В ім’я добра, супроти зла

Старшому поколінню читачів, та й молодшій порослі, закоханій в українську літературу, навряд чи треба пояснювати, хто такий Степан Олійник. Його злободенні, гостросюжетні потішні вірші, гуморески, фейлетони упродовж десятиліть не сходили зі шпальт газет, журналів, хвиль радіоефіру, а книжки багатомільйонними тиражами «покривали» увесь простір колишнього Союзу й, без перебільшення, зачитувалися до дірок.

Вражаюча популярність! Його любили й продовжують любити читачі, ним особливо пишаються його земляки, досі згадуючи, як кожен його приїзд на малу батьківщину ставав святом у районі. Вони приходили й приїздили до його домівки, всідалися на лавах, стільцях, колодках, а то й просто на травичці й, затамувавши дих, слухали розповіді Степана Івановича про прожите й пережите, його нові сатирично-гумористичні твори, які він читав надзвичайно задушевно. І завжди без папірця.

У 1982 році Степан Олійник відійшов за межу вічності, але його земляки вже не уявляли себе без таких зустрічей: тоді й народилася поміж них ідея проводити в селах, де він з’явився на світ і навчався, гумористичні літературно-мистецькі свята «Степанова весна», приурочені до дня його народження, який випадає на початок квітня. І ось уже майже чотири десятиліття Олійникова мистецька весна квітне та буяє. Хтось справедливо зауважив: її впору заносити до Книги рекордів України.

Починав майбутній корифей українського гумору із звичайних дописів до окружної газети «Червоний степ» на Одещині: слав свої замітки й вірші ще школярем. А народився він у селі Пацисели (нині Балтського району). Згодом сім’я, в якій росло семеро дітей (Степан був поміж них найстарший), переїхала в село Миколаївка Третя (нині Левадівка). Оскільки тут діяла тільки земська школа-чотирирічка, то батько вирішив відправити сина на виучку в обласний центр. Тут він і закінчив українську трудову школу імені Лесі України, а згодом кооперативний технікум і педагогічний інститут. Навчаючись, й на мить не поривав із пресою, постійно друкувався. Отак небавом і потрапив в обласну газету «Чорноморська комуна».

Уже в пізніші часи про Степана Олійника дотепно написали: «Його для «Перця» й «Крокодила» Одеса-мама народила».

Було в його долі й таке видання, як «Сталинградская правда»: там у роки Другої світової він оспівував подвиги наших звитяжців. Вірш Степана Олійника цитував сам генерал Чуйков, на переможному мітингу по завершенню сталінградської операції.

Працю журналіста й поета увінчала бойова нагорода –  медаль «За оборону Сталінграда», якою він надто дорожив. А ще пишався тим (достеменно знаю про це зі слів самого Олійника), що на крутих дорогах війни йому випало зустрітися із знаменитим майстром слова Михайлом Шолоховим і взяти в нього щойно написану статтю «Наука ненависті», яку одразу ж і надрукувала «Сталинградская правда».

У пору гітлерівської навали Степан Іванович деякий час разом із дружиною Клавдією Іванівною трудився в Саратові, на радіостанції імені Т. Г. Шевченка. У 1944–45 роках уже в Києві завідував відділом культури газети «Колгоспник України» (нині «Сільські вісті»), після чого багато років віддав надзвичайно популярному журналові «Перець» –  і як завідувач відділу, і як член редколегії.

