Театр і «устриці»

Ми з подругою обожнюємо театр, чатуємо на прем’єрні квитки, на виставах – щомісяця, бурхливо обговорюємо  режисуру, дискутуємо про акторську майстерність.

Інколи після вистави – наче у заціпенінні: мовчимо, та все розуміємо. Але ця історія не про те, чим вабить і причаровує світ Мельпомени, а геть про інше. Про цілком протилежне, про культуру глядача.

Якось ми дивилися «Насмішкувате моє щастя» в Київському театрі імені Лесі Українки. Це, хто не знає, дивовижна вистава, створена за листами Антона Чехова: іскрометний гумор, соковита мова, простота і легкість гри… А ще блискуча Лариса Кадочникова в ролі Ольги Кніппер-Чехової…

В цьому театрі завжди можна взяти дешеві місця, і це для студента просто здорово. Але того разу ми компенсували висоту «престижністю»: сіли в першому ряду.

Все одразу пішло «не так». Почалося з галасливого з’ясування наших сусідок: де чиє місце, де краще видно і яким чином взагалі зручніше влаштуватися.

Поруч з подругою всілася  руда довговолоса дівчина, занадто висока для театральних «верховин» і, як незабаром з’ясувалося, більша прихильниця свого смартфону, аніж театру.

Після третього дзвінка на сцену вийшов Чехов…

Але першим заговорив не він. Першими загули наші сусідки: «Ні, мені не видно…», – «Ви можете помовчати?..», – «Жіночко, та годі вже…».

А тут і сценічний Чехов «озвався»: «Так нудно, навіть телефон не дзвонить», – скаржився на самотність в Ялті. І ніби на догоду письменникові в залі залементували одразу дві мобілки…

«Досить розмовляти по телефону, поводьтеся пристойно!», – виховувала рудоволосу жінка, що сиділа праворуч.

А на сцені Чехову стало зле. Точніше, зле стало акторові і це помітили всі. Коли він заточився і впав, його партнерка, яка грала Ліку, скрикнула, кинулася до нього. Одночасно на сцену з першого ряду партеру вибігла дівчина. Обидві допомогли йому підвестися. Актор вимовив: «Хвилиночку… Все гаразд, вибачте»…

Зала аплодувала, Чехов шкутильгав… Невдовзі збадьорився, вже весело розмахував парасолькою та говорив про улюблений аґрус… Але тремтячі руки ніяк не могли притулити до стільця палицю.

… На поклон 76-річний актор В’ячеслав Езепов вийшов уже без чеховської бороди, з трудом робив кілька кроків до краю сцени і назад.

Завіса, опускаючись, жовтими торочками замітала реквізитні червоні троянди… А в залі шуміло і гуло. «Уявляємо себе європейцями, а поводимося як азіати», – це не я, це говорив зі сцени Чехов. До речі, тіло справжнього Антона Павловича після його смерті перевозили у вагоні з написом… «устриці»…

«Ви не сфотографуєте мене ось тут,.. ось так?», – попросила мою подругу рудоволоса дівчина.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company