Тополиний пух. Накрив тротуар, як перина. Кіт вийшов прогулятися і подумав, що сніг. Здається, засумував – кому ж хочеться знову повертатися в зиму? А потім знічев’я ліг і заснув у пухнастій кучугурі. 
«А він і справді рипить, ніби сніг!» – сміявся маленький хлопчик, пританцьовуючи на м’якій ковдрі з пуху. Вітер здіймав білу заметіль, і перехожі відмахувалися від «тополиного снігу», як від надокучливих спогадів.

Перехожі поспішали. Вони завжди поспішають. Переганяють у думках події, які мають статися завтра, не встигають домислити того, що хвилювало вчора, не помічають важливого тут, за кілька кроків від себе. А пух сиплеться на землю, невпинно опадає під ноги – разом з минулим, яке вже не має значення.

Десь далеко збирається на грозу. Весна збігає струмками затяжних дощів і обтяжливих клопотів, і щоденні перегони з часом не залишають жодних шансів зупинити цю весняну присутність. А ти мрієш залишити її бодай на трохи у пам’яті, бо ще кілька днів – і не знайдеш весни. І не відчуєш цього першого солодкого полуничного запаху, який буває тільки в травні, і відійдуть за виднокіл стрімкі травневі грози, і перейдуть дощі, які здавалися нестерпними, і трава втратить свою несполохану свіжість.

І розтане тополиний сніг, притоптаний слідами вічного поспіху.

«Зупинися… Бо завтра все буде інакше», – шепоче вітер. І годі зрозуміти, кого він прагне застерегти: чоловіка, який швидко говорить у телефон, не зменшуючи кроку; непосидючого пса, який бігає наввипередки з вітром; весну, яка вже зібрала валізку в дорогу, чи паперового кораблика, що завмер посеред калюжі, обираючи новий курс.