* * *

Я мав щастя доволі тривалий час спілкуватися із Степаном Івановичем, бути, так би мовити, першочитачем багатьох його віршів. Скажу по щирості: мені дуже імпонувала манера його письма, його громадянська позиція з яскраво вираженим гаслом: «У житті й на лану не терплю бур’яну». Тим-то кожен його новий твір був для мене як свято. Згодом глибше познайомившись з біографією поета, щиро поспілкувавшись із його сестрою Марією Іванівною, з донькою Лесею, не раз із гіркотою думав про те, що і як журналіст, і як видатний гуморист він міг і не відбутися. І ось чому. Ще коли навчався в університеті, його батьки потрапили під так зване розкуркулення, отже, всі члени сім’ї – дорослі й малі – враз стали «ворогами народу». Їх просто викинули на сніг. А Степана негайно виключили з інституту. Не без труда влаштувався рульовим на кораблі. Через рік спробував відновитися студентом і навіть домігся свого, але невдовзі його заарештували, прямо в гуртожитку – як «сина куркуля». До цього звинувачення «пришили» «український націоналізм», бо ж, бачте-но, розмовляє тільки українською мовою, ще й носить вишиванку. І то була правда: Степан ніколи не переходив на російську і носив вишиту сорочку. Ще на студентській лаві юнак разом зі своїм другом, у майбутньому знаним сатириком Володимиром Іванóвичем, заприсяглися: незалежно від моди, як талісман, носити українські вишиті сорочки. То як же він міг порушити клятву, дану побратимові!

Отже, ще на початку тридцятих років С. Олійник міг надовго «загриміти» у катівні НКВС і там просто не вижити. На щастя, через кілька місяців його звільнили. Як згадував один із його щирих друзів Володимир Лясковський, той же Іванóвич відважився написати листа самому «всесоюзному старості» Міхаілу Калініну, під яким поставили підписи 200 студентів. Вони посвідчували, що їхній товариш — ніякий не ворог народу, що він, навпаки, вірою і правдою служить йому. І якимсь дивом Степанові дарували волю. Щоправда, за кілька місяців перебування там його здоров’я сильно підірвали. На все життя.

Іще одна обставина могла стати серйозною перепоною на творчому шляху майстра слова. Про неї в сім’ї воліли не згадувати. І тільки після смерті С. Олійника цю таємницю розкрив його колишній сусід по київській комунальній квартирі письменник Олекса Гуреїв. Одного разу Степан Іванович з’явився в домівці мов із хреста знятий. На запитання Олекси, що сталося, зізнався: керівництво ДПУ викликало його на вулицю Короленка (нині Володимирську) «для важливої розмови». І там довго схиляли Олійника стати «донощиком» у Спілці письменників. Він категорично відмовлявся: «Не можу, не піду на це ніколи!» «Тепер не знаю, – скрушно мовив Олексі, – чого від них чекати, чи не посадять мене знову за ґрати?» Таке в тих тоталітарних умовах було цілком можливим.

* * *

Бог милував. У Його святій волі було зняти з творчої дороги поета всі перепони, аби явився читачам у тій іпостасі, яку йому визначила доля. В молодості полюбляв творити лірику. Щемливу, просвітлену, про що свідчать хоча б рядки, які колись почув від Олійникової сестри Марії:

Намішаю коням та й піду гуляти,
Одпливають хмари, наче кораблі.
Хтось посвідчив небо срібною печаттю,
Що висить над небом й пада до землі.

Проте з часом узяла гору сатирично-гумористична лінія. Хоча в одному з віршів щиро зізнавався: «Якщо казати правду щиру, то я тому пишу сатиру, що ніжно лірику люблю». Мистецька слава Степана Олійника росла від вірша до вірша, від збірки до збірки. До речі, з виходом власних книжок він не квапився. Перша з них «Мої земляки» побачила світ тільки 1947 року. А потім були «Наші знайомі», «З щирим серцем, а про декого з перцем», «Ой ти, Галю», «Карась-середняк», «П’яні вовки», «Батьки і діти», «Здоровше з гумором живеться», «В ім’я добра, супроти зла», «Де Іван?»…

Вражає читачів своєю схвильованістю й щирістю збірка автобіографічних оповідань «З книги життя».

