Океаном дощу

«Як багато океанів! Ціле місто в океанах», – каже Ромчик.

Ми йдемо зранку в садочок під дощем. Малий не оминає жодної калюжі, ясна річ. Так, як свого часу це робила я, коли виходила надвір у своїх улюблених гумових помаранчевих чобітках з кленовим листочком. Тато казав: «Обходь збоку, там багато води», а я щиро дивувалася – а для чого ж було тоді взувати чобітки?

Те ж саме зараз мені каже мій син: «Я ж у чобітках! Чого хвилюєшся?»

Я сміюся і намагаюся притлумити в собі голос «відповідальної мами»: тримай парасольку рівніше, не плюскай так сильно, бо змокнеш аж до чуба! Навіщо ж тоді дощ, власне, якщо не відчути його на дотик?

А дощ цей, здається, надовго… Так вкрадливо стукав об підвіконня з самого ранку, ніби намагався розбудити і водночас – не порушити сну. Звісно, в таку погоду добре спати. А ще – пити смачне какао, загорнувшись у теплий плед, з улюбленою книжкою. Але сьогодні не вихідний, і дощ про це не знав. Тому й досі ніби перепрошує за порушений зранку спокій і чийсь комфорт.

Місто тоне «в океанах». Потоки прозорої води накривають струшене на асфальт зелене листя, кленові «вертольотики», загублені монетки, маленькі галузки старих дерев. Травневий дощ заповнює собою все, змиває вчорашні сліди і сумніви. «Катрусю, я тебе кохаю!» –  учора ввечері, повертаючись додому, я бачила цей вербальний вияв найсокровеннішого, залишений кимось крейдою на асфальті. Дощ уже змив його «океанами» води. Змив з асфальту – але не з почуттів, які напевне ж зігрівають у цей «мокрий ранок» якогось незнайомого мені романтика.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company