Погруддя зсірілого Щорса нітиться у кутку, як шкодливий джус; майже на покуті розпростерлося чорне полотнище «Воля України, або смерть!»; супроти під божницею старосвітські миски кольору жнивного сонця і царственні, вим’ясті, мов дійні корови, гладущики, що снять молоком…

Ми у Жашківському музеї. І нам добре як у родини.

За нами оправи сліпих музейних наганів на стендах, а ми «в благоденствії і мирному житії», мистецьким товариством, лишень своїми. Це тоді, коли ніхто не дивиться на годинника, коли розмова тече, мов запашний липневий мед, коли «товариство, яке мені діло, чи я перший поет, чи останній», коли насолода слухати переважає насолоду говорити, коли люди розкриваються квітами, і всяке слово – від щирої Правди…

А вже тая хата всім мала,
Бо уся родинонька прийшла.

Це «Мистецька Толока» у Жашкові, якою править, яку скликає і надихає Мистець Божою милостію Тарас КРАМАРЕНКО.

… Після родинного чаювання поїхали перекупаним грозою Жашковом на густе ряхтіння блискавиць. (Такого давно не бачив: Перун пасаманив небо одразу трьома доземними пругами!) До Охматова, а далі – у Буки, на Гірський Тікич. На нестримні, як дух волі, води, що колись, значала світу, розкрили, розповнили та возвеличили твердь земну гранітними пелюстками. А нині шумлять собі, скипаються і ринуть із вічності до вічності – повз остовпілі, скам’янілі епохи, крізь хапливі пальці людства.

Україна, яку не перебути, якою не пересититися.