Усмішка птаха

Все, що дало мені життя,
В красу перетопляв я.
(Іван Франко)

Живильною волею різця його герої розламують вікову кору і видибаються з дерева, мовби з далекої історії. Розпростерши рамена та струсивши геть лузгу забуття, розплющують очі, мружаться від безміру світла і парсунами вподібнюються усміхненим птахам. Ця осібна світла печать виразу відтепер позначатиме їх завжди і скрізь суворими карпатськими буднями: у селянські праці, повсякденних родинних клопотах, у празникових розвагах-балюваннях, у дружбі-цімборстві, у коханні і щасті материнства, в зустрічах і провадинах, у радості й журі. Бо тепер вони житимуть усім, що наповнює життя, не очікуючи смерті й тліну: істинний мистецький твір гине лише з останнім його шанувальником.

Насправді ж саме таїна сього «пташиного» усміху берегтиме їх від занехаяння мінливим та перебірливим на смаки часом: покоління пильно вдивлятимуться в них з честолюбною надією осягнути умом те, що одного разу збагнув лише творець, а натомість радо відкриватимуть свою премудрість. Як упродовж огрому літ відкриваємо кожен свою першопричину таємничого осяяння на кам’яних лицях степових скіфських баб чи єгипетських сфінксів.

Тим, хто хоч раз побачить дерев’яні скульптури і різьблення закарпатського митця, Шевченкового лауреата Василя Сідака, поличчя його героїв справді западуть у душу загадкою. Розгадуючи яку, вчитуючись у ці неповторні риси усміхнених птахів, можливо, ви зробите для себе несподівані мистецькі, навіть народознавчі відкриття. Скажімо, збагнете чому одного зі своїх найблискучіших літературних персонажів, премудрого боронителя Верховинського краю, великий Іван Франко нарік іменем карпатського птаха – Захаром Беркутом.

Василь Сідак і сам признається, що дар розкрилювати душу дерева перелляв у власну творчість «доста пізно». Хоча різьбленням, чи правильніше – сницарством, жив-кормився багато років: з тих пір, як дев’ятнадцятилітком закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва. На ту пору добрий сницар на Закарпатті не бідував. Сувенірні цехи при колгоспах росли і множилися, наче гриби по дощі. Різьблені з дерева карпатські олені, орли та ведмеді розліталися з конвеєра в неосяжні простори тодішньої країни – від Ужгорода до Курильських островів. То були знакові витвори, що символізували універсальну картину радянських універмагів 70-х років. Повсюдно стіною заступаючи вітрини сувенірних відділів, насправді ховали голінь тамтешніх полиць та й убозтво тогочасної торгівлі, розтлінної тотальними дефіцитом і переплатами. Тому-то, природно, на товарному безриб’ї користувалися неабияким попитом: ледь не з першими віншувальниками переступали пороги новоселів, молодят чи поважних ювілянтів. То й майстрам було – як із живої води: стабільний заробіток, ще й такий, що тогочасному дипломованому інженерові і в рожевих снах не снився. З легкої Сідакової руки кілька господарств розжилися сницарськими цехами, навіть устиг Василь Васильович попрацювати заступником директора радгоспу з художніх промислів. Але недовго: душа не змирилася з роботою «діставайла»-постачальника, хай і при посаді. Руки тягнулися до різця.

