У казці Бескидів

Такої морозної сніжної зими давно не було у Бескидах. Вдивляючись з Ужоцького перевалу у пронизану памороззю серпанкову далечінь, серед занесених снігом смерек і бучин усвідомлюєш: ти у величному храмі Природи. І щоб побувати серед такої зимової казки, не треба їхати хтозна-куди. Вона майже поруч, на крайньому Заході нашої держави, на Закарпатській Лемківщині, де сходяться кордони Польщі, Словаччини та України.

«Грають, співають верховинські села»

Село Ужок першим зустрічає подорожніх з Галичини на Закарпаття. Справжня перлина бойківської дерев’яної сакральної архітектури – тутешня  церква Святого Архистратига Михаїла. Майже три століття тому талант зодчих створив храм, ще й органічно вписав цю рукотворну велич в амфітеатр обрисів довколишніх гір. Жити у гармонії з природою віддавна було основою буття горян.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
21 червня 2013 року, на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, Церкву Святого Архистратига Михаїла разом з іншими дерев’яними церквами карпатського регіону було включено у список світової спадщини ЮНЕСКО. Загалом тоді до списку внесено 16 українських церков, 8 з яких розташовано в Польщі, і 8 – в Україні.

Чимало води спливло в Ужі з того часу як звели ці, вже потемнілі від часу стіни. Зміни монархів і держав, війни, пошесті… Втім пам’ятає Ужоцький храм і береже в собі таїнства хрещення, вінчання, велелюдні зібрання горян на великі свята. Потім прийшли інші часи: «Старовинній архаїці, цьому «опіуму для народу» – не місце у житті будівників світлого майбутнього».

Але давні традиції і звичаї повертаються не лише у побут, а й у саму свідомість верховинців. З трьох боків ідуть до храму три бетлегеми. Так (від слова Віфлеєм) у цьому краї називають костюмовані гурти-вертепи. І ось вже під старовинними дерев’яними склепіннями церкви лунають слова прадавньої колядки:

Бог ся рождає, хто ж Го може знати!
Ісус Му ім’я, Марія Му Мати!

І всі присутні у храмі підхоплюють спів колядників:

Тут Ангели чудяться,
Рожденного бояться,
А віл стоїть, трясеться,
Осел смутно пасеться.

Пастиріє грають,
Бога величають,
Тут же, тут же,
Тут же, тут же, тут!

Отримавши благословення на колядування, бетлегеми рушають селом від хати до хати , як тут кажуть, «вінчувати» родини: «Вінчую пане ґаздо, же би ви були такі величні, як на столі хліб пшеничний, як на небі місяць ясний, а ґаздинька – сонце красне! А всі ваші діточки – як на небі зірочки! І щоб Господь Бог дав з високого неба – щоб ви всі були здорові, а діти ваші в майбутньому (ви ще не старі) вашу старість берегли! Ми вас з новонародженим Христом поздоровляємо, щастя, здоров’я, миру, злагоди, Божої благодаті і сімейного достатку вам бажаємо! Щоби Мати Божа з високого неба покривала вас, вашу сім’ю, вашу прекрасну велику родину своїм омофором! Ісус Христос благословив вам многая благая літ! А ми вам красну колядку заспіваємо».

І лунає над засніженими Бескидами:

 Грають, співають верховинські села,

Що Божа дитина все була весела…

– За всю історію існування церкви Святого Архистратига Михаїла, а це з 1745 року, вперше в ньому одночасно зібралися три коляди, – гордовито зауважує настоятель храму отець Михаїл.

Напевне, саме через такі дійства повертається, попри десятиліття нищення, усвідомлення древньої істини – обов’язку жити у гармонії з природою. Нині це називають сталим розвитком.

Зимова краса Красії

Світова практика господарювання доводить: лише через розвиток туризму та рекреації, раціональне лісокористування можливий сталий розвиток регіонів з такими вразливими гірськими екосистемами. Гора Красія – головна принада для зимового відпочинку у верхів’ях Ужанської долини, а село Вишка – безперечно, туристична столиця Закарпатської Лемківщини.

Потужний канатно-крісельний витяг несе все вище і вище. Знизу, як у повільному кіно, пропливають засніжені смереки, доглянута лижна траса, якою сновигають лижварі. Ось і вершина Красії. Тиха сонячна погода, грандіозна панорама Бескидів налаштовує на філософський лад. Знову замислюєшся про гармонію. Про це, та ще за таких обставин, напевно, варто поговорити з людиною, яка понад два десятки років тому полишила галасливе місто, кар’єру успішного чиновника обладміністрації і переселилася в гори, ставши одним з піонерів розвитку сільського туризму в закарпатській глибинці.