Твори С. І. Олійника були в пошані на всіх просторах колишнього Союзу, в близькому та у далекому зарубіжжі – США, Канаді, Австралії. Він умів знаходити, як колись писали, «типове в нетиповому», характерне для тієї пори. Йому були чужі мовні штукарства й оті дешевенькі переспіви про злу тещу та невдаху-козу, що – ніде правди діти – часто заповнювали газети, журнали, збірки гумору. Завжди прагнув виходити на суд читачів з вагомим, актуальним словом, із соковитим українським гумором. Тим-то практично всі його гуморески, пройшовши «обкатку» пресою, згодом лягли на сторінки книг, які вмить розходилися серед читачів.

Його вірші живуть не тільки в книгах. Їх читали раніше, а подеколи й тепер читають з естради.

Один із творів – «Пес Барбос», надрукований 1960 року у головному друкованому органі СРСР, газеті «Правда», ліг в основу кінострічки Леоніда Гайдая «Пес Барбос і незвичайний крос», у якій глядач уперше побачив знамениту трійцю Моргунова, Віцина та Нікуліна. «До речі, – згадував Степан Іванович, — Гайдай казав, що його слава почалася саме з цього фільму, а композитор Микита Богословський вважав, що свою найкращу музику він написав саме для «Песа Барбоса». В усякому разі, цей кінотвір, створений за мотивами фейлетону Степана Олійника, здобув на міжнародному конкурсі в Каннах найвищу відзнаку, його тоді закупили десятки країн світу.

* * *

В житті сумирний, надзвичайно лагідний, сатирик-гуморист, одначе, виявляв свій бійцівський, далеко не мирний характер, розвінчуючи бюрократів, зарозумілих чиновників, крадіїв народного добра, губителів природи, черствих і байдужих дітей і т. д., і т. п. Важко знайти іншого Майстра, такого щедрого на художні відкриття, на цікаві деталі в зображенні негативних типів. Неспроста ж бо тодішня критика відзначала, що в українській сатиричній пореволюційній літературі Степан Олійник поступається хіба що Остапові Вишні. А сам Вишня вже за перші Олійникові книжки, одну з яких – «Наші знайомі» – удостоїли Державної премії колишнього Союзу, називав свого молодшого талановитого колегу одним із найбойовитіших літературних солдатів.

До речі, Степан Олійник, як сам не раз зізнавався, виростав на Вишневих усмішках. Великий вплив мало на нього близьке знайомство з Володимиром Сосюрою, Іваном Микитенком, іншими майстрами рідного слова.

І, звісно ж, дружба з Олесем Гончарем, що народилася вже в повоєнний час. Долею так судилося, що ці дві особистості появилися на світ в один і той же день – 3 квітня, тільки з різницею в десять років. Цього року відзначаємо дві знаменні дати: 100-річчя від дня народження Олеся Гончара і 110-річчя – Степана Олійника.

Степан Іванович згадував: «Якось так траплялося, що Олесь Терентійович щокожного такого дня завше встигав привітати мене першим. «Як це у Вас виходить? – дивуюся. – Адже я щойно збирався телефонувати Вам?» У відповідь чув жартівливе: «Я ж молодший од вас, от і маю бути першим».

Поет-сатирик надзвичайно дорожив Олесевою увагою до його творчості, постійно підтримував з ним щирі товариські контакти. Нерідко вони разом відпочивали сім’ями на морі. За свідченням Валентини Данилівни Гончар і Лесі Степанівни Олійник, кожен такий день ставав справжнім святом душі. Обох митців доволі часто осявали спогади про прожите й пережите, про різні ситуації в літературному середовищі, враження від поїздок, які було цікаво слухати всім. Обидва не раз виїжджали на різні «декади літератури й мистецтва», брали участь у державних заходах, сиділи поруч на сесіях Верховної Ради Союзу, як народні депутати… Важко собі уявити, скільки всього було ними переговорено…

«Оце щойно зателефонував мені сам Олесь Терентійович, – почув якось від Степана Олійника. – Прослухавши по радіо мої біографічні новели у моєму ж виконанні, сказав дуже прихильні слова, радив і далі писати прозові речі: «Це у вас славно виходить».