А ще як на те з якихось пір оселилося в душі безцеремонне і задерикувате бісеня: тільки-но заходив у цех, тільки-но кидав оком на роботу різьбярів, особливо на готову продукцію, – починало воно, бісова кров, десь на дні серця млоїти. Та так, що стугоніло у скронях і невідь-звідки Василь раптом чув голос: «А ти зможеш краще… Значно краще». Розгублений, спантеличений, часом на півслові виходив із цеху, підставляв обличчя бадьорому гірському фенові-легковієві, аби той геть вивітрив оті капосні думки. Але голос не змовкав. Тихий, спокійний, далекий і до щему знайомий. Чий? Хіба діда Федора, неньчиного тата, вічного шляхового обхідника на малій залізниці, що звивалася з бутина – гірської лісорозробки – в долину? «Федора Мудрого», так його в селі називали, хоча той і письма не знав: міг лише своє прізвище сяк-так вивести – «Русин»… Та ні ж бо, дідо завше віршами говорив, навіть у буденній розмові, а тут… Неньо? Чи, може, ненів батько? Оба Василі ще й Васильовичі, мов родову оберегу-ікону, своє ім’я йому у спадок передали. Та й селянську майстровитість, і пильне до життя хлопське око, і трудну та сувору науку сповідувати совість. Не стелитися пологом перед можновладним нікчемою, не потурати лиходієві, не ганити слабшого. І, пантруючи, як своє серце, власну родину, не перейматися лишень осібним ситим затишком, а бути ґаздою трібним, себто порядним, трудитися так, щоби добро довкола паном панувало, намножувалося людською радістю, а люте зло гибіло на пуп’янку…

Той загадковий, доскіпливий, далекий чи голос чи відголосок не полишав його, і він справді все частіше вловлював у ньому то знайомий батьків тембр, то рідні нотки діда Федора чи діда Василя. А то раптом вчувався Іван Іванович Гарапко, його наставник з училища, неперевершений митець пластики, людина-легенда вже тому, що набирався мистецької премудрості геть у Франції, в генія скульптури Огюста Родена.

«Ти можеш краще… Значно краще».

І треба ж такому статися: якоюсь оказією до нього саме нагодився з Ужгорода інструктор відділу культури тодішнього обкому компартії. На ту пору Сідак уже залишив адміністративну роботу, займався хоч і не повносилою, а все ж творчістю: доводив до тями взірці сницарських виробів, що їх після затвердження художньою радою ставили на потік у сувенірних цехах, – тих-таки різьблених оленів, орлів та ведмедів. Інструктор виявився чоловіком неабияким – воістину посланцем долі. Оглядав сідаківські роботи, не ховаючи дитинного захоплення: «Та у вас, Василю Васильовичу, дар великого митця!» І запропонував: незабаром у Києві відповідальна виставка – змобілізуйтеся, спробуйте підготувати для неї пару своїх робіт.

Дивна то була стріча: Василь Сідак досі згадує її з невичахлим щемом, хоч відтоді минуло літ сорок. Світлим променем лягла вона йому на життєвій стежці, та й долю змінила, стрімчаком над буденністю підняла. Тоді таки послухав того чоловіка – вирізьбив дві скульптурні композиції, одну з яких йому навіяли рядки дорогої серцю Кобзаревої поезії: «Пішла в снопи, пошкандибала Івана сина годувать». І на виставці народної творчості в Києві несподівано для себе здобув перше визнання – диплом ІІ ступеня.

Відтоді Василь Сідак почав жити наново. Є в істинного митця такий дарований Усевишнім привілей: змога повернути час назад, закарбувати «во плоті» спалах-спогад, вдихнути дих у те, що, здавалось би,  безповоротно віддаліло і відбуло, – воскресити таїною творчості.

