Тяжка нива Чайчинців

Тут не можна не повірити, що земля була колись уселенським морем-океаном. Що навісні буревії таки розгойдували планету гігантськими хвилями. І що однієї миттєвості у багатомільйонній історії світу якась божественна сила рішуче вимовила чарівне слово «завмри!», і те розгойдане, розхвильоване роздолля без дна і межі враз застигло: збурунений океан став земною твердю, гігантські хвилі – пагорбами, а водяні западини – долинами. А звідки б іще взялися Чайчинці? Здаля село на стрімчакові – справді немовби чайка на буруні.

Чайчинецькі поля нелегкі для обробітку. Звісно, до далеких гір Карпатських чи недалеких Медоборів не доросли, але й при тутешніх схилах трактористам та комбайнерам треба доброї вправності, навіть фахової віртуозності. Може й через те багато років тому, коли з принуки спрягалися люди у місцевий колгосп, назвали його не іменами радянських вождів та маршалів, не парадними пафосними словесами-мантрами на штиб «Шлях до комунізму», а близькою до правди назвою «Героїчна праця». Та й трудилися місцеві хлібороби-тваринники-механізатори завжди на совість, господарство і в найгірші роки не опускалося нижче середняків. Ще у березні 1984 року я писав у тоді дуже відомій республіканській газеті про Варвару Іщук, голову правління «Героїчної праці». Про те, як розбудовує вона разом із енергійними колгоспними фахівцями-управлінцями господарство і село, як дбає про людей, а люди – вирощують на стрімчаках добрі пшениці-ячмені, будують нові фермські приміщення, силосні траншеї, житло для вчителів, заліснюють місцеві «лисі гори» і розвивають свої домашні господарства. Написав тоді, що Варвара Іщук – з тих жінок, які непідвладні ні житейським клопотам, ні часові. Але час виявився таки сильнішим. Через чотири роки після тієї публікації Іщук попросилася на спочинок, а «Героїчну працю» очолив Борис БАТРАНЧУК.

DSC00968Відтоді минуло майже три десятиліття. Епохальні. Коли стрімкі підйоми у казаннях на трибунах і круті узвози донизу на ділі. З громами і блискавицями, зі славою і ганьбою загув у трубу історії здавалося б віковічний «Союз непорушний республік радянських», на порваних, часом із м’язами, «братніх зв’язках» постала незалежна Україна, а з тупика, куди економіка зрештою загнала разом з тисячами інших і чайчинецьку «Героїчну працю», виборсалося нове сільськогосподарське формування – приватне підприємство «Агрофірма «Чайчинецька». Усі ці ударні хвилі нових небачених тектонічних розломів, струсів, перетворень, реформувань, паювань і консолідацій пройшли через руки, крізь душу і серце Батранчука. Незмінно кермує підприємством, яке й сьогодні напівжартома-напівсерйозно називає «колгоспом».

Хоча відтоді воно змінилося, можна сказати, до невпізнання. Із 1300 гектарів ріллі нині колективно обробляють 800. За повноцінним циклом сівозміни. А 300 гектарів нив розібрали на паї сільські господарі. Вирощують переважно овочі, які продають на тернопільських базарах. Середня денна виручка од такого бізнесу сягає до 5 тисяч. Звісно, працездатні Чайчинці «кумекнули», що шкурка варта вичинки, і багато хто просто відмовилися від роботи в агрофірмі. Так через мороку з робсилою звелося нанівець тваринництво: ферма, де ще донедавна було 700 голів ВРХ, нині стоїть пусткою. Хоча, до честі господарів, не занедбаною.

Самі ж Чайчинці поволі знелюдніються, йдуть під землю. За останні три десятиліття село втратило ледь не сотню дворів. І хоча місцева дев’ятирічка ще вчить 65 дітей, статистика сільської народжуваності маловтішна: у дитсадку, який працює при школі, – з десяток малят.

