У пошуках зими

Вперше за 140 років спостережень у Києві так і не настала метеорологічна зима. Більш того, за даними Центральної геофізичної лабораторії імені Бориса Срезневського, ще 10 лютого в українську столицю прийшла весна. Тому й не вірилося, що не десь у далекій Лапландії, а у нас усе ж є місця, де ще можна відчути примхи зими.

– Це тут, у Воловці, снігу вже майже не є, а у нас, у Синевирській Поляні – сніги, справжня зима, – переконував водій, який зустрічав мене на станції, оминаючи на своєму «транспортному засобі» ями – наслідок «розталого» разом із снігом асфальту.

У райцентрі Міжгір’я повертаємо в бік Тереблянської долини. Бус рвучко намотує серпантин гірської дороги на Синевирський перевал. Ось і сідловина, межа володінь Національного природного парку «Синевир». Вкотре зупиняюся на цьому місці, аби помилуватися довколишніми краєвидами, гірським привіллям, і, звісно, припасти декілька нових світлин для свого синевирського фотоархіву.

Така подорожня пауза вже стала доброю традицією. Щоб вибрати кращий ракурс, мушу зійти з дороги, а там, за узбіччям, снігу по коліна. Це для цьогорічної зими справжня дивина: для горян – що так мало навіяло-нахурделило, натомість для жителя низин – за щастя побродити сніговими заметами, побачити «наживо», що зима в Україні все-таки була.

Ось і притока Тиси – стрімка гірська красуня Теребля. Вона починає свій неспинний біг від самого Синевира. Основне річище піниться, бурлить водограями, а протоки ще скуті кригою.

Синевирська Поляна

Найвіддаленіше, найвище і, напевне, найхолодніше село Тереблянської долини. Але знамените. Звідси найближче до легендарного озера Синевир. А ще Синьполяна, або просто – Поляна, як зазвичай скорочено називають село місцеві, здавна славиться своїми коровами карпатської бурої породи. Чи не найменшими у краї – майже як великі кози. Воно й зрозуміло: спробуйте поскакати по довколишніх крутосхилах. Та й корму на довгу зиму для них треба менше.

Все ще зима, і корови у стійлах очікують того дня, коли вийдуть на простір гірських пасовиськ. Овець теж майже не видно. А ось вовків у Синьполяні можна побачити навіть серед білого дня – у місцевому приватному екопарку «Долина вовків».…

Так-так, і не лише звичайних місцевих лісових чи степових сіроманців, а й «блондинів» – полярних та представників чорного канадського підвиду вовка звичайного.

Віднедавна в екопарку оселився амурський тигр, комфортно відчуває себе у вольєрі на снігу просто неба і «підліток» левеня.

Проїхавши трохи далі, помічаємо інший «новобуд» – страусину ферму. Поруч – добротний дерев’яний зруб з вивіскою «Музей природи», в експозиції якого представлено солідну колекцію опудал представників місцевої фауни. Там же чималий гербарій карпатської флори.

Але головна принада ферми – жива біота. Тепер гостей села приваблюють не місцеві ендеміки, а уродженці Африки – екзотичні страуси.

Поруч з цими птахами-велетами, в іншому вольєрі спокійно гуляє по снігу представник пернатих з іншого не менш спекотного континенту – австралійський ему.

Отак стабільний туристичний потік дає динаміку розвиткові села. Будуються не лише нові оселі, приватні готелі, колиби, а й справжні пізнавальні «родзинки». Нинішньому туристу замало просто відпочити, попити-поїсти.

Чорна Ріка

Наступного дня засніженою лісовою дорогою їдемо у затишну долину лівої притоки Тереблі – Чорної Ріки. Хурделить. Та все одно відчувається якась затишність цього напрочуд красивого куточка Ґорґан. Недаремно саме тут свого часу звели літній мисливський будинок для угорського диктатора Міклоша Горті. Тому ця місцевість у синевирців досі знана як Гортієва дача. Але до самої «дачі» не доїжджаємо, зупиняємося біля греблі, зруйнованої паводком листопада 1998 року.

Окрім знаменитого озера, гордістю Національного природного парку «Синевир» від моменту створення був єдиний в Європі Музей лісу і сплаву. Його основною частиною була гребля завдовжки 80 та завширшки п’ять з половиною метрів. Ще у середині ХІХ століття нею загатили стрімку Чорну Ріку. В ті часи такі складні інженерні гідротехнічні споруди перетнули чимало карпатських річок. В утворених греблями водосховищах збирали у плоти-бокори заготовлений ліс. Потому відважні плотогони-бокораші бурхливими річками сплавляли його у низини.

Оглядаючи провалля, котре вже понад два десятиліття розверзлося на місці знаменитої греблі, пригадав, як 1997 року дід Василь, один з останніх тереблянських бокорашів, на фоні ще цілої греблі, розповідав знімальній групі фільму «Синій Вир Карпат» якою нелегкою і небезпечною була праця плотогонів.

Приємно бачити, що останнім часом чимало зроблено на відновленні цього гідротехнічного комплексу. Навіть попри проблеми і з фінансуванням, і з пошуком порядних, відповідальних, професійних підрядників.

На правому березі річки вже відновлено дубові стінки-кашиці – так називаються загати для захисту берегів від розмивання. Відбудовується, а де-факто зводиться заново й сама гребля.

Оглядаю штабелі дбайливо складених грубезних дубових заготовок майбутньої споруди. З потеплінням, коли роботи на будівництві відновляться, вони займуть своє місце, визначене проєктом.

