В Полтаві народився, Ізаром освятився

«Українці полюбляють рідні топонімічні псевдоніми: Хорольський, Полтава, Ворскла, Керч, – писав літературознавець Ігор Качуровський, – тож певним дисонансом до них, ніби викликом: «а я – інакший», звучить «Ізарський», від «чужого» гідроніму – річки Ізар, що тече через Мюнхен». Саме тут, у столиці Баварії, понад  півстоліття тому, молодий прозаїк Олексій Мальченко, під псевдо Олекса Ізарський, увійшов у коло  письменників української діаспори.

Він народився 30 серпня 1919 року в Полтаві в інтелігентній національно-свідомій сім’ї, яка дивом уникла політичних репресій в роки сталінських  «чисток». Дитинство провів у селі Карлівка: там його дід Андрій працював помічником правителя маєтку Меклінбург-Стрілецьких пана Шейдемана. А бабуся Олексія була дружкою на весіллі Ольги Шейдеман з Панасом Рудченком (Панасом Мирним).

Вся біографія Олекси Ізарського простежується у його творах: образ Віктора, головного героя родинної хроніки Лисенків, уособлює, власне, сам автор.

Дитинство він описує в повісті «Ранок».  Містечко, де живе родина Віктора, автор назвав Сонгородом,  через «його сонливо-мирну атмосферу, яка, мабуть, не змінилася від гоголівського часу». Та згодом «ідилія тихого життя» закінчується: терор і арешти кінця 1920 років все змінили. Батьки Віктора покидають Сонгород і переїжджають до Полтави.

Так, зрештою, було і з Олексієм: його рідні перебралися з Карлівки до Полтави. Тут він навчається, відвідує літературний гурток, якій діяв при міській науковій бібліотеці. Його безперечні здібності до творчої праці помітив письменник Пилип Капельгородський – першим благословив здібного юнака на шлях письменництва. Свої шкільні роки, становлення й утвердження юнацької свідомості Олекса Ізарський відтворив у повісті «Віктор і Ляля».

В страшному 1937-му Мальченко вступає до Київського університету й одразу стає улюбленим студентом професора романо-германської філології В.Савченка. А вже наступного року юнак переживає страшне потрясіння: розстріляно його літературного наставника Пилипа Капельгородського. Вже згодом, через роки цей письменник «оживе» в романі Олекси Ізарського «Полтава» – образом Павла Корогодського.

Тимчасом студент Шевченкового університету Олексій Мальченко звертає на себе увагу знанням мов, ерудицією: напередодні війни взявся за наукову і перекладацьку роботу. Свій творчий шлях розпочав не з віршів (як більшість його ровесників), а з літературознавчої розвідки «Рільке в Україні».

Про студентські роки Олексія Мальченка читаємо в романі  «Київ». Його герой живе у світі лекцій і книг. У нього нема місця в гуртожитку, він тиняється по «кутках»… Навіть вчитися стає небезпечно: «…Срібноволосий історик італійського мистецтва і кустос музею… попередив Віктора про неможливість користування бібліотекою Ханенків, про особливий нагляд над закордонними виданнями…Та в точній і твердій мові вченого залишилось досить місця і для невисловленої вимоги припинити систематичні відвідини музею взагалі…»

Війна поруйнувала всі шляхи до науки. Олексій Мальченко  (а з ним і його герой Віктор Лисенко) залишає Київ та університет і повертається до Полтави, де мешкають його батьки. Саме там у час окупації він розпочинає свою сагу про сім’ю Лисенків. Повістю «Ранок», яку завершує восени 1943 року вже в Кам’янці-Подільському. Окремим виданням вона побачила світ лише через двадцять літ, у Мюнхені.

Пережите в окупованій гітлерівцями Полтаві лягло в основу роману «Полтава». Герой твору, той-таки Віктор Лисенко захоплюється німецькими філософами та письменниками. Проте окупанти – нащадки великих мислителів і гуманістів, поводять себе як звичайні, брутальні завойовники: загачують тюрми в’язнями, полюють за молоддю, яку силоміць вивозять на рабську працю до Німеччини.

«Небезпека, яка проковтнула багатьох, змусила його до зусиль втриматися. Безодня перед ногами нагадала йому раптом про ціну творчості і про красу людського життя. Свідомістю пропливала приявність смерті, хоч і не ставало уяви побачити й себе у вязниці, посеред смертників, перед стратою».

Віктор прагнув жити, а підпілля видавалося йому відчаєм, самогубством. Отож на пропозицію приєднатися до підпілля відмовляє: політики цурається, що не має віри в свій «обезголовлений народ», що бачить безнадійність дій «всупереч намірам Німеччини та всупереч волі Росії». Володіє німецькою мовою, працює в німецьких установах. Свої, можливо, судили б його як зрадника, а червоні –  напевно як воєнного злочинця. Віктор їде до Харкова, сподіваючись, що на зиму фронт стане на Дніпрі і він зможе продовжити навчання. Працює перекладачем у комендатурі. Згодом повертається до Полтави: зі встановленням цивільної німецької влади полтавці очікували пом’якшення  режиму в місті.