Мовби заслону піднято у греблі, що зазвичай устоює людське життя, розмірюючи його буденною суєтою: враз пружним потоком-звором заструменіли, заіскрилися нечувані досі емоції. Як верховинські квіти на полонинах, спліталися візерунками-згардами, являлися йому диво-образи, віддзеркалювалися і вияскравлювалися притлумлені довголіттям незворотної розлуки дорогі серцю парсуни дідів, батька, матері, родаків, сусідів, односельців. І непогасною ватрою із самісіньких глибин душі нуртувало дихання найсвятішого місця на землі, отчини, його Жденієвого у смерековій облозі Карпат, що своїми маківками справіку небо слухали і світ тримали. Бо ж тільки там річка Жденівка шумить легендами-казками, у які досі віриться. Тільки там просторінь духу, і така горда постава страж-гір, таке розкрилля, яке спромога осягнути тільки давньою мудрістю: на одній зворині – «Добрий ранок!», на другій – «Добривечір!», а «Добрий день!» поміж тими стрімчаками долом тумани гоне… І немеркнучі, ще й дитячою уявою заклечані дідові оповідки-примовки про славетних лицарів гір, грізних, непокірних, безстрашних: «Ой опришок молоденький дуже гарний хлопець, в одній руці пістоль держить, а в другій – топорець». І неголосні бабусині чи мамині співи: там по сей бік гора, а по другий – друга, і красна дівчина непогасною зорею сяє, козакові душу перевертає… «Дівчино моя, напій ми коня»… І грайлива та стрімкуча, на стонадцяти смерекових хащах вколисана, у стонадцяти потічках викупана, стонадцятьма квітоньками, заклечана, стонадцятьма вітрами здійнята верховинська мелодія весільних музик. І традиційні, лише тут устояні звичаї та обряди, що справіку бережуть його добросерді, трудящі, майстровиті земляки.

Він жадібно пив з того цілющого живчика розкриленої уяви, світлих спогадів, розбурханих почуттів, пив і не міг втамувати запраглість.  «Врем’янка», у якій вони довший час мешкали, спершу удвох з Анною, а потім і з сином-первістком, аж поки не перебралися у власноруч збудований дім, –  стала його робітнею. Тут оселилися його задуми і спогади, тут йому у світлі віконця розповнювалися набачені колись миттєвості людської радості і жури, буденної праці і пам’ятних святкувань.  Тут майоріли стрічки-пантлики давно нечутих пісень і коломийок, а в закутках з позачасся розсипали пацьорки запальні сопілка, скрипка і цимбали… Тут воскресала, стугоніла у скроні рідна кров окрушинами предковічних голосів, і дідо Федір знову мудро говорив віршами. І він, Василь, молодий та дужий, як весняний явір, укотре знову їхав з Ужгорода на гостину до приятеля, а потім з першими сутінками біг з ним бережиною у невідоме сусіднє село, до клубу на танці, аби там несподівано зустріти свою чічку, свою єдину і неповторну долю, свою Анну. Все достоту, як у тій коломийці, що щебетання закоханий передала:

Ой доріжко, доріженько, веди ня до Анці,
Веди мене до милої, там гуляння, танці.
Прилетіла ластівочка та й сіла на сливку,
Ні з ким мені так не мило, як з тобов, Васильку.

З тієї стобарвної веселки споминів, обрисів, голосів, мелодій, співу, з божественної високості й живодайних ароматів Карпат, з тієї тісненької «врем’янки», яку осявали жіноча вірна любов і щастя батьківства-материнства, – з усього дару Божого, впокорюючи натхненною силою норовисту вдачу дерева, волею віртуозної десниці творця народжувалися його мистецькі діти. Після вельми вдалого почину у Києві – справжній тріумф у «білокам’яній»: на всесоюзній виставці декоративно-прикладного мистецтва Василя Сідака увінчують лаврами першості.

Про нього гучно заговорили колеги по сницарському цеху, знавці і шанувальники народного мистецтва не лише в Україні. У село Середнє Ужгородського району зачастили музейні працівники та організатори вернісажів. Кілька разів скарбниця Митця вирушала мандрувати виставковими залами не лише України – побувала у сусідній Словаччині, Польщі, у Росії. Сідакові диво-твори стали окрасою багатьох музеїв та приватних колекцій. Є вони у домашніх мистецьких збірках колишніх президентів Чехії та Словаччини і, звісно ж, у наших очільників. Тільки Майстрове життя від того не вельми приросло статками. Попри високе звання лауреата Шевченківської премії, зізнається, що часто доводиться перебиватися боргами – поки не продасть щось із робіт. Хоча йде на це дуже рідко, коли геть припече… Сама лишень деревина нині у добрячу копієчку влітає. Натомість мріє, аби його мистецькі діти зажили красно великою ріднею під одним виставковим дахом – і то на отчій землі. А поки десь-колись теє чудо воплотиться, сімдесятилітній Василь Сідак творить нові дива. Самозречено, воістину за знаменитим приписом великого мудрагеля – не задумуючись, аби зробити цей світ хоч на крихту стерпнішим.