А частина з них вже перетворилася на добротні дубові кліті, куди закладаються спеціально привезені кам’яні брили-моноліти основи фундаменту.

Синевирці не лише сподіваються, а й докладають чималих зусиль аби унікальний музей, справжній пам’ятник інженерній думці, таланту і працелюбності верховинців буде відроджено найближчим часом.

Туди, де починається Уж

Попрощавшись з гостинними господарями Тереблянської долини, їду на крайній захід Закарпаття, у верхів’я Ужанської долини, на Закарпатську Лемківщину.

«Найприємніше у мандрівках – це повернення додому», – як не погодитися зі славетним Фрітьйофом Нансеном. Але з роками усвідомлюєш й іншу істину: приємно завітати до давніх друзів, вести неспішну бесіду за келихом доброго закарпатського вина чи місцевої палинки. Та ще, коли поруч у печі – «пецу» потріскують букові «древа», а на шпаргеті (так на лемківський говірці «ся кличе» дров’яна плита) достигає знаменитий наваристий бограч знаного чудесника закарпатської кухні, засновника руху сільського зеленого туризму в цих краях, гостинного власника екосадиби «Полійова Хижа» Павла Степановича Павлі.

Разом з Павлом (по-закарпатськи – Полієм) згадуємо колишні мандрівки, пригоди, які вже давно стали бувальщинами, піднімаємо келих за нашу чоловічу дружбу, за тих, хто вже не з нами…

Ужок

Наступного ранку з Полієм їдемо вздовж Ужа у самі верхів’я долини.

«Неначе плазун стрімко повзе долиною поміж гір, з кожним метром набираючи сил, аби зустрівшись з іншими притоками Дунаю, і пробігши багато тисяч кілометрів країнами Європи, долинути до Чорного моря», – так багато років тому написав я про цю річку в сценарії фільму «Там, де починається Уж».

Той фільм ми знімали за щирої підтримки Василя Копача, сумні четверті роковини по котрому нещодавно минули.

Давня мудрість вчить: за життя людина має посадити дерево, виростити сина, збудувати дім.

Василь Олексійович залишив по собі велику шану і добру пам’ять, трьох синів-красенів, дочекався онуків. В людських споминах він назавжди залишиться ПЕРШИМ директором-засновником, очільником колективу, який збудував окрасу Карпат – Ужанський національний природний парк.

Професіонал-лісівник найвищої кваліфікації і сумління, Василь Копач посадив чимало дерев, а головне оберігав та плекав гордість України – унікальні букові праліси. Дбав про старовинну Михайлівську церкву у рідному селі Ужок, теж, як і праліси, включену до Світової спадщини ЮНЕСКО.

Саме в Ужку Василь Олексійович Копач заповів для себе місце останнього спочинку.

Прощеної неділі завітали на церковний цвинтар провідати Друга. Спочивай з миром, брате…

Старовинна церква, пам’ятка дерев’яної сакральної архітектури світового значення, органічно вписується в гірський ландшафт, поруч – давній сільський цвинтар.

Понад сто років тому Ужанською долиною проклали залізницю. Її будували італійці, знані майстри зведення мостів, віадуків.

– Нещодавно приїжджав з Італії дослідник, шукав поховання своїх співвітчизників тієї доби, але поки не знайшли, – розповідає сільський голова Ужка, Михайло Лешко. – Але мають бути. Бо тут працювали тисячі італійців.

Наче якась сила потягла мене на край цвинтаря, де поміж двома віковими ясенами стояв одинокий обеліск. Підходимо, фотографую.

– Тут, здається написано італійською, – зауважує Павло.

Та й дата, зазначена на пам’ятнику – серпень 1904 року, збігається з часом будівництва залізниці. Так з’являється ще одна версія для пошуків допитливих дослідників.

На перевалі

Погожа сонячна днина першого дня весни. Ну як у колі друзів не піднятися на перевал, щоб помилуватися довколишніми краєвидами! Та й пара орлів, що ширяє у вишині, наче запрошує на верхотуру.

Звивистим серпантином підіймаємося на перевал, на адміністративний кордон Закарпаття з сусідньою Львівщиною, вододіл між басейном Чорного моря та Балтики. Поруч кордон державний – з Польською Республікою.

Там, на самому порубіжні, витоки легендарного, оспіваного у державному гімні Сяну, притоки Вісли. Неподалік – початок притоки Тиси – Ужа.

У долині під перевалом дивимося на Ужок, найвище село Ужанської долини. Колись, «за цісаря», на місцевих мінеральних джерелах, знаних аж у європейських столицях, був популярний курорт. Але жорстокі бої Першої світової все це зруйнували.

Про ті вже далекі буремні часи нагадує розташоване прямо на перевалі спільне поховання вояків Австро-Угорської та Російської імперій. А також перекази про те, що саме цими горами проривалися з оточення війська генерала Брусилова. Подейкують: армійську касу з царськими червінцями приховано десь тут. А персонаж славетного чеського письменника Ярослава Гашека бравий вояк Швейк саме на Ужоцькому перевалі тримав оборону і ховався від обстрілу російської артилерії.

Хоч і поступово, але слава Ужка як бальнеологічного курорту відновлюється. Втім це варто відчути самому, на власні очі побачити красу і простір Бескидів, прямо з джерела посмакувати студеною мінеральною водою, а то й зануритися у місцеві теплі ужанські купелі…

Чудові миті швидкоплинних мандрів у пошуках зими, спілкування з дорогими друзями добігають кінця. До нових зустрічей, Срібна Земле, мальовничі Ужанська, Тереблянська долини, чарівний Ужгород, милі моєму серцю гостинні закарпатці!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company