У «Слові Просвіти», за столом Тичини…

Раніше, схоже, було легше. Запраглося журналістики – поніс дописа у газету, там його літпрацівники розглянули, якщо тема актуальні – опрацювали (чи й переписали) і – у світ. А ти собі чекаєш. Сподобається читачам – дописуєш іще щось, на правах позаштатного автора. А не сподобається – не велика біда: топчи стежку до іншої редакції:  газет же багато.  

Де тепер ці газети-журнали, які колись так опікувалися позаштатною автурою, отими робітничо-селянськими, юними, студентськими дописувачами-кореспондентами? В архівах преси.

Побували в редакції газети «Слово Просвіти»: мабуть, хтось сподівається, що  станеться диво, і хтось із нас, грінченківців, колись триматиме її на своєму плечі, як Атлант небо. А нині газета тримається лише завдяки редакторці Любові Голоті.

Це знайомство у мене викликало теплу ностальгію. Наче знову ввійшла у наш шкільний клас літератури, зі стінами кольору перестиглого персика,  з вистояним у сонних книжках повітрям, що мерехтить проти вікна променистою сивиною, а за вікном – неодмінно весна… Гортаю підручник (теж персикового кольору) , читаю про поета, що починав з газетної редакції, обставленої неодмінно в отаких тонах.

Це тепло спогадів так м’яко огортає, що брови не одразу смикаються до лоба, коли бачу, де саме знайшла осідок редакція. Підворітня. В центрі Києва. У дальньому закутні якесь дрантя, очевидно добро безхатьків, самих господарів не видно. Антуражненько, що й казати…

Заходимо всередину «прапрадіда житлового фонду» й у мене відбирає мову: нарешті! Знайшла те, що по-справжньому вражає! Ліфт! Не повірила б, що такі ще десь є у Києві. Невже працює? Запевняють, що катає. Але ми не ризикуємо, піднімаємося пішки.

За вхідними дверима на шостому поверсі – передпокій, схожий на кімнату в моїй шкільній бібліотеці. А сама редакція на вигляд затишна. Ошатна, багато дрібничок. Глиняні фігурки, схожі на дитячі… Зустрічає господиня.

На стінах мистецькі твори: мальовані, писані, ткані. Любов Голота не без гордощів розповідає про кожен. Чую знайоме прізвище Юрія Іллєнка і незнайомі:  художниця Баринова, килимар Ганжа…

Пані Люба  демонструє скромну колекцію камінчиків, показує публікацію про них в одному глянцевому журналі. І зізнається, що вона любить торкатися до справжніх самородків.

Не дуже віриться, що редакція помирає, як запевняє Любов Василівна. Осідок у центрі міста, кабінет не має і натяку на вбогість. Щоправда,  сам колектив редакції можна порахувати на пальцях однієї руки: через безгрошів’я довелося істотно скоротити штат. Чи стала від цього газета сильнішою? Сумніваюся.

… Перебираємося в інший зал – просторіший. Це вже територія Товариства «Просвіта». Стіни завішано картинами, суворі темні тони, багато дерева.

І довгий стіл. Монументальний.

Вибач, ліфте, тепер у мене нове захоплення. Про цей стіл можна писати окремо. Етюд, розвідку, оду. Масивний, кольору дешевого молочного шоколаду: коричневий із сіруватим. Любов Василівна перехоплює наші захоплені погляди, усміхається. І додає емоцій:

–  Цей  стіл належав Павлові Тичині.

«Шкода, що не мені», –  відверто жалкую  я,  а  сама крадькома (чи, може, й ні) обмацую стільницю – гладеньку, теплу на доторк. «Тичино, якщо він справді твій – дай мені натхнення».

Любов Голота розповідає. Розлого, багато. Про кризу національного радіо, зменшення радіоточок на селі, про занепад і вимирання українських газет…  А втім, переконана: людство колись-таки повернеться до газет, бо вони «є істиним вмістилищем для довічного зберігання…».  Можливо, так воно й буде. А, може, й ні, бо для когось, як відомо, навіть у вині істина.

Любов Василівна захоплюється сучасною молоддю. Каже, що ми нині розумніші, аніж вони у наш вік. Кортить посперечатися, але не буду: очевидно аналізуємо це з різних точок відліку.

Зізнається: «Слову Просвіти» дуже бракує молодої крові. Хоча, схоже, у їхнього видання – «особлива група крові», при якій нині важко знайти  донора. Тільки одне й  лишається –  самим собі «полегшувати страждання» та «повільно помирати».

На цій невеселій ноті прощаємося. Знову чудуюся раритетному ліфту, навіть ступаю на його підлогу, але кабіну чомусь починає розтрясати. І я завбачливо ретируюся. У цього ліфта і цього видання набагато більше спільного, ніж здається. Навіть зимний протяг із шахти – такий руйнівний для маленької паперової споруди «Слова»…

А на вулиці біле небо і колючий вітер. Класична осінь. В підземному переході на Майдані Незалежності чути сопілку. Слухаю її, вона мене тривожить, і я ніби знову в персиковому класі, з підручниками у персикових палітурках, читаю про поетів, що тільки-но починають свій шлях у редакціях, де стіни кабінетів оббиті дубом…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company