– Думаю, що у людей, які живуть в горах, ця гармонія переплетена більш піднесеними почуттями, – неспішно починає власник екосадиби «Полійова хижа» Павло Павлі. – Бути в порозумінні з собою, власним еґо – має стати життєвим кредо кожної людини. Бо навіть черстві до краси світу, довкілля у нас поступово перевиховуються. Коли такі речі, як політика, чиновницькі взаємини, розходяться з такими категоріями, як логіка, здоровий глузд, – в таких випадках люди повинні найперше звернутися до правдивої природи. Тут немає місця фальші. По-моєму, неможливо жити в Закарпатті і не відчувати красу цієї землі. Отак колись і мені захотілося, щоб якомога більше людей відкрили для себе це диво.

– І для цього обрали саме околиці гори Красія?

– Так. Цей курорт цікавий для туристів будь-якої пори року. Але коли на Красії справжня зима, він масово накликає шанувальників гірських лиж. Згідно з останньою гомологацією, яку проводили на Красії швейцарці, тут можна організовувати змагання навіть рівня кубка Європи. А інфраструктура, яку вже сьогодні маємо – канатно-крісельні дороги, самі гірськолижні траси, – цілком задовольнить і початківців, і досвідчених любителів, і професіоналів-спортсменів. Вже не кажу про неймовірну естетичну насолоду, яку відчуває відпочивальник, озираючи довколишні гірські панорами Бескидів.

– Гірськолижного курорт, очевидно, дає підробіток місцевому люду?

– Не тільки підробіток, а й можливість відкрити власну справу. Доволі активно розвивається сільський зелений туризм, будуються нові садиби. Щороку більшає кількість відпочивальників, бажаючих приїхати сюди сім’ями, разом з дітьми. Розвиток сільського зеленого туризму – питання соціальне. Понад мільйон горян Карпатського регіону практично самі себе забезпечують. Але державна підтримка розвитку малого бізнесу у гірський депресивній сільській місцевості є вкрай важливим питанням.

Центр духовної культури

Окрім традиційних для Українських Карпат видів відпочинку, серед цілющої природи, Великоберезнянський район має неабиякі перспективи для розвитку краєзнавчого, етнографічного і навіть релігійного туризму, який ще називають паломницьким. Збережено унікальні перлини дерев’яного сакрального зодчества, пам’ятки національного і світового значення – церкви у селах Ужок, Гусний, Кострина, Сіль, Чорноголова, Буківцьово, Вишка. І монастир Святого Миколая, що в Малому Березному. Сьогодні ця василіанська обитель є однією з найбільших не лише в Мукачівській греко-католицькій єпархії а й у цілому Закарпатському краї. Тутешній осідок Провінції Святого Миколая об’єднує всі василіанські монастирі області.

– Наша обитель має велику історію, – розповідає ігумен монастиря та адміністратор парафії Зіслання Святого Духа отець Андрій Белеканич. – Починаючи від 1500-х років, коли є перша згадка, як ченці побудували тут маленьку кімнатку, а біля неї капличку, де проводили духовне життя, заохочуючи багатьох людей приходити і в молитві набиратися сили духа. У тих повчаннях, які ченці говорили прихожанам. Відтоді монастир витримав багато змін, і сьогодні він є досить відомий, тут відбувається багато прощ. Найбільша – під час свята Зіслання Святого Духа: тоді до нашої обителі збирається дуже багато вірних. Монастир служить центром духовної культури для тих, хто хоче почерпнути з глибин Василіанських традицій нашої церкви.

Отче, релігійний туризм, це сьогодні актуально?

– Це, певно, одна з потреб сучасної людини, яка шукає себе в світі і шукає свого духовного багатства. На Закарпатті є дуже багато святинь, які допомагають людям знайти душевний спокій, душевне навернення і відновлення. Серед них і наш монастир, який своєю історією показав багато плодів доброї монашої праці, праці на духовній ниві. Тому молодь має можливість прийти, подивитися, переосмислити і захопитися цією історією, культурою нашої церкви, взагалі духовною спадщиною святих отців. Як молоді, так і зрілі люди, напевне знайдуть в монастирі цю духовну підтримку, якої шукають щодня в клопотах, в переживаннях за майбутнє –  своєї сім’ї, свого народу, свого краю. Тому запрошуємо всіх щиросердечно до нашого монастиря, який знаходиться в мальовничому краю, серед гір Закарпаття, у маленькому селі Малий Березний.

Деревяне диво Чорноголови

У селі Чорноголова, неподалік стрімкої Лютянки, на Куртаничівському груні стоїть церква Святого Миколи Чудотворця. Побудована XVII століття у традиційному бойківському стилі з трьома верхами, 1794 року набула барокових обрисів, і по праву вважається одним з найкращих зразків закарпатської народної архітектури. Годинами можна милуватися довершеними формами храму, стрімкою дзвіницею, різьбленою галереєю-опасанням, що наче оперезує церкву, вдивлятися у темні прожилки старовинних грубезних колод, які тримаються міцними стінами, без жодного цвяха. На жаль, у намаганні зробити «як краще», подекуди священики разом з громадою, оббивають старовинні дерев’яні храми бляхою, а то й новомодним пластиковим сайдингом. І цим нищать прадавню красу унікальних пам’яток. На щастя, церква у Чорноголові зберегла свою довершену первозданність.

