Раптова буйна зелень доокола, рясні дощі – такі потрібні в цю пору, – і після них встелена білими пелюстками земля… А тоді знову сонце на все небо, наш вічний двигун і керманич. Хочеш жити за його ритмом, бо це мудро й здорово –  і, як завжди, засиджуєшся далеко за північ, а вранці схоплюєшся, коли за вікном уже й день білий…

Зіб’єш весняну оскому – помнеш руками вогку й пахучу землю, попораєш грядочки, посадиш квіти: рости, хлорофілова державо! При тобі й нам веселіше та надійніше, відійшли на другий план соціальні проблеми…

Хочеться тиші – слухати, як набирається сили брость, як гудуть над білоквіттям джмелі та бджоли, як вдихає на повні груди і приймає зачаття земля, а твоє серце пробує знайти в цім веснянім раю рівновагу.