«Українська оаза серед похмурої пустелі»

Відразу після повалення самодержавства в Україні почався стихійний процес українізації школи, насамперед початкової, де навчалися переважно діти селян і робітників, а вчителями були такі ж вихідці з народу, як і учні. Стара школа була знаряддям русифікаторів, питома вага в ній українців не відповідала національному складу населення. Тому в умовах самостійної Української Держави  українська національна еліта з натхненною рішучістю ініціювала рух за українську школу. Його в загальнонаціональному масштабі очолив полтавець Іван Стешенко.

Як генеральний секретар освіти першого уряду УНР він пропонує широку програму розвитку національного шкільництва, одним із головних завдань якої – «виховання дітей у повазі до нового ладу в Україні, до нашого відродженого краю». Школи активно дерусифіковують, запроваджують у програми курси української мови та українознавства. За короткий час було засновано 53 українські гімназії, а наприкінці врядування Гетьмана їх уже було 150.

У 1917 році Полтава мала п’ять українських гімназій. Найперша – імені Котляревського. 9 червня 1917 року газета «Биржевые Ведомости» писала: «Надзвичайні збори полтавського повітового земства, у відповідь на домагання населення ухвалили поробити заходи про передачу українській гімназії будинку «Інституту для благородних панянок» та асигнувати на перший рік для тої ж гімназії 10000 рублів».

22 серпня 1917 року загальні збори Павленківської «Просвіти» вирішили заснувати українську гімназію імені Івана Стешенка. Губернське і повітове земство виділило для утворення гімназії 10000 карбованців до добровільного пожертвування мешканців Павленок.  Гімназію відкрили в грудні 1917 року. Тут навчалося 78 хлопчиків та дівчат, – у трьох класах, два з яких були підготовчими.  Директором гімназії призначили Павла Голобородька – педагога, ентузіаста з дипломами про університетську освіту і петербурзькі педагогічні курси для вчителів кадетських корпусів. До слова, на цих курсах Голобородько ознайомився з новими педагогічними течіями і захопився ідеями німецьких педагогів Шарельмана та Гансберга – представників педагогічного естетизму. І, як стверджує у спогадах український педагог Григорій Ващенко,  переробив ці ідеї «відповідно до національних властивостей українського народу і до історичних завдань». Незабаром гімназія стала кращим учбовим закладом України. Навчально-виховна робота в ній сягала висот  мистецтва, захоплюючи і учнів, і вчителів. Гімназистів виховували у дусі високого християнського гуманізму на українських національних засадах. Всі викладачі мали університетську освіту. І майже всі були ентузіастами-педагогами, палкими українськими патріотами.

Вірячи, що панування більшовиків скороминуче, що український народ здобуде волю і заживе вільним щасливим життям, вони готували молодь до цього світлого майбутнього, прагнули всебічно розвинути її творчі сили. Математику викладав Іван Марченко, випускник Петербурзького університету, учасник Першої світової війни, штабс-капітан, секретар Української учительської спілки. Наприкінці 1920-х  проходив у справі так званої Спілки Визволення України (СВУ). Працював на Кубані в українському педагогічному технікумі разом з М.Міхновським, уклав український підручник математики для технікумів. Під час Другої світової війни спершу виїхав до Німеччини, а з 1951-го 17 літ, аж до смерті жив і займався науковою діяльністю в Англії. Заслуживши професорську кафедру та звання доктора математики.

Хореографію і пластику гімназистам викладала Ада Рікторіон. Григорій Ващенко згадує: «Під звуки піаніно рухались хлопці й дівчата в залі, прибраній в українському стилі. Рухи дітей вражали грацією, поєднаною з природністю. Вираз дитячих облич свідчив про велике захоплення й задоволення… Нічого спільного з нудними годинами гімнастики!» Сам Григорій Григорович теж працював у цій гімназії, викладав українську мову та літературу. «Вразив вигляд шкільного класу, – згадує свій перший урок. –  Це була привітна кімната, чиста, з добре пофарбованою підлогою, прикрашена квітами в гарних горнятках з українськими орнаментами. На стінах висіло декілька образів у гарних рамках, оздоблених українськими рушниками… Приємне враження справляли й учні. Незважаючи на те, що це були діти приміського міщанства, вони були чисто одягнені: видно, що їх призвичаювали до чистоти й акуратності… Діти виявляли велику активність: уважно слухали пояснення вчителя, з охотою відповідали на його запитання, самі ставили питання вчителеві».

