У добу, нині сущу, коли переважну більшість українського люду подужав примітивний телевізор, коли лише мізерне число наших співвітчизників беруть до рук книжки, якраз про українську літературну класику чого лиш не набалакано! Фривольно розпатякують здебільшого ті, хто її, ту класику, навіть не читав.

Я ж думаю: хочемо міцно стояти на ґрунті – маємо шанувати тих, хто стояв перед нами. І звертаючись та аналізуючи їхній спадок, мусимо враховувати всі складові життя. Оцінка має бути справедлива, але аж ніяк не зверхня.

Так я це розумію.

От і відомий український поет Микола Гриценко переймається: «Дивись, десь знову «блисне» допис якогось вельми сміливого «правдолюба» (найчастіше, колеги-письменника), який починає праворуч та ліворуч «поливати» чужі кістки: «Гончар – не такий; Стельмах – не такий; Довженко – не такий; Борис Олійник – не такий!»… Треба, мовляв, усім було героїчно померти в концтаборах! Але ж, люби, Боже, правду: чи був би успішним шлях та проголошення Незалежності без активної участі-дії українських письменників, які, можливо, для цієї історичної миті себе вберегли?!»

Мене ж зачепило «поливання» Андрія Малишка.

Я ще не знав його творчости, а вже разом з татом співав: «Ми підем, де трави похилі…». А потім була дивна смерть поета під час нескладної операції у 57 років…

1982 року вийшов ювілейний двотомник Андрія Малишка. Його придбала моя однокурсниця Наталка Деркач (загинула торік в автокатастрофі). Мені потрібні були на урок книжки Малишка. Наталка дала мені ті книжки, і коли я йшов до школи, а падав дощ, несподівано дипломат розкрився і двотомник опинився в калабані. Я миттєво вихопив книги, але вони все одно намокли… Наталка з розумінням поставилася до ситуації і «вилікувала» книжки…

Можливо, Малишко в чиємусь розумінні не є поетом. Для Стуса, якому Малишко дав дорогу в літературу, Він був Поетом. Та й нарід співатиме Малишкову «Рідна мати моя», і не співатиме наших мудрувань, які ми гордо називаємо творчістю…