А оренда землі агрофірмою «Чайчинецькою» все більше скидається на соціальну програму. Нині в орендодавцях – переважно ті, хто вже не може сам дати ради своєму наділу, або спадкоємці, які живуть далеко від села і в переважній більшості чекають земельного ринку, щоб за першої ж нагоди сплавити свій спадок. А Батранчук тим часом сушить голову, як стягтися грішми на щорічний ремонт доріг, протипаводкові роботи, ремонт господарських приміщень, закупівлю насіння, добрив, засобів захисту рослин. Допомагає чим може школі, дитсадку, районній лікарні, воїнам АТО. Підсобляє продуктами одиноким старим і немічним односельцям.

І мужньо тримає оборону. Від кого, питаєте? Від «варягів», зальотних «орендарів». Останнім часом вони знову зачастили в Чайчинці.

– Якраз після Революції Гідності й активізувалися, – уточнює Борис Батранчук. – Останній раз нагрянули в лютому – і майже три місяці прововтузилися в сільській раді. Дають людям по мішку цукру, передбачаю, що тицяють якусь копійку. І відбирають чинні договори – у живих і мертвих. Відверто кажуть: маємо, мовляв, у Києві дядьків-братів-сестер, а вони можуть будь-яке питання вирішити. І законні договори оренди, які люди зі мною уклали, обіцяють нараз анулювати, бо «є свої суди». Зібрали отак частину договорів і зникли без сліду. Розумію прагнення моїх земляків чогось нового. Знаю, що всім не догоджу, є і будуть в селі такі, кому я не до шмиги. Але факт є факт: ці невідь-звідки прибулі схопили що хотіли і накивали з села п’ятами. А нам, хто тут живе і працює, треба розгрібати купу проблем: дорогу ремонтувати, чагарі та дерево різати, русло річки чистити, бо паводок топить… Це при тому, що в сільську раду щороку перераховуємо не менше 200 тисяч гривень податку. А ще ж приблизно на таку суму – малозабезпеченим, інвалідам, Армії.

DSC00965Тут громада має з’єднатися, як пальці в кулаку.

– А скільки Ви платите людям на земельний пай?

– Торік давали 1,1 тонни зерна, або сплачували його вартість грішми. Це 7 відсотків від нормативно-грошової оцінки землі. Цього року будемо збільшувати виплати. Сусіди та й конкуренти змушують, інакше не вистоїмо. Навіть сьогодні, попри всі економічні труднощі, стараємося жити при мінімальних кредитах. Платимо людям те, що можемо, – зорі з неба не дістаємо.

У межу з вашим господарством – велике агропідприємство, власник якого обробляє пайові ниви в багатьох селах Лановецького району. Тяжко бути сусідом такого велета?

– Сусідів не вибирають. На щастя чи на жаль. А конкуренція? Хочемо жити – мусимо крутитися. Це певною мірою теж стимул, не дає розслабитися. Усе ж таки переважна більшість наших селян – помірковані і мудрі: розуміють, що з мене як з місцевого можна спитати кожного дня. Чи поговорити зі мною. Чи щось попросити. А з «варягів», які являються у селі, як святий празник, що візьмеш? Хоча, ніде правди діти, – є і в нашій громаді незадоволені. На таких і розраховують нинішні зальотні скупники договорів оренди.

– Чому, на Вашу думку, оці прибульці так активізували останнім часом свою діяльність?

– Їхня активність дивним чином збіглася з публічними висловлюваннями високопосадовців про необхідність невідкладного продажу сільгоспугідь. Згадаймо недавню заяву колишнього Прем’єр-міністра Арсенія Яценюка про продаж мільйона гектарів державних земель сільгосппризначення. Так би мовити, на почин ринкового обігу. На мою думку, отакі скороспечені заяви збурюють метушню цих «нібито орендарів». Є, на жаль, схеми перепродажу права оренди, які настільки заплутують правовідносини орендодавця й орендаря, що, тільки-но запрацює земельний ринок – почнеться біда. Власники паїв, залучені у ці оборудки, можуть взагалі опинитися біля розбитого корита. Тобто без свого земельного наділу. Мені здається, ми нині маємо справу саме з таким «орендним шулерством» гастролерів. Бо всі вони їздять по селах разом з юристами. І то доволі зубастими. В нашому випадку ці прибульці за мішок цукру примусили людей підписувати додаткову угоду, якою фактично унеможливлюють розрив між орендодавцем і новим орендарем паю, бо той орендар, мовляв, нестиме витрати на поліпшення якості ґрунтів, і в разі розірвання угоди має право вимагати від власника паю повернути йому затрачені на це кошти. Можна собі уявити, які суми ці прибульці виставлять тоді непоступливим селянам. Той нинішній цукор на дурничку стане для них гірким і солоним. Це ошуканство чистої води.