«Гебітскомісар, довгожданий, перебрав владу над Полтавою й Полтавщиною першого вересня 1942 року. З найперших його розпоряджень був наказ розстріляти усіх наявних по вязницях арештованих. На Пушкінській, кружляла чутка, страчено було рівно шістсот…».

Роман «Полтава» закінчується від’їздом родини Лисенків спочатку до Кам’янця-Подільського, а невдовзі й далі на Захід, до Шлезька.

Повісті Олекси Ізарського «Саксонська зима» та «Літо над озером» – це вже німецький період життя. Автор переносить читача до пізньої осені 1944 року у містечко поблизу Лейпцигу, де родина Лисенків опинилась на примусових роботах: сам Віктор, його батько, мати, молодший брат копають котлован для майбутньої фабрики. Це, зрештою, правдива хроніка одіозного готелю «Золота корона», перетвореного на табір для втікачів з України: про голод і постійні обшуки поліцією, страх перед репатріацією.

Згодом Віктор входить у коло німецької творчої інтелігенції, а трохи пізніше налагоджує стосунки з українськими літераторами, що замешкали тоді в Баварії.

Що ж до письменника Олекси Ізарського, то саме в Баварії він починає друкувати літературно-критичні статті, рецензії, уривки з повісті «Ранок» в українській періодиці, що виходила в Західній Німеччині. Через кілька років по війні родина письменника (без батька, якого не стало ще в 1945-му) емігрує до США й оселяється у місті Клівленді.

Перша  книжка Олекси Ізарського вийшла 1951 року в Німеччині: літературна розвідка «Рільке на Україні». Згодом він переклав рідною мовою уривок з роману К.Едшміта «Маршал та сяйво ласки» (про чільника латиноамериканського визвольного руху Сімона Болівара), а також низку творів Рільке.

Невдовзі дійшла черга і до художньої прози. Першою в цій серії була вже згадувана повість «Ранок» (1963 р.). За нею побачили нарешті світ повісті й романи «Віктор і Ляля» (1965 р.), «Чудо в Мисливицях» (1971 р.), «Київ» (1971 р.), «Саксонська зима» (1972 р.), «Полтава» (1977 р.), «Літо над озером» (1981 р.), «Столиця над Ізаром», видана 2002 році вже в Полтаві.

До речі, вперше Ізарський прийшов до рідного читача в Україні аж 1999 року. Романом «Полтава».

Ігор Качуровський вважає, що серія Олекси Ізарського ґрунтується  не на українській літературній традиції, а радше на французькій – на багатотомних романах-хроніках Еміля Золя, Роже Мартена дю Гара («Сім’я Тібо») та перегукується з романом-хронікою Марселя Пруста «В пошуках загубленого часу». Справді, духовний світ О.Ізарського дивовижно багатий, опертий на досягнення європейської культури, який своїми творами представив світові Україну не селянську, провінційну, а інтелектуальну, європейську. Психологізм його творів дав підставу критикам порівнювати письменника з самим  Марселем Прустом.

24 січня 2006 року в Полтаві  відбулася презентація «Щоденників» («Висмики зі щоденників») Олекси Ізарського, які охоплюють 1940-1980 рр. Сам письменник писав: «У щоденниках моїх, треба визнати, розмістилася ціла енциклопедія нашого літературного життя за кордоном України…Жаль, якщо всі ці великі й малі факти загинуть…» Але завдяки полтавцям П.Ротачу та Г.Кіященко цінні денники Ізарського не заникалися десь у рукописах. Як зазначає літературознавець Євген Баран, основний мотив щоденників Ізарського — «самотність, екзистенційна закинутість, непотрібність, що час від часу виливається у нього в нестримну тугу за Україною, все частіші міркування про смерть (починаючи із записів кінця 70–х років ХХ ст.): “Жаль, що життя минає в самоті”; “Страшно жити, пам’ятаючи про смерть. Затемнення свідомости” [231]; “Почуваю себе на безлюдному острові. На подібних островах пройшло моє життя”; “Після розмови я відчув тугу за своїми людьми. Стало страшно, що я живу так самотньо”; “Свідомість, що кінчається життя. Життя було, доки не переслідувала думка про смерть”; ”Найбільший мій страх — за Україну. Це — найболючіше”; “Учора був день народження Бориса: 65. Жити стає страшно. Лякає смерть і самота”».

Олексій Григорович Мальченко  пішов у засвіти 27 березня 2007 року. Американський Клівленд дав йому місце останнього земного пристанська.  Доля  Олекси Ізарського подібна до долі багатьох українських мистців в еміграції – учених, письменників, поетів, художників, людей, яких фатальним чином історичні буревії раз по раз виривали з українського ріднозему.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company