Вчився красти…
(Із циклу «Батьківські прочухани»)

Красти – це дуже погано. Цю родинну заповідь я засвоїв так рано, що й не пам’ятаю, коли й як. Але прийшов час мужніти й набиратися досвіду не тільки вдома, а й у соціумі. І пішов я до школи.

Дорогу (3 км) знав, бо там, у містечковому соціумі, жили мої дядьки, тітки й бабуня, до яких ми з батьком щороку носили вечерю, а часом просто сало або мед. Мене там дуже любили. Але зараз не про те, а про те, як почалась моя школа. Хоча про школу розкажу іншим разом, вона того варта. А тут її згадую лише тому, що саме там звела мене доля з Миколою Яменком.

Микола був неймовірно привабливим хлопцюганом. Високий, недострижений, обідраний і не те що невичерпний, а просто невпинний на витівки. Йому було вже чи не десять років – з того покоління, що мало піти до школи 1941 року та, дякувати німцям, цілих три роки не знало шкільної каторги. Наслідки такого непланованого експерименту відомі: це були хлопці вільного духу, широкого світогляду, збитошники й неслухи, а вже коли починали цікавитись дівчатами, то ніякого впину їм і зовсім не було. (Нема впину вдовиному сину, / Що звів з ума хорошу дівчину.)

Та то був ще тільки перший шкільний клас: окрім звичайних хлопчачих бійок і принесених на уроки живих жаб, нам не було особливо чим розрядити юну енергію. Вчитись Микола терпіти не міг (хоча пізніше виявив неабиякі здібності до математики й фізики), тому дуже вподобав мою готовність прийти на допомогу в складних навчальних ситуаціях. І дорога до школи в нас із ним була одна. Словом, узяв він мене під своє крило, і я був би як у раю, коли б не мої батьки. Знаючи родину Яменків, вони не схвалювали нашу дружбу. «То вся сім’я злодійська, нічого доброго вони тебе не навчать!» А я, тихий і слухняний, розривався між цими фундаментальними авторитетами. І, як у війську, виконував ту команду, яка надійшла останньою.

– Василю, сьогодні після уроків підемо красти книжки.

– Ти здурів? Красти не можна!

– Можна, можна. Підемо, я набачив місце.

– Нас же спіймають!

– Не спіймають, я знаю, як зробити, щоб не побачили. Книжки стоять у кутку коло дверей, ти станеш так, щоб затулити мене, а я братиму.

У Яменків згадана вище заповідь формулювалася дещо інакше: красти – погано, але необхідно. І тільки не в людей. А де ж? А де хочеш. У держави. З певними обмеженнями – в колгоспі. Тільки не в людей. Мої батьки так тонко не диференціювали. Всю цю діалектику я засвоїв багато років по тому, а поки що мусив виконувати останню команду.

Крамниця Льоні Ольшаніцького була розташована навпроти пошти, в самісінькому центрі нашого славного райцентру. В крихітному приміщенні водилось усе, що може знадобитися мешканцям райцентру та ближніх сіл. Від шкільних підручників, чорнильниць і пер «рондо» до баяна, велосипеда й батарейного радіоприймача «Искра» – для мене все купувалось «у Льоні». Він умів дістати будь-які дивні новинки цивілізації 1944-45 та й подальших років.

Наша операція відбулася блискавично й блискуче. В крамничці нікого не було, ми з Миколою тупо розглядали щось під склом, поки Льоня не вийшов у підсобку, а тоді вхопили перші-ліпші дві книжки й дали такого драла, що спинилися вкрай захекані аж коло стадіону. Книжки були однакові, з однієї пачки. Це було щось про бухгалтерський облік, з безліччю таблиць і без жодного малюнка. Незважаючи на деяке розчарування, я приніс свою книжку додому й похвалився нею.

– Нащо вона тобі?

– Та… хай буде. Я ж нічого не платив за неї.

– А де ж ти її взяв?

Я зрозумів, що проговорився, але було вже пізно. Довелось усе розказати батькові. Батько якийсь час подержав руку на паскові, а далі мовив абсолютно несподіване слово:

– Завтра вранці підеш до крамниці, оддаси книжку, розкажеш продавцеві, як було діло, й вибачишся. Ти зрозумів?

– Тату…

– Ти зрозумів?

Краще б він був зняв того паска. Краще б конфіскував гроші, які я збирав на нову гармошку. Я не знаю, що ще могло бути краще, але гірше таки точно нічого не було. Ні про яке обдурювання батька я навіть не думав, цей варіант узагалі ніколи мені на думку не спадав.

І пішов я вранці до школи з проклятою зайвою книжкою в портфелі. І наблизився до крамниці, і ввійшов до неї. І з жахом зрозумів, що язик мене не слухається, прилип до піднебіння. А Льоня, ніби на моє щастя, повернувся й вийшов у підсобку. Я швидко поклав книжку на ту саму пачку, де вона мала б ночувати, й знову ганебно дременув. Не було моїх сил чекати Льоню й казати йому правду. Хай уже батько мене вбиває.

Але вечір видався майже щасливий. Батько тільки ще раз спитав «Ти зрозумів?» – і більше до цієї пригоди не повертався. А я більше й не крав. Майже ніколи.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company