– З Ваших слів розумію, що Ви не прибічник земельного ринку.

– Переконаний: він не на часі. Землю продавати не можна. Маємо сумний досвід «прихватизації» промислових підприємств. Де ті ефективні власники, які скупили діючі заводи і фабрики в кожному райцентрі, у нашому теж? На що перетворили свою власність? На руїни. Земля має бути або у власності держави, або ще краще – у власності місцевих громад. Їм, громадам, на ній жити і нею розвиватися.

Поїздив по Європі, бачив як там працює аграрний сектор. Так, як там держави дотують сільськогосподарського виробника, у мене викликає гірку заздрість. У нас за фіксований податок для агросектору йдуть партійні бої – так, наче за манну небесну, ніби за неймовірну благодать для села. Там 200-300 євро дотацій на кожен гектар, а нам – комбінацію з трьох пальців, та ще й загальну систему оподаткування.

А хто формує цінову політику? Хто встановлює ціни на зерно? Переконаний: не держава, а латифундисти. Тут править дикі «закони ринку» справжнісінька монополія, якою давно час зацікавитися Антимонопольному комітету. Хто скуповує зерно? За якою ціною і чому? У кого привілей на його експортування? Де осідає експортна виручка? Дуже багато запитань.

Влада обіцяє віддати у розпорядження обєднаним громадам землю за межами населених пунктів. Але – лише обєднаним. Невже це не красномовний аргумент чи добрий стимул погодитися, піти на таке територіальне укрупнення?

– Оце визначення «земля у межах населеного пункту» «земля за межами населеного пункту»… За великим рахунком це абсурд. Коли полем за крайньою сільською хатою вже розпоряджається не місцева влада, а хтось хтозна-де – у Тернополі чи навіть у Києві. Сільська влада, громада села чи селища повинна бути повноправним господарем на своїй адміністративній території. Саме вона мусить перейматися і контролювати, хто і як працює на землі їхніх предків, на їхніх законних нивах. Хто перспективний, хто розвиває виробництво, допомагає селу і людям, а хто живе сьогоденням і дбає лише про власний бариш. Бо сьогодні коло ниви – на жаль, рої пройдисвітів. Мали ж ми донедавна у наших краях «великого землевласника» Гуту і його дуту «Мрію», яка підгребла, підім’яла під себе цілі області – понад трьохсот тисяч гектарів угідь. І що? Де тепер Гута і його агромонстр? І з чим лишилися тисячі людей-пайовиків, які повелися на його обіцянки?

13178890_962230313891292_5020365493800920214_nХочемо цього чи не хочемо, але не рахуватися з цим не можна. Поки що ми – таки аграрна держава, з надзвичайним потенціалом родючих ґрунтів. Нам би дещицю тієї підтримки, яку отримує аграрний сектор Євросоюзу – та ми півсвіта нагодували б! Створіть рівні можливості для всіх суб’єктів агровиробництва. Обмежте земельні апетити агрохолдингів – ця індустріальна гігантоманія не доведе село й агросектор до добра. Як би не ганили нині колгоспну систему, але тут, у наших краях знав десятки господарств, які успішно працювали, на 1,5-3 тисячах гектарів угідь. Звісно, в Центральній Україні господарства мали удвічі а на Півдні – втричі і більше земель. І виробництво розвивалося, навіть у тих умовах суцільного дефіциту матеріально-технічних ресурсів, і села розбудовувалися, і соціальна сфера приростала. Ніхто мене не переконає, що ті, хто нині назбирав для обробітку земель на три області, дбатимуть про вітчизняний аграрний сектор чи про місцеві села. Зорали, обсіялися, обробилися, зібрали, людям щось на паї дали, податки сплатили, – і бувайте, дядьку, здорові та живіть як живете!… Прощавайте до нової сівби! Чим вони тим людям поможуть? Та нічим!

