УКРАЇНСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ І МОНСТР ФРАНКЕНШТЕЙНА

Саме так бачу нас, журналістів, і нашу владу, «владельцев заводов, газет, пароходов»Так, це ми, журналісти, за 27 років, як доктор Франкенштейн, скроїли і зшили сю прояву за назвою українська влада. Це ми у своїх репортажах та інтерв’ю робили їх усіх розумними і красивими, вкладаючи у їхні вовчі вищири слова турботи про народ, пустопорожні обіцянки і клятви самопожертви в ім’я держави. Багато з нас, далебі, й самі вірили в це, інакше не підносили б їх натовпу радісно і натхненно, надихаючи на цю віру багатьох.

Це ми, журналісти, нашвидкуруч училися на Заході піару, копірайтингу та багатьох інших премудростей задурманювання публіки, посміюючись над наївністю тамтешніх професорів, котрі не підозрювали, втім, як і багато з нас, як і з ким нам доведеться працювати в далекій од демократії Україні. Більше за все, можливо, нам знадобилася теза про те, що кандидата на виборах треба просто продавати натовпу, точнісінько так, як збувають пральний порошок.

… Весняна сльота, дорога до села розмокла, і водій кандидатки рішуче заявляє, що далі не поїде. Кандидатка розумна та смілива. Виходить з авто і пропонує йти пішки. Я співчутливо дивлюся на її дорогі чобітки при височезних з огляду на її маленький зріст каблуках. Пропоную йти навпрошки через поле: і ближче, і рівніше. Потім скептично дивлюся на її розкішну соболину кожушинку. Моя подруга – журналістка і піарниця од Бога – перехоплює мій погляд і беззаперечним тоном вирікає: «Так, це треба зняти, ми взагалі-то на ферму йдемо, там доярки в куфайках, і Вас просто засміють». Бувала у бувальцях куртка подруги опиняється на кандидатці, яка в ній просто втопилася, зате відразу стала трохи скидатися на бомжа, а подруга, рубенсівських форм дівчина, накинувши на свої широкі плечі соболів, тихо матюкається, бо ж замерзає.

…Темний осінній вечір. Я в прес-службі кандидата і ми їдемо кудись під Київ на зустріч з виборцями. Кандидат трохи нервує. І трохи куражиться – знає, що на нього полюють конкуренти, попереджує мене, що в разі чого мушу пригнутися, згрупуватися… і взагалі не боятися. А я й не боюся. Знаю, що у мене вдома малолітки, яких треба одягати, годувати, непродажний журналіст-чоловік і купа боргів. В «мерседес», крім мене й кандидата, сідає похмурий чолов’яга з величезною синьою спортивною сумкою,  надто важкою та об’ємистою, щоб там лежали ключки для гольфу.  Та й не було в дев’яностих ніякого гольфу. Були автомати, гвинтівки з прицілом і були бандити, що йшли у владу.

…Чергові вибори, ми с фотографом женемо засніженим полем на дільницю, де підраховують голоси і конкуренти нашого кандидата влаштували там стрілянину, а ми повинні все це відзняти й терміново оприлюднити. Десь уже на околиці нас зупиняють троє. Погрожуючи пістолетом, змушують заглушити авто.  Ми підкорюємося. Потім знайомимося. Потім гріємося віскі і всі разом мріємо, щоб ті виродки там, на дільниці, повбивали одне одного…

Так, це ми, журналісти, зняли с них спортивні костюми і вовкувату «морду обличчя». А потім вдягли їх у вишиванки, запропонували тримати праву руку на серці, коли співають Гімн, а комусь – узагалі вивчити мову, і вони за ці роки  добряче навиклися у цій науці, і вже їхні діти сидять у парламенті, як у палаті лордів Вестмінстера, і їм, цим спадкоємцям учорашніх бандитів, уже не потрібні ні піарники, ні журналісти, – в їхньому розпорядженні їхні власні телеканали, газети, журнали та все те, що наївно зветься у нас незалежним, непродажним, чесним, неупередженим…

Найсумніше, що глядяч-читач в усе це вірить. І дослухаючись до красунь, які розпатякують з каналів про чергових благодійників і дбайливців за щастя народне, глядач навіть не підозрює, якою продажною і брудною може бути ця вимита кращими світовими шампунями істота під назвою український журналіст.

Мені сподобалася позиція французького президента, який, прийшовши до влади, відлучив паркетних журналістів від своєї годівниці. З  воістину королівськими словами: «Мене не цікавлять журналісти. Мене цікавлять французи!» І знаєте, наші колеги там живуть собі й далі спокійно – без панської ласки, вшанувань, грамот і звань.

Loading...

Коментар до УКРАЇНСЬКИЙ ЖУРНАЛІСТ І МОНСТР ФРАНКЕНШТЕЙНА

  1. Світлана сказав:

    Світлана Орел. Для мене ця історія — з подругою і кандидаткою має абсолютно конкретні імена. Добре пам’ятаю цей час. І те, що тоді робила: інтерв’ю із конкурентом цієї кандидатки по виборчому округу, молодим істориком, нині доктором наук, автором багатьох видань, які розвінчують міфи російської пропаганди. Ми тоді з ним у маленькій рухівській газетці “Думка” намагалися докричатися до людей і довести їм: якщо кандидатка сіє великими грошима, то йде вона у парламент не захищати вас, а грабувати! Так, ми отримували копійки, і у мене теж було двоє дітей і непродажний чоловік-журналіст, як і у Людмили (значить, таки були такі, що не із філософії слимака-Шарія! До речі, безмірно повжаю чоловіка Людмили, вони для мене — люди із різних вимірів, різних світів). І добре знаю ту габаритну подругу Людмили, яка не одного монстра привела до влади і зараз працює на чергових монстрів. І вона, і Людмила — талановиті, обдаровані даром Божим Слова, але позбавлені морального стержня, та розуміння, що журналістика — особлива професія, своєрідна суспільна інституція. де ти відповідаєш за все, не важливо, чи живеш у хоромах, чи у квартирі, де лише років через 20 зможеш собі дозволити більш-менш пристойний ремонт. Чомусь у Польщі талановиті, віддані журналісти змогли об’єднатися і пару десятиліть випускати масову “Газету виборчу”, яка нищила монстрів, а наші пішли їх ліпити. Що ж, добре, хоч людина це визнає. Краще пізно, ніж ніколи. Ціную і люблю дар Слова автора посту, але зневажаю її моральну гнилизну. І це слова не лише для ФБ, а не раз сказані їй в обличчя. І мені дуже жаль, що багато хто сприйняв її сповідь у власному пристосуванстві, як характеристику всієї журналістики.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company