Жила і не здогадувалася, що мій симпатичний бучанський  сусід, сивочолий  Павло Білошицький, було, пригрів біля себе «ворогів народу». По закінченню Київського медінституту він разом зі своїм учителем академіком Миколою Сиротиніним створював на кавказькому Ельбрусі медико-біологічну станцію Академії наук України. Згодом очолив цей науково-дослідний центр, де готували до польотів радянських космонавтів. І сам, як лікар, теж тренувався до мандрівки на Місяць. Тоді й приблукали на Ельбрус, ховаючись від арешту, троє греко-католицьких священиків. Білошицький, не побоявшись наслідків, зарахував їх у штат. І довгий час вони переховувалися у нього на станції.

Мабуть, тоді в молодого вченого прокинувся інстинкт непокори. А може – і самозбереження себе як особистості. Його батьки Василь Андрійович та Олена Федорівна були родом із села Білошичі (у радянський час перейменованого у Щорсівку) на Житомирщині. Усі тамтешні мешканці на прізвище Білошицькі – продовжувачі великого роду княжих бояр. Коли ж більшовицька влада заходилася винищувати вправних господарів, батьки Павла Васильовича виїхали до Києва, оселилися у старій Дарниці. Там у лютому 1937 року знайшовся їхній мазунчик Павло.

Залюблений у київські гори і дніпровські плавні, розповідає про своє перше ще несвідоме знайомство з рідним містом. Воно почалося з Андріївської церкви, де його хрестили в один з найстрашніших сталінських років. Заради цього мати з немовлям пройшла пішки понад десять кілометрів. А перші, уже на пам’яті, спогади про війну: мама, плачучи, шиє йому наплічник, вкладає туди сухарики, а у сорочечку зашиває кілька карбованців. Якщо раптом після чергового бомбардування чи обстрілу її діти залишаться сиротами, то хоч на перші дні щось буде.

Війна закінчилась і сім’я переїхала зі спустошеної Дарниці до лісової дачної Бучі під Києвом. Там Павло пішов до школи – спершу до місцевої залізничної, потім до ірпінської. А скінчивши – за прикладом старшого брата Миколи вступив до Київського медінституту імені Богомольця, на лікувальний факультет. До слова, відтоді приятелює з лікарем, письменником і дипломатом Юрієм Щербаком. Освоївши премудрості фахового цілителя, відспівавши в інститутській капелі, скінчивши медичну аспірантуру, ставши першим у  колишньому СРСР фахівцем з космічної фізіології, раптом відчув, що цього йому мало і… знову вступив до вишу – на механіко-математичний факультет столичного Шевченкового університету.

Нині мій бучанський сусід – академік, доктор медичних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки..

Майже тридцять п’ять років на чолі Ельбруської медико-біологічної станції Академії наук України. Й одночасно – заступник директора Міжнародного центру астрономічних та медико-екологічних досліджень. Неперевершений фахівець авіакосмічної, екстремальної, гірської, спортивної медицини та математичної біології! У кратері Ельбрусу змоделював умови життя на Місяці і вивчав вплив на людину кисневого голодування при охолодженні чи перегріванні. А відпочивав на гірській лижні чи у час альпіністських сходжень.  Не одного друга і не одного ворога  відкрили Білошицькому гори. Він жартома називає себе «Той, хто в скелі сидить».

Втім, не дуже-то й висиджувався у своїй «скелі» суворим самітником. Так, працював в жорстких умовах військового полігону, але ніколи не втрачав почуття гумору: щоразу, спускаючись із захмарних наукових «вершин» на чергову «долинну» конференцію, віддавав час не лише доповідям та фаховим дискусіям, а й веселим жартам. Ось витяг із рішення «виїзної Говерлянської сесії»: «Пану війту до наступного сходження підняти висоту Говерли до європейських стандартів, або хоча б до рівня Фудзіями; а Ворохту перетворити на Мекку для туристів». «В’їжджати у службові приміщення на бронетранспортерах та гарцювати на жеребці по танцмайданчику без дозволу головного лікаря категорично заборонено!». «У зв’язку з відсутністю стерильних матеріалів стерилізацію чоловіків проводити хірургічним шляхом або виселенням». На «виїзних сесіях» «дискусії»  були такі ж гарячі, як і на академічних симпозіумах.

Як фахівець-фізіолог Павло Білошицький забезпечуав підготовку людини до польотів у космос, вивчав вплив на організм невагомості та перенавантажень. У своїй кандидатській обгрунтував можливість міжпланетної подорожі для тварин. Як тут не згадати легендарних собачок Білку та Стрілку, які першими облетіли землю у космосі? Павло Васильович і сам брав участь у багатьох експериментах, перебуваючи на спеціальному  іспитовому полігоні у кратері вулкана. І, повторюся, сам готувався до польоту на Місяць, як лікар-експериментатор. Але коли перегнати Америку у місячному змаганні не вдалося, радянське партійне керівництво закрило його програми досліджень. Одначе, як пише Павло Білошицький у своїй книжці «Сходження», «космічну програму «Аполлон» з висадкою перших астронавтів на Місяць, американці здійснювали «трасою Кондратюка» – талановитого українського вченого, теоретика космічних польотів.

Білошицький був свідком і учасником усіх етапів підкорення космосу, через його життя прийшли всі радянські космонавти, та й дехто з американських астронавтів. Тепло згадує Павло Васильович співпрацю з Леонідом Каденюком, першим космонавтом незалежної України. Про все це  оповідає у ще одній книжці «Літопис».  Космічний досвід став у нагоді, коли йому довелося займатися науковими програмами реабілітації й оздоровлення чорнобильців.