Неговіркий, він наче стріпує із себе роки, фізичну втому, недуги, коли розповідає про свої роботи. Його скульптури, а особливо різьблені картини можна «читати» годинами, зачаровуючись не лише дивовижною пластикою, що відтворює психологію персонажів, не лише філігранністю та правдивістю щонайменшої деталі – від автентичного узору на сорочці до традиційного вбрання чи вжиткових предметів, що їм слугують. Саме розташування героїв, «оживлення» їхніх стосунків у мізансценах нагадують монументальну фреску. Чи творіння великого режисера. Біля картини «Клятва» Василь Васильович переповів мені те, що чув од діда Федора:

– Так посвячували в опришки. Приймали клятву топором. Клали на кобицю руку, хтось з опришків замахувався. Боягуз обов’язково пудився, одхапував руку – такого не брали. А не одсахнувся – підводили до діжі з вином, наливали повні погарі та й обмивали гуртом нового побратима…

Його велика скруха – те, що руки, як каже, «урваті», вже не встигають за невтомним польотом мистецької фантазії. А зі справжніми учнями поки що не таланить. Бувало, прибивалися хлопці, але так – на ази сницарювання. Справжній художник-різьбар на такі випробування наражається, що порівняно з ними ота сувора опришківська «клятва топором» забавою видається. Дерево і криця – антиподи, як вода і вогонь: у цюканні сокири чи надсадному шелестінні стамески явно вчувається протиборство стихій. Тому-то найподатливіша деревина не пробачає озброєному крицею майстрові ані найменших похибок. Що вже Сідак з деревиною на «ти», а й він пошрамований тією борнею, як бувалий вояка. Каже, часто-густо ранився знічев’я, на рівному місці, навіть сухожилля тяв. Каже, у такі моменти дерево справді лютою силою вивертало сокиру чи різець.

Ті, хто пробував учитися у Сідака, зазвичай терпіли до перших ран.

Напевне, ніде більше, як у різьбярстві, велич насолоди витвором так безпосередньо не залежить від ступеня духовної самовіддачі та фізичної самопожертви самого творця. Хіба що у художньому ковальстві.

* * *

Усі, хто прочиняє хвіртку до садиби Василя та Анни Сідаків, тут-таки потрапляють в обійми винограднику:  живу смарагдову галерею, що веде на подвір’я, обрамлюють розкішні кущі троянд. І двір, і квітник, і ця «Бахусова галерея» укохані, мов на картинці, – замилуєшся. Молодший син Сідаків, Микола, за фахом юрист, розповів: троянди і виноград  тато з мамою доглядають разом.

– У них навіть майстерні поряд, – сміється Микола і веде нас у вже знайому «врем’янку». –  Ось мамина, – показує літню кухню, – а за дверима татова. Ще ні світ ні зоря, а вони вже священнодіють, кожне за своїм столом. Мама у нас теж неабияка майстриня: коли готує страви, особливо коли своє фірмове печиво випікає, аромат свята на всю вулицю розтікається…

Прощався з гостинними господарями, милувався дбайливо доглянутим селянським обійстям справжнього ґазди – і виноградом, і трояндами… Згадався хрестоматійний вірш Максима Рильського – про два крила людського щастя. І враз відчув полегкість, наче несподівано знайшов те, що довго і нудно шукав. Неначе відгадав хитромудру загадку.

Весняне сонце квітувало врозповні. Вулицею підстрибом бігли щебечучи школярики. Підняли личка і, мружачись, з дитячою цікавістю задивилися на нас. Тієї миті вони були так схожі на усміхнених птахів!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company