«У мене в кишені був револьвер»

Упродовж десятиліть історії СРСР дослідники вважали його видатним педагогом і письменником, стверджуючи, що «центральною проблемою педагогічної діяльності Макаренка є виховання в умовах радянського суспільства всебічно розвинутих і відданих Комуністичної партії борців за комунізм».

І таку оцінку діяльності Антона Макаренка важко заперечити. Макаренкознавець Іван Головінський зауважує: «Відомий американський дослідник творчості Макаренка у 1958 році поставив питання: «Ми не знаємо і правдоподібно ніколи не будемо знати, як він міг уникнути тих переслідувань і зберегти себе в 1930 роках?». З перспективи років можна сміливо стверджувати, що Макаренко уникнув незавидної долі інших українських педагогів, бо був потрібний Москві. Він був типовим «малоросом», довіреним вислужником Москви, людиною з українським прізвищем, але московською душею».

Про фаховість Антона Макаренка доктор педагогічних наук Ю. Азаров висловився так: «Формула макаренківської педагогіки така: диктат, помножений на радість і працю». Зміст цієї формули проливає світло на виховний потенціал трудового виховання, яке організував Макаренко. Професор Київського національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Юрій Руденко вважає, що в жорстоких умовах колективізації і розкуркулення, індустріалізації, Голодоморів 1921-1922 та 1932-1933 років, зміцнення тоталітарного режиму в СРСР не можна вести мову про вільну працю, про моральне і естетичне виховання. «Макаренко, – пише науковець, –  вчив своїх вихованців працювати в ім’я «зміцнення радянської влади», «побудови соціалізму». Тому глибоко помиляються сучасні педагоги, які за радянською традицією відзначають великі успіхи А.Макаренка в трудовому вихованні дітей. Він готував сліпих виконавців волі партії, працівників покірних чинному режиму».

Сам творець радянської педагогіки стверджував, що у нього формувалося «марксистське світовідчування», що він виростав під впливом «більшовицької пропаганди». Він був матеріалістом і атеїстом, виховував дітей у дусі безбожництва, ворожості до церкви, активно залучаючи їх до руйнування храмів. Цим Макаренко хизується і в «Педагогічній поемі», і в інших творах.

Народився 1888 року у містечку Білопілля Харківської губернії (нині Сумська область). Виростаючи у зросійщеній сім’ї, не відав почуття українського патріотизму. Після закінчення Кременчуцького міського 4-класного училища та однорічних педагогічних курсів служив вчителем двокласного залізничного училища в Крюкові. В часи революції 1905-1907 років жив розміреним життям обивателя. Його цілковито влаштовував існуючий лад. У своїх спогадах Віталій Макаренко вважає, що радянські біографи його брата перебільшують негативні сторони життя дореволюційного часу або просто брешуть. І навіть докоряє за це брату: «Антон, на жаль, у своєму бажанні догодити радянській владі переборщує і зводить на дореволюційний лад небилиці».

Час студентських років Антона Макаренка (1912 -1917) – період національного відродження українців. Але він був на стороні російського великодержав’я. «Макаренко не раз виступав в інституті проти так званих самостійників – буржуазних націоналістів, які намагалися відірвати український народ від великої культури братнього російського народу», – потверджує радянський літературознавець Євген Балабанович. Усю ворожість до національно-визвольних змагань українського народу виявляє у своїх книжках. В «Педагогічній поемі» піддає сарказму національно-політичну символіку, визвольний рух українського народу. А борцям за волю і свободу України рясно навішує налички «махновців», «петлюрівців», «антисемітів». І вихованцям своїм прищеплював ненависть навіть до отаманів-провідників національно-визвольного руху Козаччини – як до «бандитів».

Своєю кар’єрою Антон Макаренко завдячує дружбі з Максимом Горьким, листуватися з яким розпочав ще 1915 року, надіславши знаменитому письменникові своє перше оповідання. Горький став духовним батьком Макаренка. Він формував його світогляд і направляв його дії. Макаренко згадує у своїх спогадах, що намагався зрозуміти своїх вихованців, дивлячись «очима Горького».

У перші роки після більшовицького перевороту проблема бездомних дітей сягнула загрозливих масштабів. За свідченнями Надії Крупської, 1920 року в Росії було близько 7 млн. бездомних дітей. Спричинили таке лихо не лише війни і революції, а й сама більшовицька система, яка проповідувала «вільну любов» і критикувала родину як «буржуазний пережиток». Та коли масштаби біди стали реально загрожувати самій системі, більшовицька влада починає боротьбу з дитячою безпритульністю. Засновуються спеціальні виховні установи, створюються дитячі будинки, трудові колонії, установи інтернатського типу. Прибічники такої системи торжествують: лише ці установи можуть виховати справжніх комуністів. Тут на дітей менше може впливати зовнішнє оточення, пройняте «буржуазним» духом, діти, перебуваючи під постійним впливом педагогів, легше і глибше зрозуміють комуністичну ідеологію і мораль, тут легше, ніж у звичайній школі, можна реалізувати ідеї Маркса про політехнічне навчання, про об’єднання теоретичної освіти з виробничою практикою. У вересні 1920 року Макаренка призначили директором колонії для безпритульних і неповнолітніх правопорушників.