– Від самого початку, як построїли храм, так ніхто не намагався щось переробити, тільки кришу перекривали – зауважує настоятель храму протоієрей Михаїл Кміть. – Ви дивіться, яке це дерево, як зроблено! Воно тесане! У давнину майстри навіть знали в який місяць, в який день різати, знали коли ставити храм. Наш храм ніколи не закривався – відтоді, як його побудували. Постійно проходять богослужіння, особливо празнуємо Миколая. Тоді, на празник, багато прихожан не лише з Чорноголови –  з різних сіл приходять. І в будні, воскресні, святкові дні наші прихожани приходять: на богослужінні менше немає, як чоловік триста. Діти приходять, причащаються.

– Отче, хто утримує, доглядає за храмом?

– Самі. Своїми приходськими пожертвами, своїми силами ми воздержуєм цей храм. Я тут з 1984 року, і це вже третій раз (два роки тому) перекрили покрівлю храму. А в цьому році зробили огорожу.

– А на Різдво селом ходять бетлегеми?

– Так, десь три партії ідуть. І окремо ходять бетлегеми, які колядують на храм, на церкву. Богослужіння прекрасно проходить. Починаємо опівночі, багато приходить молоді, колядують. Дуже добре, що ця стара традиція не забувається. На Великдень дуже багато приходять. У нас такий звичай, що паску освячуємо десь о десятій годині, і з кожної хати приходять з кошиками. Посвятимо, люди  йдуть додому, і потім, після обіду, в чотири часа приходимо у храм на вечірнє богослужіння. Десь до другої години – миропомазання, тому що повно людей кругом храму і всі з радістю один одного вітають. Однак з кожним роком потихеньку меншає прихожан. Багато повмирало, а з молодих ніхто в селі не строїться. Зараз у нас буває, що за рік хрестимо в храмі діток дев’ять-десять. В школі так само – є одинадцятий клас, але діток мало. Молоді пари вінчаються. Але більше доводиться похорон служити.

Трохи арифметики

– Переконаний: саме туризм має бути домінантою розвитку нашого краю, – зауважує голова Великоберезнянської районної ради Ярослав Шукаль. – Тому переносити сюди якісь потужні виробництва було б неправильним. Сталий розвиток бачу в гармонії використання природних ресурсів, яка ґрунтується на духовних традиціях життя горян. За останній рік особливо багато зусиль спрямовуємо на розвиток туризму, інфраструктури. В першу чергу – доріг. Створюємо умови для організованого туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах, поширюємо інформацію про туристичні принади нашого краю.

За визначенням Всесвітньої туристичної організації (ВТО), туризм – це не тільки економічне, а й соціальне, культурне, екологічне і політичне явище, доступне широким верствам населення. Ця ж таки поважна організація свідчить: на туризм припадає близько 10% виробленого у світі валового продукту та близько 30% світової торгівлі послугами. В туристичній галузі також акумульовано близько 7% світових інвестицій, кожне 15 робоче місце, близько 5% податкових надходжень, приблизно 11% всіх світових споживчих витрат.

У більш ніж 40 країнах світу туризм фактично формує доходи національних бюджетів. Наприклад, в Іспанії іноземні туристи залишають 35% надходжень від експорту країною товарів та послуг. І цими грішми вона цілком покриває витрати на купівлю енергоносіїв. А туризм Кіпру чи Панами дає понад половину загальнонаціональних прибутків. На Гаїті – взагалі перевищує 70% надходжень. Чим не приклад для наслідування?

Втім повчальний досвід – ось, поруч, за лінією кордону. Як зазначають експерти, до 1,2 мільйона туристів за рік відвідують сусідній польський Бещадський національний парк (Bieszczadzki Park Narodowy), який разом з українським Ужанським національним природним парком, розташованим у цьому ж Великоберезнянському районі, та словацьким Національним парком «Полонини» (Národný park Poloniny) входить до трилатерального (тобто, розміщеного у трьох країнах) біосферного резервату «Східні Карпати». І лише за перебування у згаданому польському парку кожен турист віддає по 10 євро. Неважко порахувати, яка сума набігає з 1,2 мільйона відвідувань. А ще ж турист витратить гроші за проживання, харчування, сувеніри тощо. Ось така заповідно-туристична арифметика на тлі нашої неоціненної, чи то пак усе ще недооціненої зимової казки Бескидів…

Коментар до У казці Бескидів

  1. Побував на Ужку! Красно дякую!!!

Залишити відповідь до Іван Куклишин Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company