Якось ми зустрілися з Павлом Васильовичем у рідній Бучі на знайомому перехресті. Він показав англомовний номер журналу «Україна» зі статтею про те, як українські вчені Білошицький, Сліпець і Пархоменко, приїхавши до Франції на наукову конференцію, підкорили «дах Європи» – славетний Монблан, по-нашому Білу Гору. Сходження здійснили 9 серпня 1990 року, підняли на європейській маківці синьо-жовтий прапор. Уже вдома Білошицького запросили у тоді популярну на УТ-1 інформаційну програму «Вечірній вісник». «За кілька хвилин до початку прямого ефіру редакторка Наталія Мещерська знайомиться зі мною – розповідаю їй, що тільки-но повернувся з цікавої подорожі до Франції й хотів би, зокрема, показати фото з нашим прапором над найвищою вершиною Європи.

– А яким? – раптом запитує вона.

– Звичайно, синьо-жовтим…»

Тоді Білошицький ледве не прикусив собі язика. Був певен, що після такої відповіді справа до прямого ефіру не дійде. Але Мещерська не заперечувала – і телеглядачі ще радянської України у вересні 1990 року побачили розгорнутий над Європою синьо-жовтий стяг. Павло Васильович зізнався що після того прямого ефіру був готовим, що там-таки, на нічному Хрещатику його якщо не поб’ють, чи «упакують» точно. Домівка зустріла міжміським телефонним дзвінком з Житомира і голосом брата: «Ти ще  вдома?».

Той підкорений Монблан був одним із перших у програмі гірських сходжень «Прапор України на вершинах світу!», яку самі придумали і втілювали Павло Білошицький і його побратими. Тоді ще крамольний прапор він замовив пошити аж у далекому Приельбруссі, у жінок-кабардинок. А Тризуб пізніше вигаптувала племінниця й хрещениця Павла Васильовича, самобутня письменниця Олена Білошицька-Костюкевич. Свої сходження  знамено розпочало з Ельбрусу, відтоді гордо майоріло над Олімпом і Фудзіямою, на Евересті й Кіліманджаро, в Тибеті, Гімалаях і Андах, на науковій станції «Академік Вернадський» в Антарктиці. Учасником більшості  експедицій був сам Павло Білошицький, а коли не міг –  передавав прапор друзям-альпіністам. 1997 року у складі українсько-англійських підкорювачів найвищого піку Америки, аргентинської вершини Аконкагуа – а це майже сім тисяч метрів від рівня моря – Білошицький став чемпіоном України з альпінізму у висотно-віковому класі. Ось такий подарунок  зробив собі на 60-ліття! Дивовижної вдачі чоловік!

Сьогодні ми знаємо українського руфера Мустанга, екстремала Павла Ушивця, який вранці 20 серпня 2014 року переполохав путінську Москву й увесь «рускій мір». Пригадуєте розфарбовану ним у синій і жовтий кольори зірку, що увінчує 176-тиметровий шпиль будинку на Котельниківській Набережній? І наш синьо-жовтий прапор поряд. А Павло Білошицький ще 17 вересня 1990 року підняв український стяг на найвищу точку московського Кремля – шатро дзвіниці Івана Великого!

Він ніколи не будував кар’єри, не користався знайомствами, не йшов по чужих плечах, не шукав слави і нагород. Зате, бувало, не задумуючись, наражав себе на небезпеки. Йому не раз пропонували очолити єдиний у Радянському Союзі Інститут проблем високогір’я, а він залишався вірним Ельбрусу. Й Україні.

Школяриком, дитячими каракулями писав листа «батькові народів», вождю товаришу Сталіну – на захист засудженого сусіда. Писав і товаришу Хрущову –  про потребу в українськомовних школах для переселенців на цілинних землях Казахстану… І заповзято будуючи Ельбруську станцію, так само затято розбудовував українську науку. А згодом відчайдушно боровся проти знищення  наукових галузей і шкіл, звільнення провідних вчених, розбазарювання й розкрадання майна української Академії наук…

Коло зацікавлень Білошицького вражає обширами: архітектура, історія, мова, музика, природознавство, звісно ж, медицина, включаючи тибетську, генетика, релігії світу, історія… Приготує вам екзотичну страву і розкаже про способи виготовлення папірусу… Дуже любить батьківську хату в Бучі, залюбки вирощує там овочі, зелень і квіти. Іноді бачу Павла Васильовича у саду біля вуликів…А ще залюбки фотографує, рибалить…  Пише вірші і есеїстику. Не дивно, що в останнє десятиріччя Павло Васильович успішно викладав в Інституті мистецтв художнього моделювання і дизайну!

Якось, зайшовши до сусіда в гості, випадково стала свідком його розмови по скайпу з  колишнім інженером медико-біологічної станції на Ельбрусі Ігорем Біликом, нині єпископом Іринеєм, каноніком папської базиліки Святої Марії у Ватикані. Час від часу, незважаючи на вік, хвороби, кордони, друзі зустрічаються і знову разом ідуть у гори – на Говерлу чи на Попа Івана у Карпатах. Слухала розмову, а бачила в своїй уяві їхню мандрівку через життєві терни й ельбруське каміння до зірок, до загадкового Місяця, який зачарував їх ще з молодості і вабить своєю магічністю досі…