Три крапки замість риски…

«Підводячи риску» –  на мій погляд, занадто мінорна назва книжки для такого автора, як енергійний Борис Савченко: кінорежисер, актор, педагог, громадський діяч. Скепсис перед черговим фоліантом мемуаристики враз зникає вже на перших аркушах.

Про себе автор небагатослівний. Але коли нині дивишся на нього, вже давно сивочолого, на його струнку постать, розумієш: у ті далекі часи початку 50-х, такого фактурного і статурного юнака, від природи наділеного харизмою й акторським даром, просто не могли не помітити педагоги Одеси, а згодом – Києва. Та не кожному навіть найталановитішому так щастить – продовжити навчання у ВДІКу, ще й на курсі «самого» Сергія Герасимова. Борисові поталанило. Не лише опанувати акторський фах в одній з найпрестижніших кіношкіл світу під орудою славетного майстра і цілої плеяди видатних педагогів, знаних кінорежисерів, а й навчатися у столиці тодішньої «однієї шостої світу», в місті, де людські стосунки швидше, ніж на периферії, відтавали опісля зими сталінщини. І спілкуватися з друзями-колегами чи не з усього світу… Про це Савченко пише так, що здається, ніби слухаєш «живий голос», майстерну оповідь автора, відчуваєш експресію, темперамент, бачиш оті «савченківські» вогники в його очах: «Побачене, пережите, усвідомлене переконувало в тому, що мистецтво – потужна зброя, а кіно – найпотужніша… Таким було моє входження на дивовижну територію кіно. Ввели, ввімкнули проектор пізнання – і… …приємні переживання та духовний неспокій – аж до сьогоднішнього дня!».

Численні ролі у кіно, на театральних підмостках, 9 ігрових та 5 документальних фільмів, п’ять випусків творчої майстерні заслуженого діяча мистецтв, народного артиста України, доцента кафедри кінорежисури та кінодраматургії Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. «Учні – моя гордість!», – впевнено заявляє Борис Савченко. І це правда. Варто лише побачити імена випускників його майстерні, їхній творчий доробок, призи і перемоги.

«Про кіно, професію кінорежисера та відповідальність митця перед суспільством» – підзаголовок книжки. Про кіно і режисуру таки написано чимало. Ще більше, певно, напишуть в майбутньому. А ось про відповідальність… Перед собою, колегами по цеху, а головне – перед глядачем… Про це Борис Савченко пише щиро і відверто, іноді зі щемінням –  про те, що зробив, що не вийшло і чому.

«Ходіння… у владу» – розповідь про наболіле, про часи керівництва Національною спілкою кінематографістів. Певне, найдраматичніший розділ книжки, особливо, «Невиголошена з’їзду доповідь». «Свої пропозиції щодо реформування всього кіноіснування в новій країні, за нових умов, в новій дійсності, викладав і раніше: в статтях, на семінарах, у диспутах, – та й так і не був почутий колегами. Жодного разу!… Чи буду почутий цього разу?», – запитує автор наприкінці книжки, вкотре порушуючи питання реформування Спілки, усієї кіногалузі, не лише як мистецтва, а й високоефективної  кінозброї, надважливої в умовах сьогодення.

Коли доходиш до фінального розділу «Підведімо риску» – так і хочеться вигукнути класичне «Не вірю!». Щиро – як істину. Бо риску підводити ще зарано, Борисе Івановичу! Та й Ви самі це чудово розумієте…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company