Там, у львівськім парку…

Львівський парк, що на вулиці Данила Галицького, поволі міряє тяжкими кроками чоловік. Запалі очі, мовби виполоскані в сірому осінньому туманці, дивляться підсліпувато з-під козирка бувалого у бувальцях картуза, скроні рясно потяла сивина, а пальці рук зрадливо б’є стареча дрож – і навіть палиця тут не підпора. Не знаю, що підказало мені підійти до нього, – осінній пахмур чи просто моя  цікавість, але я таки наважила порушити його самотність. Запитала, чи він львів’янин і що б мені, приїжджій, порадив би тут найближче подивитися?

Пан Григорій виявився львів’янином. Коли ж довідався, що я з Києва, взявся розповідати про вулицю, але так і не зміг її назвати. Зрештою махнув одчайно рукою:

–  Ви мені пробачте, я вже при поганій пам’яті. Двох синів поховав. Пропали закордоном.

– Як?

– Нібито отруїлися газом.

Зависла тиша як мара.

– Дорогу на ті кляті заробітки до Іспанії, – озвався пан Григорій, – проклав мій старший Ігор з дружиною. Знайшов там працю, телефонує: тату, приїзди, і Романа бери. Це мій середульший. Між ними рік різниці. А найменший – Михайло, той за них на 10 років уродився пізніше, якраз поступав до медичного інституту, на фармацевта. А я шоферував. Але кинув – подався й собі
в ту Іспанію. Залишив дружину з наймолодшим. Вона у мене в медичному інституті працює. Якось теж наважилась була приїхати до мене спробувати заробітчанського хліба. Ми з нею там ягоди збирали, але через тиждень їй так погано стало, що 4 місяці пролежала в іспанській лікарні і повернулася назад, в Україну . А  я – за нею…

Він замовкає, пильно вдивляючись у сіру паволоку, що кутає дерева. У прохолодному повітрі зависає ледь уловима тривога…

Я в непевності: чи щось запитати, чи тихо попрощатися? І раптом – сама не відаю чому – випалюю: «А як вам ваш львівський мер?».

– Мер?! – мій новий знайомий аж стрепенувся. – Та він той… Своїми справами займається, хоче бути президентом… Пішли краще сядемо оно на лавку.

Сідаємо. Він миттю забуває про мера і продовжує сотати нитку свого, наболілого:

– Лихо сталося 2011 року. Чому вони обидва опинилися в отій автівці, чому були сильно напідпитку, хоча доти за ними такого не водилося? Як так трапилося, що ті вихлопні гази  вкоротили їм віку – про це вже ми з дружиною ніколи не довідаємося. Ми й забрати їхні тіла звідти не змогли, щоб поховати у рідній землі. Там їх і спалили, в крематорії. А сюди передали попіл. Михайло їздив у Бориспіль, братів забирати. Поклали ми з моєю Юлею у труну до урн їхні костюми та й поховали – не на міському цвинтарі: тут дуже дорого.

– А їхні дружини, ваші невістки? А онуки?

– Вони лишилися жити там. І повертатися не збираються. Інколи телефонують, кажуть, що хотіли б приїхати, та все – ніяк… Дружина старшого сина –  та відразу вийшла заміж за іспанця…

Мовчимо. Чути як десь у парку тихо цявчить синиця. Мій співрозмовник утирає сльози.

– О, – спохоплюється, – мій друг іде! Вже 3 дні не бачилися. Ми тут гуляємо удвох, мобілками зідзвонюємось і шкутильгикаємо собі падолистом.

Він першим подає мені на прощання руку і довго тисне мою. Я йду, але за кілька кроків озираюся. Проводжаю зором в осінню львівську стуму двох стариків, а на пам’яті скалкою читана днями інформація Державної служби зайнятості: нині за кордоном на заробітках близько 5 мільйонів українців…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company