Де б не бував, Олійник постійно пам’ятав про свого молодшого побратима, переймався його здоров’ям, понівеченим війною. Якось із дозволу Валентини Данилівни я гортав стоси листів до Гончара, які вона дбайливо зберігала. Серед них натрапив на один конверт із Таллінна. А в тім конверті ось такий, здавалося б, простецький лист, в якому, однак, тепліє турбота про свого щирого колегу і друга: «Вітаю Вас, дорогий Олесю Терентійовичу! Подорожую Прибалтикою. І оце прочитав у газеті «Советская Латвия» інформацію про новий спосіб лікування від усяких стопроклятих каменів. По всьому видно, що це діло заслуговує на увагу. Надсилаю Вам цю інформацію. Привіт Вашій родині і Вам від мого дружнього сімейства. Тисну руку! Ст. Олійник. 06.07.59 р. Таллінн».

А ось у моїх руках ювілейний жарт, написаний поетом-гумористом рівно півстоліття тому, – присвячений О. Т. Гончару (публікується вперше):

Вже було мені десять літ,
Як з’явилися Ви на світ.
Пам’ятаю, садив баштан.
А довкола весняний лан,

Сяє сонце тепла сіяч!..
Раптом, чую тоненький плач.
(За Дніпром аж, далеко десь!):
Я Олесь! Я Гончар Олесь!..

Голосок той котивсь без меж.
А чого ж ти, спитав, ревеш?
І тоді вже на степ на весь
Закричав з пелюшок Олесь:

Я просив олівця, папір.
Я задумав великий твір!
А мій хатній чудний народ
Тиче з пляшкою соску в рот!.

Свідчив точно скрутний Ваш стан:
«Прорізався» якраз талан!
Припини! Та рости й не плач.
Бач, он критик вже взяв деркач!

Споконвіку він зна своє:
Молодих і плаксивих б’є!
Наставляв Вас, давав наказ
Молодий (певно, батьків!) бас.

І додав іще: Не спіши,
Підростеш, а тоді пиши,
Але так, щоб слово як жар!
Бо який без вогню Гончар!?

                         * * *

В десять літ я те чув, Степан,
Чув один. Як садив баштан.
І радію тепер за Вас,
Що здійснили Ви той наказ.

Нині каже народ увесь:
То Олесь! То Гончар Олесь!

Степан Олійник
2 квітня, 1968 р.

Здавалося б, простенький вірш, в якому не знайдеш велеречивих слів, характерних для такого жанру, але скільки в ньому тепла, добра, людської приязні! І, звичайно ж, письменницької, гумористичної вишуканості.

Зітканий з добра й любові, Олесь Гончар усім єством відчував людську доброту, що йшла від самої душі свого старшого побратима, знав про його скромність, добропорядність, про яку серед письменства ходили легенди. Диву даєшся: як людина такої лагідної вдачі, з таким ніжним і чутливим серцем могла творити сатиру! Як не вистачає цих добропорядних рис деяким нашим нинішнім майстровим гострого слова!

Навряд чи хто сьогодні знає, що коли С. Олійник одержав квартиру в письменницькому будинку на тодішній вулиці Червоноармійській, поблизу Хрещатика, він із подивом довідався, що його сусід, який мав трьох дітей, поселяється в дещо меншій за розмірами квартирі. Фактично ні з ким не радячись, Олійник запропонував йому своє помешкання, а сам із дружиною та донькою вселиться в сусідове. А цим сусідом був Герой Радянського Союзу, відомий письменник Юрій Збанацький. Улюблений вислів Степана Івановича «Поспішаймо робити добро людям!» проявився і в багатьох інших учинках. От хоча б і в цьому. Якось на нараді молодих письменників він почув від гумориста Петра Красюка, що той ніяк не може видати нову книжку. Метр сатиричного цеху не вагаючись запропонував йому: «У мене в «Бібліотеці «Перця» планується книжечка. Подавайте свій рукопис і я радо запропоную його замість мого». Він як міг підтримував молоді таланти.