Дуже сильне враження на славетного педагога справила шкільна вечірка. І не так виконання дітьми пісень та декламацій, як загальний настрій. «Саме повітря було насичене піднесеною радістю і щирою любов’ю до школи, – читаємо у спогадах Г.Ващенка. – В дитячих голосах, у виразах облич видно було, що школа відкрила для дітей незнані їм досі джерела світлої радості, і вони упиваються нею… Школа здавалась  оазою серед похмурої пустелі, де панували злоба, насильство й безоглядна жорстокість…»

Північна частина Полтави – Павленки, де розмістилася гімназія, була «дикою» околицею міста. Тамтешні ремісники, дрібні крамарі й урядники, «розважалися» переважно п’янством і бійками. Мешканці центру боялися вечорами ходити на Павленки. Але за два-три роки існування гімназії імені Стешенка цей район Полтави преобразився до невпізнання. Пішло у невідь хуліганство, а вечорами замість п’яного горлання і дикого лементу лунали злагоджені співи українських пісень. Тут по-справжньому запанувала «Просвіта». А гімназія стала культурним осередком Павленок, притягуючи активну увагу населення. Григорій Ващенко порівнює її з Першою київською гімназією на чолі з директором Дурдуківським: «Між ними було багато спільного. Одна й друга школа виховувала дітей в дусі українського патріотизму, одна й друга приділяли багато уваги естетичному вихованню дітей…»

Навесні 1919 року більшовицька влада взяла курс на створення єдиної трудової школи з семи- та дев’ятирічним навчанням.  Перший губернський з’їзд представників народної освіти Полтави проголосив: «Стара  школа мусить бути знищена дощенту. На її руїнах буде утворена нова єдина трудова світська школа!»

Урядовою постановою  1920 року «Про запровадження у життя єдиної трудової школи» всі початкові, середні загальноосвітні навчальні заклади підпорядковувалися державі. Учительську Спілку розпустили, утворили 16 трудових шкіл. Гімназія імені І.Стешенка стала 6-тою трудовою школою. Про методику навчання в цих освітянських «новотворах»  багато писав відомий педагог і державник С.Сірополко. Характеризуючи, зокрема, найпоширеніший у шкільній програмі бригадно-лабораторний метод, підкреслював: його апологети «зовсім не враховували особливості навчальної дисципліни, змісту навчального матеріалу… Метод запроваджувався в школах, де нема ні лабораторії, ні кабінетів, жодних приладів. Була одна книжка на бригаду з 10 чоловік… Один із членів бригади читав, а решта пасивно слухала… У класній кімнаті завжди працювало кілька бригад,.. утворювався великий галас… Учителя усували. Він давав завдання учням і залишав їх працювати самих. Роль вчителя знижувалася».

Директором 6-ї школи залишили Павла Голобородька, який докладав неймовірних зусиль, щоб зберегти традиції Стешенківської гімназії. Це дратувало місцеву більшовицьку владу. Відтак фінал був плачевний: 1925 року на вчительських зборах діяльність Голобородька та його колег офіційно назвали  контрреволюцією. Школу фактично погромили, а директора заарештували і заслали на Урал. Більшість педагогів перевели в інші навчальні заклади. А те що, лишилося від славетної Стешенківської гімназії, перетворили на заштатну совєтську трудшколу.

Григорій Ващенко писав: «Загально треба сказати, що період від 1918 до 1923 рр., як це не здається парадоксальним, був кращим періодом в історії школи в СРСР. Для більшості педагогів це був час надій і світлих перспектив…Але невдовзі надії погасли, перспективи щезли, творчість грубо й жорстоко була обірвана і затоптана в болото, а кращих педагогів оголошено «ворогами народу», заарештовано і заслано в концтабори або розстріляно».

Після Другої світової війни в будинку гімназії розташувалася спочатку жіноча середня школа, а потім вечірня. Як не дивно, але дім зберігся до наших днів. Утім поряд з торговельно-розважальним комплексом «Київ» він має вигляд занедбаної, убогої сироти. Будівля аж волає про терміновий ремонт. Але міська влада – наче оглухла й осліпла. Хіба що «козирна» земелька, на якій нітиться історична пам’ятка, цікавить над усе наших можновладців без роду-племені.

А тим часом, крім будівлі гімназії, у Полтаві вже не залишилося місць, пов’язаних з пам’яттю першого міністра освіти УНР Івана Матвійовича Стешенка. Зруйновано Хрест на місці вбивства українського патріота, нема родинної садиби Стешенків. Чи чекає така ж доля і будинок Стешенківської гімназії? Напевно.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company