Увічнена мить

Коли пожежа охопить й знищить вщент ваш будинок, що найперше шукатимете на попелищі?
Далебі – фрагменти вашого життя. Життя в обгорілих сторінках фотоальбому, що таївся десь у шухляді. Життя в переплавленій грудці металу, що колись була жорстким диском. Банально, але ж як правдиво…

Величні Homo Sapiens, не настільки досконалі, щоб їхня пам’ять була бездоганною та безмежною. Щоб могла зберігати геть все. Але люди, доволі кмітливі, вигадали пристрій, котрий зможе берегти моменти їхнього існування завжди, не засмічуючи при цьому свідомість. Це вкарбовано в історію 1826 року, з іменем «фотоапарат». І працює досі. Зупиняє час, вихоплює та увічнює миті…

Фотографія – це емоції, відчуття, спогади. Від того, як промінь світла потрапить на ваш кришталик і заломиться під правильним кутом, досягнувши сітківки, ви спрямуєте свій погляд в простір завмерлих молекул, неіснуючого О2, неживої плоті та майже реалістичних декорацій. І тоді відчуєте. Тугу чи шелестіння черевних метеликів. Гордість чи сором, захват чи огиду, естетичне задоволення чи розчарування. Будь-яку з емоцій, яку знає психіка. Для надто чутливих – спектр почуттів величезний, а продукування ендорфінів необмежене! Навіщо людям наркотики, якщо вигадали фотографію?

Люди (величні, безперечно, величні) мають ще один маленький недолік, таке собі обмеження. Воно зветься «кутом зору». Як би сильно не хотіли, не прагнули, не мріяли, не загадували бажання фізіологічно побачити світ іншою парою очей, використовуючи при цьому чужі нейрони мозку, – це неможливо. Принаймні, поки що.  А фотографія дає такий шанс, нехай і за допомогою ілюзії. Дивитися на світлину, створену кимось з іншим світоглядом, вподобаннями, стилем мислення, але разом з тим зроблену у спільній для вас обох реальності – змушує бачити інакше і врешті схиляє свідомість до активного переосмислення.

Але те, що відчуваєш ти, – це статика, динаміка ж – у відчуттях світу.

А фотографія здатна змінювати.

Люди сліпі. Навіть помічаючи новий годинник у товариша, розрізняючи свій автобус від чужих, читаючи реклами з дрібними шрифтами, ми не позбавлені аблепсії. Єдиними «просвітленими» лишаються художники та фотографи. Різниця в тому, що останнім завжди вірять. Фотограф бачить більше, ніж інші, бо постійно шукає деталей. А вони – істина світу.

Як один фотограф може змінити світ, чи, наприклад, зберегти його. Мова про Анселя Адамса, фотографа, легенду ХХ століття. До нього фотографія як самостійний вид мистецтва взагалі не розглядалась. Адамс усіма силами уникав будь-яких маніпуляцій зі знімками, заявивши, що фотографування – це «поезія реальності». Своїми роботами він довів цінність чистого фотомистецтва, і тими ж роботами показав американцям красу їхньої національної природи. В цьому і суть: він – бачив те, що інші не помічали, коли воно було у них під самісіньким носом. Сімнадцятирічний Адамс вступив до природоохоронної спільноти «Сьєрра Клуб». І залишався в ній організації усе життя. Його фотографії стали рушієм втілення їхніх задумів.

У 1930-х роках Ансель випустив власну книгу фотографій «Сьєрра-Невада: Стежка Джона Мьюра», видану «Сьєрра Клубом», щоб поширювати ідеї охорони національних парків США. Його заклик почули. Одна справа, коли пишеш текст, інша – коли використовуєш візуалізацію. Зовсім інший рівень сприйняття. Справжня фотографія не вимагає пояснень і не потребує слів: зображення говорить само за себе.

У 1936 році Адамс зробив серію фотографій і надіслав їх до Вашингтона, щоб допомогти зберегти Кінгз-Каньйон у Каліфорнії. Відтак цю унікальну мальовничу місцину оголосили національним парком. Майже дві тисячі квадратних кілометрів дивовижних ландшафтів зберегли завдяки декільком вдалим знімкам. Отак усвідомлюєш: фотографія – чи не найпотужніша зброя на світі.

До слова, про зброю. 1968 року фотознімок Адамса допоміг скінчити війну. А комусь зламав життя. На тій світлині зафіксовано офіцера поліції Сайгона, котрий стріляє в голову закутого в наручники ув’язненого. Це фото остаточно змінило ставлення американців до війни у В’єтнамі. Генерала, зображеного на фотографії з вогнепальною зброєю, все життя переслідували: його відмовлялися лікувати в австралійському військовому шпиталі, після переїзду в США він зіткнувся з масованою кампанією за його негайну депортацію, на ресторан, який він відкрив у Вірджинії, щодня нападали… «Ми знаємо, хто ти такий!», – цей напис переслідував генерала все життя. Проте очевидність зображення оманлива: насправді людина в кайданках – капітан в’єтконківських «воїнів помсти», і того дня ним і його підручними було вбито дуже багато неозброєних мирних жителів.

– Він убив чоловіка в наручниках, – казав Адамс. – А я убив його своєю камерою.

Є безліч прикладів упливу фотографії. Наприклад, фото «Обличчя Великої Депресії», де зображено Флоренс Оуен Томпсон, яка опинилася практично без засобів до існування, в трудовому таборі для переселенців… Її родина харчувалася м’ясом птахів, яких вдавалося вполювати дітям, і овочами з ферми. Публікація світлини викликала фурор у громадськості. Адміністрація у справах переселенців негайно надіслала в табір їжу і предмети першої необхідності. Або монах Куанг Дук, який підпалив себе, та помер на знак протесту проти переслідування буддистів владою Південного В’єтнаму. Протест не лишився непоміченим, звичайно ж, завдяки фотознімку. Чи фотографії дирижабля в момент вибуху. Після їхньої публікації, виробництво цепелінів припинили назавжди. Саме фотографія викликає надбурхливу реакцію. Як побачене власними очима.

То що ж вона змінює? Свідомість. Фотознімки – каталізатор переосмислення. Вони зачіпали і зачіпатимуть кожного, бо тільки натиснувши на спускову кнопку фотоапарата, можна увічнити не просто гру світла й тіні, а й мить дійсності. З міріад яких і складається життя.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company