У Бадольчика

Уже йшлося до середини шістдесятих, коли селом шибнулася звістка: «Бадольчик здався!». То було справді, як грім з ясного неба, навіть у школі, особливо ми, хлопчаки, нею не один день переймалися.

Після розгрому УПА й останніх у терені ланок підпілля чоловік ще понад десять років переховувався, аж доки нарешті обласні гебісти, яким цей одинак псував статистику про стовідсоткову ліквідацію «бандітізма», розіслали по селах через своїх шептунів обіцянку, що в разі явки з повинною він буде помилуваний. Слова чекісти дотримали. Навіть попри те, що він навідріз відмовився назвати людей, які впродовж років допомагали йому харчами, одягом…

Проживав Бадольчик у присілку Волова, і то в самому кінці урочища, в так званій Дальній Волові, тому бачив я його зрідка. Але щоразу – в церкві на Різдво й Водохреща. Я не проминав нагоди бути у свята на Службі Божій, якщо траплялося бути вдома, а Бадольчик, чоловік набожний, ходив щонеділі. На Різдво ж, вбраний у гуцульське, з барткою, невисічкий, хоч окоренкуватий, в потужних окулярах, він після Служби урочисто виступав у ряду колядників, що зачинали чоловічу коляду біля храму. І не раз чулося стиха в гурті: «Послідний!». «Йо, – відказував інший, – Говирля!». Таке було – «Говирля» (Говерла) – грізне псевдо в геть не грізного Бадольчика.

Ми перевідали його з братом, коли вже кректав, перш ніж розсипатись, «союз нєрушімий». Крига мовчання скресла, на такі теми, як УПА, заговорили прилюдно. Доти йти на розмову з колишнім повстанцем було просто незручно. Навряд чи він запідозрив би, знаючи наш родовід, лихий намір, та все ж…

Пішли через Діл – гору між селом і Воловою. Плай з Діла спускався якраз до хати Бадольчика. Коли спустилися, він саме набирав воду з чуркала (жолоба). Привіталися, запросив до хати. Дивно вона виглядала. Збудована, з усього видно, років з двадцять тому, мала лише одне засклене вікно, решта – забиті дошками. Так само всередині, двері й підлога були тільки в одній невеликій кімнаті, з усього видно, планованій під кухню.

«Мені доста, – пояснив, хоч ми й не розпитували. – Кілько самому треба? Я си оженив, але то було ненадовго. З жінков треба жити, а не лиш спати, а я за тілько років самоти… Я не знав жінці силу. Добра було, але що ж…»

Показав на підвішений до сволока клунок: «Вбрання, у якому я вінчався». З так само підвішеної торбинки дістав сало, коли ми поставили на стіл площину. «Від мишей ховаю», – пояснив. Я здивовано глянув на добрий десяток(!) котів, що терлися під ногами. «А, лінюхи нема з них діла. Лиш плодяться, а тратити котенят не можу, Бог дав життя – як можу відбирати?» Нарізавши сала, половину згріб у жменю й, відкривши двері, кинув у сіни. Коти порснули вслід.

Говорили з ним до ранку. Я побачив живого свідка того, чим займались вояки під час довгого зимування в криївках. Говорили з ним про Крути й Берестейський мир, про Листопадовтй чин і злуку УНР і ЗУНР, про вбивство Петлюри й неправедний суд у Парижі… Про історію, до якої ми лише зараз повернулися, на той час я всю таку інформацію вискубував з різних джерел, а він нею вільно оперував, сиплючи іменами, числами, датами… Розповідав про командирів, з якими зустрічався, артистично імітуючи їхні манери, голоси – уривчастий і грімкий, як з бочки, Білінчука-«Хмари», розважливий і розмірений Хімчака-«Осипа»/«Ваньки». Розповідав про них із захопленням. Себе не героїзував і не напускав таємничості – був радше великий трудар, а не вояк. Сходив тисячі кілометрів горами, забезпечуючи зв’язки, переносячи амуніцію й харчі до бункерів…

Коли вставало сонце, ми попрощалися з господарем і рушили назад до плаю на Діл. Перед лісом я востаннє озирнувся на хату з єдиним заскленим вікном, зі складеними під стіною дошками для підлоги. Чомусь часто останніми роками, довкола оглядаючись, її згадую.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company