Об’єднуватися, звісно, треба. Треба йти до кращого, до цивілізації. Бо отак поодинці, самотою занепадемо. Але це не має бути черговою кампанійщиною, як ото колись колгоспи укрупнювали. Єднатися треба, щоб краще жити, а не гуртом пропадати. Потрібні перш за все добрі дороги. Недаремно ж їх ще називають «шляхи сполучення». Тому оте сполучення, що і веде до спілки, має бути рівним, як добрий стіл. Щоб надійно курсували автобуси – до сучасної школи, в забезпечені ліками і лікарями амбулаторію чи дільничну лікарню, в магазин чи за будь-якою довідкою в об’єднану сільську раду. Отоді люди, громади самі протягнуть одне одному руки. Навіть до добра треба не закликати – а стимулювати. Ділом, показним прикладом.

*   *   *

Нинішні Чайчинці – наче готова модель для територіальної реформи. Не занепалі, та й у злиднях не ходять, але все собі на белебені, все на своїй хвилі, все у собі варяться. Агрофірма «Чайчинецька» в міру сил і можливостей дає лад консолідованим пайовим нивам, індивідуальний господар вирощує собі капусточку-часничок на продовольчий достаток тернопільських базарів та на свою вигоду. Про громадське, як було колись, в селі думати нікому. Недавні вибори до місцевої влади залишили Чайчинці без голови. Без сільського голови. Чому? Та ніхто не захотів балотуватися.

Тернопільська область

КОМЕНТАР ДЛЯ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»

Валерий Давыденко. Глава наблюдательного совета Государственной продовольственно-зерновой корпорации Украины (ГПЗКУ)

Валерій ДАВИДЕНКО, народний депутат України, член Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин

– Думаю, що нинішній Прем’єр-міністр не повинен підхопити ідею свого попередника щодо продажу мільйона гектарів державної землі. І поки що, на наше щастя, він нічого такого не говорить. Ми не можемо продавати вибірково – державну чи приватну землю. Ми повинні готувати законопроект про обіг земель сільськогосподарського призначення. І тільки тоді, коли ухвалимо його як закон, – відпускати ринок землі.

– Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман заявив, що не виключає можливості продовжити і наступного року мораторій на купівлю-продаж сільгоспземель. Не назвавши при цьому терміну закінчення заборони на земельний ринок.

– Вважаю, це правильно. У сфері земельних відносин  ще дуже багато невирішених питань. Найперше – хто володітиме землею, які інституції підтримуватимуть наміри вітчизняного фермера придбати землю. Надзвичайно багато питань, пов’язаних з оцінкою землі, земельними аукціонами і т.п. Потрібно провести аудит усіх земель. Вважаю, якщо ми законодавчо передамо сільгоспугіддя об’єднаним територіальним громадам, дуже багато нагальних питань вирішать на місцях. Для прикладу, землі без господарів, певні неточності, що виникали при розпаюванні землі… Тепер громади, зацікавлені навести лад на своїй території, дадуть цьому раду.

Переконаний: із запровадженням ринку треба узаконити право першочергового викупу землі територіальною громадою. Причому встановити для цього відповідний термін – 5-10 років. А вже потім, коли створимо «законодавчий портрет» майбутнього землевласника, територіальна громада зможе здавати свою землю таким орендарям. Переконавшись, що вони сумлінно працюють на ній, справно і в повній мірі сплачують податки, а не наживаються – на тій-таки суборенді.

Відпускати ринок землі не можна, поки не вирішимо питання безкоштовної приватизації.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company