Основним засобом виховання молоді в дусі відданості комуністичній партії і радянському уряду, на переконання А.Макаренка, є військова дисципліна: вона «повинна бути поставлена вище інтересів окремих членів колективу», вона «прикрашує колектив і кожного його члена». Цим і досягав своєї мети, стверджуючи: окрему особу треба виховувати як невід’ємну частину колективу. Макаренко запроваджує в колонії систему дитячого самоврядування з відділами і командирами під своїм пильним контролем. «Насправді у  дитячому самоврядуванні не було справжніх демократичних засад, – пише Ю.Руденко, – Так, виборність, звітність командирів загонів існували формально, всі підкорялися фактично волі «єдиноначальника». У «Педагогічній поемі» Макаренко зізнається: «…виборність командирів, їх звітність… я ніколи не вважав за досягнення». Зрозуміло, що абсолютну владу над цілою колонією мав сам «педагог педагогів». Так і писав в «Педагогічній поемі»: «У мене в кишені був револьвер,.. я твердо вирішив, що буду диктатором». На думку видатного українського педагога Григорія Ващенка, дисципліна Макаренкової колонії – «це є засіб виховати із молоді покірне й зручне знаряддя в руках комуністичної партії з метою перетворити спочатку населення СРСР, а потім все людство на покірних рабів страшної безмежно жорстокої комуністичної влади».

118_full1927 року Макаренка призначають керівником комуни ім. Дзержинського, організованої чекістами. У своїй праці «Мої педагогічні погляди» він писав: «Перший рік я мав звичайних безпритульних дітей, здебільшого з тих сімей, де несприятливість виявлялася не в матеріальних обставинах, а виключно в обставинах педагогічних, побутових…» Він змушений констатувати незаперечний факт, що в 30-ті роки безпритульність і бездоглядність у Радянському Союзі загалом і в Україні зокрема не зменшились, а збільшились за рахунок дітей з неповної родини репресованих та з причин побутових. Сім’ї руйнувалася внаслідок арештів, переслідувань, депортацій, розстрілів членів родини. Дітей примусово відлучали від репресованих батьків, або ж вони самі втікали хтозна-куди перед депортацією, втрачаючи зв’язок зі своїми рідними, гублячи їх назавжди. Замовчуючи справжні причини масової безбатьківщини, Макаренко винуватить у цьому… сім’ю, яка не стала… «радянським колективом».

Своїм виховним ідеалом, покладеним в основу педагогічної діяльності Макаренко бачив… чекістів: вони, як сам стверджує у «Педагогічній поемі», «дуже легко й просто з’ясували багато неясностей у тому уявному зразкові, який до цього часу спрямовував мою роботу». Григорій Ващенко писав: «Виходило, дійсно, щось страшне. Більшовики руками чекістів понищили батьків дітей, а тепер виховують останніх на те, щоб вони самі стали чекістами, себто катами свого народу…» Ващенко задається питанням: «Невже Макаренкові не відомі були страхіття більшовицької колективізації сільського господарства, «розкуркулювання», вивозу селян у далекі концтабори?» Та проаналізувавши Макаренка, його «Педагогічну поему», сам же і відповідає: «Весь жах колективізації добре був відомий Макаренкові, але він, маючи за ідеал чекіста, цілком стояв на боці радянської влади і комуністичної партії. Для нього селяни, особливо ті, що ретельно працювали на своїй землі…це були «граки», які не заслуговували поваги…». Таке ставлення до селян виховувалося і у колоністів. Вони інакше не називали селян, як «граки» і, «будучи морально розкладеними, ставилися до них з презирством, як до людей якоїсь нижчої касти».

Про своє ставлення до теоретичної педагогіки Макаренко теж виразно описав у «Педагогічній поемі»: «Я з розчаруванням і злістю думав про педагогічну науку. Скільки тисяч років вона існує. Які імена, які блискучі думки. Скільки книг, скільки паперу, скільки слави. У той же час – пусте місце, нічого не має, з одним хуліганом не може дати ради». Він гостро виступив проти біогенетичної і соціогенетичної інтерпретації розвитку особистості в сучасній йому психології. Як відомо, боротьба проти генетики всіляко підтримувалася Сталіним. Макаренко писав: «Талант тільки в незначній мірі залежить від біології… на нього завжди впливають суспільство, праця, культура і знання».  Деякі дослідники вважають, що Макаренко позакулісно брав участь у розгромі української педології. 4 липня 1936 року ЦК ВКП(б) видав постанову «О педологических извращениях в системе Наркомпросов». Партія різко розправилася з теорією і практикою педології. Знищено Науково-дослідний інститут глухонімих та його директора, відомого вченого І.П.Соколянського. Закрито «Український журнал невропсихології і рефлексології».  Це, на думку дослідників, спричинило кризу гуманітарних наук на довгі роки.

203395У час терору Постишева в Україні Макаренко добився «блискучої» кар’єри. 1 липня 1935 року його призначають на посаду заступника начальника відділу трудових колоній НКВС України. 1937 року «педагог-чекіст» переїжджає до Москви, занурюється в літературну працю. Але через два роки 1 квітня 1939-го раптово і загадково помирає. У залізничному вагоні, їдучи додому.

Професор Юрій Руденко писав: «Видатний український педагог, психолог і письменник Григорій Ващенко особисто добре знав А.Макаренка, він відзначав і деякі позитивні якості його творчості. Але, будучи відірваним від національного ґрунту, української культури, А.Макаренко засвоїв чужі, антиукраїнські ідеї. Він сам, як зазначає Ващенко, став яничаром і виховував із дітей яничарів – майбутніх чекістів, тобто вірних продовжувачів справи катів. Це – жахлива, справді яничарська суть педагогіки Макаренка-більшовика».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company