Відлуння пострілу

19 грудня минулого року під час відкриття фотовиставки сучасного мистецтва в Анкарі застрелили російського посла в Туреччині Андрія Карлова. 22-річний нападник Мевлют Мерта Алтінтас, згодом теж убитий поліцейськими, розряджаючи обойму пістолета, викрикував: «Не забувайте про Алеппо!». Відповідальність за атентат взяло угруповання «Джейш аль-Фахт» («Армія завоювання»).

В Україні цю подію сприйняли по-різному: хтось у соцмережах розмірковував  про неприпустимість полювання на дипломатів, навіть за умови напружених міждержавних відносин і військових конфліктів, хтось одверто вітав це вбивство як акт справедливої помсти. Мер міста Дніпра Борис Філатов занотував у своїй «фейсбук»-сторінці: «Вбивство дипломатів завжди є кричущим порушенням міжнародних норм. Але коли світ заплющує очі на чужі страждання і відмовляється почути благання стражденних, то завжди знайдеться молодий, красивий і жертовний, хто нагадає світові про його підлість і лукавство». А «свободівець» Андрій Іллєнко написав в одній з газет: «Коли піднімають голову сили Зла, так, що, здається, не залишилося жодного шансу, – до нас докочується луна пострілу Миколи Лемика. І додає віри і наснаги» .

Постріл в  Анкарі, справді,  нагадав нам події 21 жовтня 1933 року. Тоді 19-річний Микола Лемик, член ОУН, просто в приміщенні посольства СРСР у Львові пострілом у голову ліквідував високопоставленого «совєцького» дипломата й емісара спецслужб Олексія Майлова – на знак протесту проти влаштованого більшовиками Голодомору в Україні.

Хто такий Микола Лемик і яке відношення він має до Полтавщини? Народився 4 квітня 1915 року у селі Солова Перемишлянського повіту, в бідній багатодітній селянській сім’ї. Незважаючи на скруту, старші Лемики дбали про добру освіту своїх дітей. Після сільської «чотирирічки» Микола перейшов навчатися до гімназії ( в цей час там навчався і Роман Шухевич), склавши на «відмінно» так званий іспит зрілості. Згодом завдяки підтримці маминого брата, у якого мешкав, продовжив навчання на природничому факультеті Львівського університету. Товариш Лемика по гімназії В.Макар згадував: «Микола Лемик був, як у нас говорилося, «золото – не хлопець». Син селянина з-під Львова, високий, міцно збудований блондин з синіми, трохи скісними очима, дуже симпатичним обличчям, розумний, щирий, одвертий, товариський – для свого друга не пожалів ніколи нічого, при тім неустрашимий, а в зустрічі зі злом, насильством, несправедливістю – одчайдушно бойовий і безкомпромісовий» ( «Стріл в обороні мільйонів», альманах «Гомін України», 1956 р., Торонто).

Лицарська зовнішність Миколи Лемика гармонійно поєднувалася з його внутрішнім світом. Чудова пам’ять, гнучке мислення, гострий зір – ось далеко не повний перелік тих чеснот, якими був наділений цей юнак. На той час світогляд Миколи вже базувався на ідеології ОУН, на боротьбі за здобуття Україною державності. Спершу вступає до організації юнацтва ОУН, а згодом переходить  до бойового відділу. У бойовій референтурі перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича.

Йшов 1933 рік. В Україні родини, хутори, ба й цілі села вимирали від штучно організованого радянською владою Голодомору. Галичани не були байдужими до цього жахливого людоморства. Влітку 1933 року у Львові створено Український громадський комітет рятунку України, у відозві якого «Биймо у великий дзвін на тривогу!», опублікованій в газеті «Діло», читаємо: «Український народе!…Урвалася міра твого терпіння. Мовчати далі не можна. Скрізь, де б’ється українське серце, треба не тільки протестувати проти комуністичних насильств, але й зворушити сумління цілого людства. Поставити на ноги весь світ, щоби він звернув увагу на твоє положення і прийшов тобі з допомогою».

Миколі Лемику було лише 18, коли Організація Українських Націоналістів в Західній Україні приймає рішення про привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника з Москви – радянського консула у Львові. Зголосилося  з десяток молодих оунівців. Добровольці тягнули жереб. Доля обрала студента львівського університету Миколу Лемика. Його не лякав зроблений у заклику ОУН особливий наголос на тому, що атентатник напевно не  врятується після здійснення акції: на нього чекає або куля охоронця, або смертний вирок.

