«Вдар словом так, щоб аж дзвеніло міддю…»

День Інституту журналістики в Київському університеті імені Бориса Грінченка поєднали з нагородженням лауреатів Фонду розвитку журналістики імені Анатолія Москаленка. Цей Фонд вже не один рік опікується здібною молоддю, котра має в журналістиці, як казав Анатолій Захарович, «одну групу крові». Перед вшануванням кращих молодих репортерів з вітальним словом виступили ректор Київського університету імені Бориса Грінченка Віктор Огнев’юк та співзасновник Фонду, доцент кафедри країнознавства Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олена Кравчук.

Цього року премії і звання лауреатів отримали: курсант І курсу Дніпровського ліцею Ілля Дирін, студентка ІІІ курсу Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка Оксана Думська, фотожурналіст «European Pressphoto Agency» Роман Пилипей та студентка IV курсу факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Анастасія Шибіко.

А потім, власне, відбувся широкий круглий стіл «Сучасна журналістика в умовах інформаційного протистояння». Тема  глибока, глобальна і болюча для всієї української преси. На дискусійному майданчику під дахом Грінченкового університету зібралось близько трьох десятків обізнаних на темі спікерів і жоден  не мав, на жаль, оптимістичної промови.

_dsc0234Українська сьогочасна преса животіє, а та, що ще тримається на плаву, – або «жовтіє», або скута уніформою упередженості. І все це в країні, де триває війна, з десятками тисяч українських героїв і на горенько, з тисячами жертв. Якщо кремлівську орду далі Криму та частини Донбасу ми не пустили, то в українському інформаційному просторі нас, якщо по щирості, нахабно «скородять» удовж і вшир.

Саме про це говорили  на круглому столі: «зубр» української журналістики, голова Київської організації НСЖУ Михайло Сорока, доктор політичних наук, завідувач кафедри міжнародних медіакомунікацій та комунікативних технологій Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка Сергій Даниленко, доктор наук із соціальних комунікацій, професор кафедри соціальних комунікацій Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка Олександр Чекмишев, аналітик, шеф-редактор інтернет-видання «Обозреватель» Орест Сохар, доцент кафедри журналістики та нових медіа Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Марія Старожицька, головний редактор і керівник проекту порталу Kontakty.ua  видавництва «Галицькі контракти» Олена Шрамко та багато інших.

2Зокрема, Михайло Сорока одразу запропонував замінити слово в самій назві круглого столу: українські медіа не в умовах протистояння, а в умовах війни. Бо ця війна пресових технологій затіяна Москвою проти України задовго до того, як пролилася перша кров на Донбасі.

– Напередодні у Верховній Раді, – зауважив Михайло Михайлович, – побилися Юрій Бойко та Олег Ляшко. По суті бачили потужний хук «супертяжа» Бойка у щелепу «легковаговика» Ляшка. Але як той інцидент прокоментували російські ЗМІ? Вони пишуть: «Ось нарешті наш розквасив ворога…»  Тобто маємо маніпулятивне: наш – не наш, ворог – друг. Те саме з Борисом Нємцовим, якого вбили просто на Красній площі і який був блогером у нас, в Укрінформі, те саме з моїм колегою і добрим знайомим Романом Сущенком, якого тримають у російському полоні… Це справжня війна, війна за інформаційний простір, і почалася вона давно. Ми в цій війні, на жаль, програємо, бо  недооцінюємо значення сказаного, фільмованого, співаного слова. Ворог у цю інформаційну агресію вкладає сотні мільйонів доларів. Ми ж – навпаки: згортаємо свої інформаційні потуги. Може, прозвучить дисонансом у колі моїх колег, але я категорично проти шпаркого процесу роздержавлення ЗМІ, який нині набирає обертів. Вважаю, що у нашому випадку це те ж саме, що роззброюватися. Не той час, щоб «здавати» наші державні і комунальні видання. Навпаки, нині кожна газетна шпальта на вагу золота, – виказав наболіле Михайло Сорока.

4– Анатолій Захарович Москаленко якось застерігав у відвертій розмові, аби ми, мовляв, не дожились до того, що «не дай Боже». Таким словосполученням він виказував свої страхи і сум’яття. Ви ж пам’ятаєте: він сам донецький. І якби його не скосила та страшна, підступна хвороба – не відомо, як би він пережив те, що нині відбувається, – долучився до розмови Олександр Чекмишев. – На початку 90-х, коли про жодні військові дії не йшлося, у Львові, де готували військових журналістів, було маленьке закрите відділення, яке вишколювало фахівців з пропаганди і контрпропаганди. Його, те секретне відділення, тоді під гарячу руку закрили. А даремно! Бо такі самі відділення в Росії розширили у вісім разів, і на підготовку цих фахівців Кремль почав витрачати грошей більше, ніж за часів «холодної війни» в Карибську кризу. І нам такі фахівці вкрай потрібні. Бо оті «гібридні війни» скоро не закінчаться. Натомість постали перед проблемою: як і в якій із численних чиновницьких «контор» це узгодити, як подолати бюрократичні бар’єри. На третьому році війни спілкуюся з «Мінстецем» і руки опускаються, бо там легше впасти і вмерти, аніж погодити частоти чи узгодити якісь папери. Ми, власне, знову на роздоріжжі: яку інформаційну систему розвивати, де підвалини отого правдивого слова, про яке не втомлювався повторювати Анатолій Москаленко, а сучасною мовою – це дотримання стандартів… Але ж як їх дотримуватися у протистоянні з потугою цинічної російської пропагандистської брехні про «бандерівців і розіп’ятих дітей»?

