попивали духмяний карпатський трав’яний чай, знайшли в інтернеті прийнятний варіант як добратися до Львова. Точніше, до Тошиної бабусі у приміські Сокільники. Чоловік на ім’я Анатолій довіз нас бусиком до Івано-Франківська і вже хотів їхати на двірець стрічати свою онуку, але тут до салону без зайвих церемоній ускочили двоє, на вид індуси. Вимогливо втупилися у водія, загаласували, що їм потрібно до Львова. Анатолій вхопився за мобільника – обдзвонювати колег:

– Алло! Ти де? В мене вісім по сто п’ятдесят до Львова, візьмеш?

Ми вже збилися з рахунку цих дзвінків, нас потроху розгойдував сміх – від уяви, що весь Івано-Франківськ уже точно знає куди ми їдемо. Зрештою Анатолій таки посадив нас в інший транспорт, і Володимир (так звали водія) повіз нас до Львова. Стемніло. Хтось із пасажирів куняв, хтось припавши до вікон, хапав зором рештки видимого. А нашій компанія просто не терпілося доїхати до Тошиної бабусі. Шлунком і серцем відчували: на нас чекає добра гостина.

У місті, якого завжди мало

Я була у Львові вдруге. І вдруге розуміла: цього міста завжди буде мало. Від’їжджаючи звідси, уже з першої миті розлуки ловиш себе на нестримному прагненні повернутися. До затишку тих чарівних вуличок, на які ти, навіть обійшовши їх здовж і поперек, не надивився.

Зранку хлопці миттю прибрали на подвір’ї сніг. А Тошина бабуся поралася на крихітній кухні. У каструлі весело булькав окріп, а стіл був притрушений борошном, наче першим снігом. Наші з Владиком пальці швидко ліпили вареники з картоплею, а Тоша з бабусею робили найсмачнішу в світі мачинку.

До Львова поїхали геть розімлілі од ситості. Але хіба можна у цьому диво-місті втриматися і не спокуситися солодощами! Вафлі з морозивом, полуницею та джемом – хто проти такого встоїть?! І коли з вечоровою зорею місто закуталося в білу снігову габу, ми, взявшись під руки, побрели львівськими вулицями, розмірковуючи про життя. Хлопці затіяли дуель на сніжках, пересипаючи турнір дитячим сміхом. Той сміх, те плетиво вулиць, той рідний затишок засніженого Львова – найтепліший спогад моєї першої студентської студеної зими.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company