Керівники ОУН безпосередньо готували цю операцію. Технічні та організаційні питання лягли на бойового референта Крайової Екзекутиви Романа Шухевича, а загальне політичне керівництво діями учасників замаху взяв на себе Крайовий Провідник ОУН Степан Бандера. На початку жовтня 1933 року Микола Лемик зустрівся з Провідником. «Згідно з домовленістю, до Лемика підійшла невеликого росту, худорлява людина з приємною посмішкою на вустах… Керівник ОУН докладно поінформував свого юного однодумця про політичну ситуацію в загарбаній більшовиками Україні, що стала жертвою безприкладного голоду… «Ніхто крім нас не стане на захист скривдженої та пограбованої Нації, – говорив Бандера, – нікого не зворушать слова благань та проклять на адресу московських катів України! Тут необхідні дії, що здобудуть належний резонанс і в Москві, і в цілому світі» (журнал «Визвольний шлях», № 10, 2001 р.).

План був такий: Микола Лемик йде до радянського консульства у Львові та знищує представника кремлівського окупаційного уряду. Потому він повинен дозволити польській поліції заарештувати себе, щоб згодом на суді докладно викласти політико-моральні мотиви свого вчинку. Напевно, на замовника чекає смертний вирок, але справу буде зроблено: світ довідається про страшні злочини.

Поріг радянського консульства Микола Лемик переступив близько полудня 21 жовтня 1933 року. Прийом замість консула проводив секретар Майлов, професійний чекіст. Вислухавши пояснення що візитер, мовляв, бажає візи, зажадав від в нього документів. Саме цей момент, за планом операції, був найзручнішим для замаху. Претендент на радянську візу дістав з внутрішньої кишені піджака пістолет і зі словами: «Це кара за смерть мільйонів українців», двічі вистрелив у чекіста-дипломата. Зчинився переполох, особливо тоді, коли озброєний юнак вийшов з кабінету в приймальню. Перелякані службовці і відвідувачі попіднімали догори руки, проте Микола пройшов повз них у коридор і там  очікував на арешт. Нарешті з’явилися стражі порядку. Лемик відкинув пістолет і здався…

Суд розпочався без зволікань, уже 30 жовтня 1933 року. Лемика захищали відомі львівські адвокати, серед них – і Роман Шухевич. Саме він під час перерви судового засідання повідомив свого клієнта, що вбито не консула, а «Майлова, сто разів гіршого, ніж Голубов. Це був спеціальний представник Сталіна, що контролював дипломатичні і консульські совєтські представництва у Польщі. Ви зробили приємну несподіванку товаришеві Сталіну…»  (П.Мірчук, «Нариси історії ОУН», т. І, Мюнхен-Лондон-Нью-Йорк, 1968 р.)

На процесі, як і передбачалося, Лемик оприлюднив мотиви свого вчинку: протест перед усім світом проти масового терору, який більшовики влаштували на окупованій Москвою частині України. Біля будинку львівського суду пройшла велика демонстрація української молоді на знак солідарності всіх свідомих українців з атентатом. Політичний зміст замаху, судового процесу та демонстрації краще, ніж усі гучні виступи,  привернули увагу до страшного злочину в Україні, продемонстрували кожному закордонному спостерігачеві, що українці на західних землях солідарні зі своїми братами на Сході.

Вчинок юного Миколи Лемика набув широкого розголосу серед свідомого студентства, світової громадськості. Політичний і громадський діяч Василь Гришко пише у спогадах: «Пам’ятаю жваві потаємні дискусії серед студентів на Товкачівці в Харкові з приводу цієї події, під впливом якої виникла навіть ідея створення підпільної «націоналістичної організації» студентів літературно- мовного факультету Харківського університету». (В.Гришко, «Карби часу», т. ІІ, Київ, 2009 р.). Сам Микола Лемик розповідав: «Коли мене в 1935 році привезли в «Сьвєнти Кшиж» (найтяжча тюрма в Польщі), я стрінувся там між іншим з совєтськими шпигунами. Один із них, почувши моє прізвище, сказав: «Ага, знаю, чув! Як везли восени 1933 року домовину з тілом Майлова зі Львова до Москви, більшовики зганяли з усіх сіл півживих селян до всіх станцій на шляху зустрічати домовину і протестувати проти «злочинства» капіталістичної Польщі та її «прихвоснів» – українських націоналістів. Але селяни нишком раділи з цього вчинку, бо знали його мотиви, і з признанням висловлювались про «хлопців з ОУН» (В.Макар, «Гомін України»,1956 р.).

Враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а до довічного ув’язнення і відправили під Варшаву в уже згаданий «Сьвєнти Кшиж» – політичну в’язницю «Святий Хрест». Згодом Микола Лемик побував у найстрашніших тюрмах Польщі. Остання – у Сєдльцах, куди його перевели із Равіча навесні 1939 року. За спогадами В.Макара, у в’язниці Равіча панувало цілковите свавілля адміністрації: заборонялося одержувати листи, написані українською мовою, було накладено «вето» на поширення українських часописів. В’язні-українці оголосили голодування, і Лемик був одним із учасників протесту…У вересні 1939 року під час конвоювання йому вдалося втекти. Але тоді отримав поліцейську кулю в спину. Прості українські селяни повернули його до життя: знайшли лікаря, доглядали під час одужання… Сили повертаються повільно .(В.Макар, «Бойові друзі. Спомини», т. І, Торонто,1980 р.)

Не одужавши як слід, Лемик поринає в просвітницьку роботу. В селах Підляшшя читає лекції з історії України, допомагає мешканцям села Шістка повернути українську школу. Селяни відгукувалися про нього з незмінною повагою. На той час Миколі виповнилося 25 років. Саме тоді до справжнього прізвища додав другу частину – Сенишин. На початку 1940 року Миколу Лемика-Сенишина відкликали у Краків: там тоді діяли підпільні курси штабових старшин. Разом з іншими членами ОУН вивчає історію воєн, стратегію і тактику сучасного бою.

Краківський період став особливим у його житті. Тут зустрів своє кохання  – Любу Возняк, привабливу дівчину. Сестра Люби Марія вийшла заміж за Василя Бандеру, брата Провідника (журнал «Визвольний шлях», №10, 2001 р.). Цікаво, що день їхнього знайомства – 23 травня 1940 року (ще й день загибелі Є.Коновальця) був викарбуваний на їхніх подружніх обручках (Т.Шах, «Люба Возняк», газета «Шлях перемоги» 23.09., 2015 р.). Хтозна, чи ця дата вплинула на їхню долю, проте їм судилося прожити разом лише один рік.

30 червня 1941 року у Львові на Народних зборах лідери ОУН  проголосили відновлення Української держави. Але німецький уряд украй вороже поставився до проголошеного Акту. Гітлерівці намагалися примусити Провід ОУН скасувати його, а коли це не вдалося – застосували жорстокі репресії і розстріли. Голову Проводу ОУН Степана Бандеру та Голову Державного Правління Ярослава Стецька заарештувати.

Та гітлерівські звірства не зупинили діяльність організації. У Генеральному Губернаторстві (так називали окуповану Німеччиною частину Польщі) залишилося достатньо членів та прихильників ОУН. Тут провели мобілізацію охочих до походу в Україну для організації  культурно-освітньої, громадської й адміністративно-державної діяльності. Створили три Похідні Групи: Північну очолив Микола Климишин, Середню – Микола Лемик, а Південну – Зіновій Матли. У похідні групах налічувалося близько 5 тисяч чоловік. Керівництво здійснював штаб на чолі з Провідником Василем Куком. Микола Лемик входив до  штабу і відповідав за матеріально-технічне постачання (Інтерв’ю з останнім Головним Командиром УПА Василем Куком:  газета «Інформаційний бюлетень», 13 .09. 2007 р.). Професор Лев Шанковський справедливо називав ці підрозділи «політичними арміями» (Альманах «Гомін України», 1967 р.).

У неймовірно важких військово-політичних та психологічних умовах «похідники» зводили нанівець совєтсько-німецький вплив на мешканців Великої України, проводили політико-культурну українізацію. «Микола Лемик міг залишитися в Галичині і не наражатися на смертельну небезпеку, пов’язану з походом, – пригадує дружина Лемика, – проте йшов у Велику Україну з нестерпним бажанням і піднесенням… Я теж, виконуючи завдання ОУН, пішла слідом за ним» (газета  «День», 14.12, 2007 р.). Він мав призначення до Харкова, посилав зв’язкового, щоб Люба долучилася до нього, та коли вона прийшла в Полтаву, вже не застала його серед живих.