Орест Сохар, шеф-редактор популярного інтернет-видання «Обозреватель», закликав бути реалістами:

– У мене, на противагу багатьом, нема жодним претензій до «Мінстеця». Бо чого сподіватися чи вимагати від структури, мертвої вже в зародку? Давайте натомість відслідковувати тенденції. В Україні і світі. Ті ж вибори в Америці. Вся тамтешня ліберальна преса стала на бік Клінтон. І що відбулося? А те, що виборець перестав довіряти традиційним медіа – почав черпати інформацію із Фейсбука. Тепер про нас. Минулого тижня мали два найпотужніші інформаційні «вкидання». Перший – операція «Шатун», другий – демонстрації протесту в центрі столиці. Як те висвітлюється? Два найвідвідуваніші українські телеканали одну й ту ж подію показують діаметрально протилежно. На одному: все це – «злочинна влада», на іншому навпаки – влада «пухнаста», а «Шатун» і протести – то «рука Москви». Через те перш ніж налагоджувати контрпропаганду мусимо пережити банкрутство наших власних медіа. У мене, на жаль, нема рецептів, аби наші ЗМІ вже завтра стали потужними і могли конкурувати з російським. Поки що, як говорив мій друг Олександр Кривенко, «не журіться, буде гірше». Наша надія і непохитна віра має бути в тому, що ми неодмінно переможемо у цій війні, і вже наші діти, наша нова зміна буде по-іншому розуміти що таке сучасна журналістика.  Коли це станеться? Не знаю. Може, через три роки, може, через п’ять, але станеться. Свого часу в університеті ми мали таких мудрих вчителів, як Анатолій Москаленко, Георгій Почепцов, багатьох інших хороших наставників, але дожили до сучасної журналістики і збагнули, що на виході наша професія – у плачевному стані. Бо все міняється не з плином років, а кожен день, кожну годину. Технології міняються так швидко, що той, хто довго спить і довго «взувається», лишається на узбіччі. Такі інститути журналістики, як в Університеті Грінченка, займаються на перший погляд важкою, невдячною справою, готуючи майбутні кадри. Але саме від цих дітей, завтрашніх фахівців, залежатиме якою буде українська преса. Емоції вгамуються, війна скінчиться і те, що ми вважаємо вічним, – справді матиме вагу вічності.

Володимир Земляний, поет, публіцист, лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола, пригадав десять років своєї праці на Всесвітній службі українського телебачення і радіомовлення:

– У нас було іномовлення. Яке воно було – це вже інша справа. Бо як завжди на це бракувало грошей. І кадрів. Але я погоджуюся з Орестом Сохаром, з отим його кривенківським «не журіться…»: тепер у нас не буде і того, що мали. Бо все в Україні зводиться до трьох коротких «не»: не ТІ, не ТЕ і не ТАК. Що ж до Московії, то вона ніколи не припиняла війну проти України. Ось анотація до однієї з книг: «Давно пора признать очевидное: всегда были, есть и будут две Украины. Первая – подлинная Украина Переяславской рады Богдана Хмельницкого и славянского братства, единства с Россией. Вторая – лже-Украина мазеп и ющенок, наш заклятый беспощадный враг». Оця процитована книжка побачила світ ще нібито спокійного 2009 року. Тому нам конче потрібне наступальне іномовлення. Але не менше, а може й більше, бракує нам потужного патріотичного і яскравого, пристрасного мовлення на власну країну, щоб ми нарешті стали громадянами, щоб отой лозунг Миколи Хвильового «Геть від Москви!» став нашою зовнішньою і внутрішньою політикою. Щоб ми ментально відійшли від Росії.

3– З нинішньої фахової і цікавої розмови роблю для себе найперший висновок: за нашим Інститутом журналістики, за Грінченковим університетом спостерігають, і ми відчуваємо цей прискіпливий оцінювальний погляд, – сказав, підсумовуючи дискусію, ректор Київського університету імені Бориса Грінченка, академік Віктор Огнев’юк. – Це нас зобов’язує. Ми поважаємо і шануємо класичну школу журналістики, котра була і є в столичному Національному університеті імені Тараса Шевченка, але час змінюється, з’являється альтернатива. І це теж добре, бо коли немає альтернативи, здорової конкуренції, тоді розвиток призупиняється. Тому ми за конкуренцію, за розвиток, за те, щоб наша національна журналістика була сучасною, актуальною. Буду відвертим: непокоїть відчуття песимізму, яким віяло від деяких виступів. Трохи сумно, що розписуємося у наших «немощах» перед потугою російської журналістики. Вона справді сильна і по-своєму професійна. Бо їхню ідеологічну машину відрегульовано десятиліттями, на це асигнуються величезні кошти. Але не слід опускати рук. Це серйозний привід і нам ставати до бою, перебудовуватися, шукати ударних тем, наступальних шляхів. Погоджуюся, не можна позбавляти державу права на ЗМІ. Принаймні сьогодні не на часі поголовне роздержавлення комунальних видань. Бо в чиїх руках опиниться та сила-силенна фінансово немічних газет? Очевидно – в руках олігархів. Коли точиться війна, ­держава не має права інформаційно роззброюватися. Це неправильно і навіть злочинно. Держава мусить мати інформаційну політику. Не вчити, не змушувати журналістів писати так чи інак, а узгоджувати і втілювати вивірену державну стратегію інформаційного наступу.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company