ВІЙНА. ТОЧКА НЕПОВЕРНЕННЯ

Євромайдан, Революція Гідності, перемога. Повалено диктатуру Януковича, скінчилися репресії, позаду криваві бої та страх отримати кулю безіменного снайпера чи ніж у спину від «тітушки»: вони зникли, як і карателі з «Беркута». Ми стомлено опустили наші щити, випустили з рук кругляччя, усвідомлюючи: попереду на нас чекають відбудова розгромленого серця столиці та відродження ошуканої, пограбованої країни.

На Майдані формувалися клінінгові загони, які поступово очищали середмістя від наслідків лютневого кровопролиття. Поминаючи загиблих, незважаючи на тугу і смуток, ми думали про те, що тепер життя в наших руках. І це вселяло надію і віру.

Але так тривало недовго, бо зі сходу вдарила страшна громовиця…

До нашого дому вдерлися війська держави, котра не могла змиритися з тим, що її вплив в Україні обвалився. Чужа бронетехніка без розпізнавальних знаків, «зелені чоловічки» в Автономній Республіці Крим, озброєні «бурятськіє шахтьори» та «ростовськіє тракторісти» у містах і селах Донеччини й Луганщини… Так ми відчули на собі братню підступність та віроломство наших «стратегічних партнерів» і колишніх союзників.

Але ворог не очікував нашого рішучого спротиву. І розпалив криваву бійню…

Раптово те, що раніше здавалося неможливим навіть у найжахливішому сні, що змалечку бачив лише у кіно «про війну», стало реальністю. Ніколи не гадав, що таке може статися у мене вдома, в Донецьку: масові арешти, комендантська година, обмеження на в’їзд і виїзд. За декілька років європейське місто перетворилося на закриту колонію вільного поселення, схожу на ті, що існували в СРСР і нині є в Росії.

Запеклі бої, кров, вогонь, розруха, артилерійські обстріли, смерть здавалися трагічним непорозумінням, хвилинним збуренням чиєїсь шизофренії. Нас запевняли з Києва і ми вірили в те, що до осені 2014 року все закінчиться. Не стане на нашій землі ані російських солдатів, ані їхніх пособників-сепаратистів, ні тим більше самої війни.

Однак в серпні того ж року все кардинально змінилося. Підрозділи Української армії було розгромлено під Ізвариним. Далі – Іловайська трагедія, втрата Дебальцевого…  І героїчний кінець Донецького аеропорту.

Донецьк став залежним від Москви. Кремль насадив на нашій землі «своїх» ручних правителів. Ті, яких ми раніше вважали союзниками, стали ворогами. А згодом і наші рідні захисники фактично відвернулися від нас, залишивши напризволяще, під окупантом, який назвався «новою» «законною» «владою». З кожним днем непідконтрольна частина Донбасу все більше і більше віддаляється від України. Російська пропаганда, безголові заяви деяких діячів українського політикуму і культури із закликами «одрізати гнійник», настрої жителів інших регіонів України, їхнє ставлення до моїх земляків, подиву гідні закони, ухвалені Верховною Радою України для переселенців, – все це лише розкопує фатальну прірву.

«Русскій мір» глитає Крим, Луганськ, і мій Донецьк на моїх очах катастрофічно втрачає зв’язок з Батьківщиною. В ту мить, коли війна запалила наш дім і впала свинцева завіса, яку політики облудно називають «лінією розмежування», відтоді тут, у закритій колонії вільного поселення, запустили відлік до точки неповернення…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company