Степан Олійник був депутатом Верховної Ради Союзу двох скликань. Наділений високим званням і надчутливим серцем, він у той період, без перебільшення, допоміг тисячам людей. Його квартира перетворилася на своєрідну громадську приймальну. До нього їхали, йому писали з усіх кінців України і жодна людська скарга не залишалася поза увагою.

* * *

І зараз бачу його примружений погляд, лагідну усмішку, горду поставу мудрої, доброї людини. Ми всі його любили. Ті, хто його знав, люблять і пам’ятають видатного сатирика. Пам’ять про нього ревно береже дочка Леся, в яку батьки вклали душу й серце. Нині вона знана в Україні людина, проректор Київської Національної музичної академії імені П. І. Чайковського, секретар Національної Спілки композиторів України, а ще р –  невтомний пропагандист творчості свого іменитого батька.

–  Він – моє все, – не ховає гордості Леся Іванівна. –  Якби мене спитали про його головні чесноти, я б найперше виділила його вроджену інтелігентність. А точніше –  аристократизм, який виявлявся в усьому: у повсякденному житті, побуті, спілкуванні з людьми: чи то з шахтарями або хліборобами; чи з самим Хрущовим або вищими чинами Іспанії, де він, як депутат, представляв державну делегацію; чи то з карикатуристом Херлуфом Бідструпом, який гостював у нас, або з нашою листоношею –  із усіма він був шляхетний, привітний, доброзичливий, уважний. Я часто ловлю себе на думці, що йому не потрібно було б, як багатьом його колегам, перебудовуватись у новій незалежній Україні. Мовної проблеми для нього не існувало: завжди українська –  вдома, у спілкуванні з людьми. Йому дуже пасувала гарна українська вишивка, в якій він завше виходив на люди. У нас у сім’ї свято зберігались усі народні традиції, тож мені з дитинства близькі й милі і Святий вечір, і Вербна неділя, і Великдень, і Зелені свята, і Спас…

Слухаю мудру Лесю Іванівну й думаю: то й справді велике щастя, коли в батьків виростають такі діти. Її чесні слова багато додають до життєпису Поета, глибше розкривають внутрішній світ, характер, уподобання цієї славної людини. В одному з віршів він писав: «Велике щастя –  йти і йти і якщо впасти – то в дорозі». До останнього подиху митець жив і творив в ім’я людей, в ім’я добра, супроти зла. Упав Степан Олійник, як падають бійці, — в дорозі під час наступу.

Мені добре пригадується той повитий гіркотою день, присмучені обличчя багатьох побратимів Степана Івановича, котрі прийшли в Спілку письменників попрощатися з дорогою людиною. Був поміж них і Гончар. Увесь збентежений, приголомшений. Саме того дня я вперше з ним поручкався.

Ніхто тоді ще не знав, що Олесь Терентійович веде щоденникові записи, які згодом сколихнуть читацький світ, і що про свого щирого друга він залишить такі знакові рядки:

«Не стало Олійника Степана Івановича. Пішов із життя значний народний письменник. Мужній по своєму і по-народному совісний. І коли йшлося в СПУ про речі принципові, завше вибирав достойну позицію.

З місяць тому подзвонив мені, підказав тему  треба написати. Я казав: це тема для вас (про коня) і він: ні, ні, це ви мусите… Невже передчував?

Дехто вважає, що Ст. Ів. був надто обачний, навіть лякливий, але це не так. Був нетерпимий до фальші, як міг захищав здорову народну мораль  хіба це мало? Його совісність, ота його проста «селянська» порядність для мене дорівнює мужності».

Сущі слова, гідні Корифея українського гумору!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company