Українською незалежністю покликаний

23 листопада 1945 року, о 23 годині 30 хвилин у 1-й в’язниці УНКВС м. Києва помер ув’язнений. Акт про смерть підписав капітан Журавльов. Останній запис у слідчій справі датований 4 грудня 1945 року: «Військовий трибунал НКВС УРСР визначив: справу про Славинського М.А. у кримінальному порядку припинити – у зв’язку зі смертю і справу передати на збереження до архіву». Могила в’язня Славинського не збереглась. Як розповідали авторові цих рядків співробітники Лук’янівського заповідника, у післявоєнний період якийсь час померлих  з  Лук’янівської в’язниці ховали… ні, навіть не ховали – закидали у рів, прикривали його землею, а потім закатували асфальтом… Щоб жодних слідів, щоб знищити навіть пам’ять про тих нещасних.

Що ж то за чоловік, якого так боялися керівники могутнього державного монстра під назвою СРСР, бо навіть до рідного Києва з Праги конвоювали не звичайним потягом, а військовим літаком?

Максим Славинський народився 12(24) серпня 1868 року у містечку Ставище на Київщині в сім’ї садівника графині Браницької. Здобув блискучу освіту, закінчивши два факультети Київського університету Святого Володимира: спершу юридичний, а потім історико-філологічний. Працюватиме як кореспондент і редактор у багатьох російських та українських виданнях, зокрема у часописах «Жизнь», «Мир Божий», «Северный курьер», «Южные записки» (це той одеський журнал, редагування якого після призову Славинського до армії мала намір перебрати Леся Українка), «Украинский вестник». Був свого часу одним із найактивніших авторів «Літературно-наукового вісника», співпрацював з газетою «Рада». 1905 року обраний до Першої державної думи Росії. В когорті найвідоміших і найавторитетніших шевченкознавців: не лише писав ґрунтовні літературознавчі дослідження, але й активно долучився до підготовки російського видання «Кобзаря», яке побачило світ у Петербурзі 1911 року – до 50-х роковин від дня смерті поета.

Ще в юні роки Максим Антонович здружився з Лесею Українкою та її братом  Михайлом Косачем – відомим вченим і письменником. Разом із ними Славинський-студент брав активну участь у роботі літературно-мистецького гуртка «Плеяда», який з кінця 80-х до другої половини 90-х років ХІХ століття об’єднував кращих представників молодої української інтелектуальної еліти. У співавторстві з Лесею переклав кілька поетичних збірок Генріха Гейне: друзі присвятили цьому унікальному проекту не одне десятиліття. А переклад гейнівської поезії «Коли розлучаються двоє», здійснений Максимом Славинським і згодом покладений на музику Миколою Лисенком, став класикою українського романсу. Літні вакації 1892 року Славинський провів у Колодяжному на Волині: разом із Ларисою Косач редагував переклад Гейневої «Книги пісень». Це видання, яким опікувався Іван Франко, з ґрунтовною передмовою Олени Пчілки побачило світ у Львові 1892 року, ставши надзвичайно важливим етапом на шляху українського інтелектуального поступу.

В одному з листів до Олени Пчілки на початку ХХ століття Славинський стверджував, що найважливіше для нього в житті те, що він українець, і ніким, нічим іншим не може й не бажає бути. Саме тому відмовився від перспективної наукової, службової, політичної кар’єри на імперських теренах. Бо ж насправді все, що він робив як журналіст, історик, юрист, завжди було в ім’я України, її будучини.

«Українськість» Славинського, мабуть, найяскравіше проявилася в період боротьби за незалежність. Адже 1917 року він – серед представників української діаспори під синьо-жовтими прапорами у столиці Російської імперії. А 1918 року виїхав до Києва, щоб за Директорії, в уряді УНР, за Гетьманату щиро й самовіддано служити рідному народові. Славинський належав до комісії, яка мала встановити державні кордони між Росією та Україною, був міністром праці, його призначили й міністром закордонних справ, але приступити  до виконання цих обов’язків вже не встиг. Далі – вимушена еміграція, викладання в українських вищих навчальних закладах Чехословаччини, виступи з лекціями та рефератами. Славинський написав також «Історію України», яку надіслав на адресу Академії наук УРСР, але відповіді не отримав – найімовірніше, книга потрапила в ДПУ-НКВС і згодом була знищена.

1937 року в залі Географічного товариства в Парижі Славинський прочитав доповідь «Національно-державна проблема в СРСР», яка наступного року вийшла окремою книжкою. Вона, зрештою, і стала однією з основних підстав до арешту М.А.Славинського у Празі в травні 1945 року, адже він посмів висловити погляди, ворожі більшовизму, радянській владі, тоталітаризму, дослідивши проблеми командної та підкомандної націй, нечуваного комуністичного терору. Його книжка у висновках містила прямий заклик до боротьби за національне визволення з-під радянського імперського гніту. Саме тому літнього професора Славинського радянська контррозвідка «Смерш» затримала 27 травня 1945 року на вулиці весняної Праги (а він, було, почув розмову двох солдат українською й так зрадів, повітавшись до них!), вилучивши при обшуку та арешті й згадану книжку (сьогодні її можна побачити в експозиції Київського музею Миколи Лисенка). Під час «слідства» в Лук’янівській в’язниці обвинуваченого постійно викликали на виснажливі, «з пристрастієм» допити, які довели його до повної дистрофії. Максим Славинський помер в тюремній лікарні напередодні винесення вироку, вочевидь, «розстрільного». Речі померлого поділили між собою «блатні».

Лише 1993 року Максим Антонович Славинський  був реабілітований – як «жертва політичних репресій на Україні». А 2002 року київське видавництво «Юніверс» видало книжку вибраних творів Максима Славинського «Заховаю в серці Україну: Поезія. Публіцистика. Спогади».  «У великоросів перед революції вела робітнича верства, в українців – селянство, – писав Максим Славинський. –  Великороси подалися по лінії псевдо-соціялістичного рівняння на нижчого, українці вступили на європейський шлях соціяльної справедливости. Тому і в площині державній вищою точкою великоруської творчости стала олігархічна, псевдо-клясова організація Совітів, в той час як українці спинилися на формах європейської політичної демократії, утворивши Українську Народню Республіку. Не диво тому, що обидві революції дуже скоро заворогували одна з одною і вдалися до смертельної боротьби. Часова перемога великоруської революції над українською не тільки не протирічить викладеним думкам, а лише стверджує їх, бо до тої перемоги спричинились не ідеологічні моменти, а матеріяльна перевага кількости, сили та зброї, – річі часові, як і сама перемога».

Пророцтво? Передбачення!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company