Докладних відомостей про обставини арешту та загибелі Миколи Лемика  немає. В книжці Миколи Лебедя «УПА» читаємо: «В жовтні 1941 року від куль німецької жандармерії в місті Миргороді гине відомий член ОУН Микола Лемик. Пробивався крізь фронтову лінію до місця свого призначення – Харкова. Згинув під незнаним прізвищем, та слова його при розстрілі – «Я український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу!» – перебрав нарід за свої святощі, і вони стали тим голосом духа і крови, що поставив цілу Полтавщину до організованої боротьби».

Професор Лев Шанковський у праці «Похідні Групи ОУН» пише: «Група, очолювана Лемиком, не встигла дійти до Харкова. Її сильно погромили німці. Вони розстріляли значну кількість членів групи, в тому числі Миколу Лемика- Сенишина, з п’ятьма іншими членами в Миргороді, в жовтні 1941 року» (В.Макар, «Бойові друзі. Спомини», т. І, Торонто, 1980 р.) Олексій Воскобойник у книзі «Повість моїх літ» викладає свою версію арешту та загибелі Миколи Лемика: «В Миргороді до поліцая напросився на ночівлю юнак. Його запитали про документи. Він сказав, що є перекладачем з німецької мови, сам із Західної України і його прізвище Лемик. Коли він виймав посвідку, з його кишені випало кілька надрукованих листівок. Миколу обшукали, все цінне відібрали і почали відвозити в німецьку комендатуру. Микола кинувся тікати. Поліцаї знайшли його вранці на території курорту. Тяжко побили і притягли до німецької польової жандармерії. Того ж дня розстріляли. Отже точної дати загибелі Миколи Лемика не маємо, як і прізвища тих друзів, що загинули разом з ним. Відомо лише, що він загинув так само, як і жив – нескореним українським революціонером. А слова, що прозвучали перед пострілами: «Гину за Українську Самостійну Державу!» стали відомі тисячам полтавцям, а згодом всій Україні. Ці слова можуть бути доповнені словами Степана Бандери: «Люди, свідомі того, що смерть може зустріти їх кожної хвилини, вміють цінувати вартість життя» (журнал «Визвольний шлях», №10, 2001 р.).

Українці схиляють голови перед світлою пам’яттю українського націоналіста, члена ОУН Миколи Лемика. 14 жовтня 2012 року у рідному селі героя врочисто встановлено пам’ятний знак. З ініціативи українського патріота Калашника  із села Сагайдак Шишацького району Полтавщини, за  підтримки групи львів’ян у  Миргороді  встановили меморіальну дошку на честь Миколи Лемика. У квітні 2015 року в київському Будинку вчителя на урочистому вечорі, присвяченому 100-літтю від дня народження Миколи Лемика,  професор Сергій Квіт говорив: «Український народ не припиняв боротьби. Ця традиція знайшла відображення в кожному поколінні українців. Євромайдан, Революція Гідності, героїчний опір російським окупантам в зоні АТО – логічне продовження цієї традиції. Дмитро Донцов сказав про таких людей, як Микола Лемик, що вони є фанатиками. Та завдяки їм маємо зараз Україну» (газета «Українське слово», № 15, 2015 р.).

Минуло 84 роки від того пам’ятного пострілу Миколи Лемика в радянському консульстві. До пострілу у виставковій залі Анкари. Колись її величність Історія правдиво визначить ким був Мевлют Мерта Алтінтас: терористом чи героєм. А сьогодні зрозуміло одне – не можна безкарно нести смерть і страждання людям. Зло повертається, часто несподівано і жорстоко. Російський соціолог і публіцист Ігор Єйдеман писав: «Убитый посол Карлов вслед за российскими туристами, взорванными над Синайским полуостровом, военными и медиками, погибающими в Сирии, стал очередной жертвой путинской авантюристической внешней политики. Он был соучастником этой политики, поэтому невинной жертвой его не назовешь. Но он не был ее инициатором, то есть, все-таки стал жертвой чужого безрассудства».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company