Війна з їжею: на межі

Калорії, вага, об’єм талії, кількість випитої води, інтенсивні тренування, відображення тіла у дзеркалі… Дехто контролює себе аби привити корисні звички, а хтось карає обмеженнями за минулі помилки. Де межа психічного розладу харчування та самодисципліни?
Тема анорексії майже не обговорюється, від неї хочеться сховатися, загубитися, зникнути. Це рана, яку боляче зачіпати навіть спогадами.

Івана Самойленко перемогла анорексію, випадково взявши в руки книгу про харчування. Важко зрозуміти, що з тобою відбуваються суттєві зміни,  але перший крок до подолання проблеми – визнати, що вона існує. Іванні знадобилося два роки, аби видати історію боротьби з їжею: рік на написання і ще один, аби наважитися показати свою рану світові.

– Івано, анорексія починається через зайвий сантиметр у відображені дзеркала?

– Ти говориш як людина, у якої немає проблеми розладу харчової поведінки. Мати такий психічний стан – означає жити в отруєному думками тілі, яке живиться відчуттям провини. Зайвий сантиметр чи бургер тут ні до чого. Ця проблема виникає у кожного індивідуально, але зазвичай сягає корінням у наше дитинство. Йдеться не про саму їжу, а про прагнення контролювати власне життя. Харчові розлади – це набагато глибше, ніж усі зазвичай думають.

– А твоя проблема як починалася?

У дитинстві ми з мамою багато подорожували, кожні два роки зупинялися в новій країні. Як тільки я щось собі будувала, доводилося з цим прощатися й братися за нове. Багато дітей не сприймало український менталітет, вони вважали мене чужинкою, цькували, а я не розуміла чому. Думка «з моїм тілом щось не так» вперше виникла саме тоді.

Але безпосередньо до цих отруйливих думок підштовхнув випадок на першому курсі навчання в університеті. Мене зґвалтували. Повна втрата контролю над тілом зародила в мені глибоку неприязнь і бажання контролювати у своєму житті все, що я тільки зможу. Моє тіло мене підвело, я не могла йому більше довіряти.

Впродовж року я зосередила всю свою увагу на контролі: отримувала 100 балів в університеті, сиділа на дієтах, тренувалася, прагнула до ідеального контролю. Однак, це не про розвиток і вдосконалення, а навпаки – про зменшення й розчинення. Хотілося бути непомітною, сховатися від усіх. Чим ти худіша та менша, тим спокійніше себе відчуваєш.

Після кожного прийому їжі змушувала себе тренуватися, відпрацювати отриману насолоду. Не прагнула схуднути, мені потрібно було лише покарати власне тіло. А ще я мовчала і брехала: ніхто не знав про мою проблему. Довший час – навіть я сама.

– Коли зрозуміла, що з тобою щось коїться?

– Сидячи на парах в університеті я чула лише власний голос і він повторював: «Скоро обід, ти зможеш з’їсти одне яблуко. Яблуко. Обід. З’їсти одне». Я не могла зосередитися на іншому, відчуття голоду присутнє весь час.

Мені не вистачало сил піднятися сходами, а одного ранку навіть з ліжка. Однак я продовжувала прагнути зменшити цифру на вагах. 46 кілограм при 170 сантиметрах зросту та думки: «Круто, я вже так мало важу! Треба ще…» Для людей із розладами харчової поведінки стопу немає.

Тоді ж я купила книжку про дієту, яка виявилася про харчування в цілому. Автор зібрав думки людей із психічними розладами харчування. Моєму здивуванню не було меж: усе збіглося з внутрішнім голосом! Це стало поштовхом замислитися, що робити далі.

– Рідні тебе зрозуміли?

– Одного вечора я сказала мамі, що мені страшно їсти. Намагалася пояснити свої думки – про отруєність тіла, його зраду, про мою недовіру… Багатьом важко зрозуміти навіщо деякі люди карають себе їжею: хтось забороняє, хтось навпаки переїдає, хтось страждає булемією.

Отримала підтримку від рідних, розірвала стосунки з хлопцем, який провокував мене продовжувати худнути, почала піврічний курс терапії. Поступово організм відновлювався, але спочатку було дуже складно: процес травлення був надто пригнічений. Наслідки анорексії досі даються взнаки.

– Як з’явилася ідея написати книжку?

– Лікуючись, я вела щоденник, записувала туди всі думки, дослідження на теми анорексії. Далі захопилася й пірнула глибше: шукала статистику, іноземні наукові роботи, займалася перекладом. На жаль, сучасних вітчизняних робіт з проблеми харчових розладів немає, довелося самій створювати підґрунтя.

Мені хотілося знати про цю тему більше. Я закінчила курси, стала сертифікованим консультантом з харчування. Вирішила, що маю розказати не тільки свою історію боротьби, а й розкрити причини розладу харчової поведінки, пояснити, як «налагоджувати стосунки» з їжею. Будь-яке обмеження призводить до зриву і, як наслідок, до відчуття провини. Про це не можна мовчати.

– Що було найважчим, коли писала «Війну з їжею»?

– Мені знадобився цілий рік, щоб наважитися видати цю книжку. Неодноразово поверталася до тексту, переписувала його, щоб згодом переробити ще раз. Страхалася навіть думки, що можу нашкодити людям, які візьмуть цю книжку до рук. У психічних розладах важко зрозуміти, де межа нормального та ненормального. Ба більше, мені самій знадобилося багато часу, аби збагнути, що зі мною не так.

  *   *   *

Наразі книжка Івани Самойленко зібрала 80% коштів на сайті проєкту «Спільнокошт». Люди перераховують різні суми: від 300 до 5000 гривень. Скоро «Війна з їжею» зможе потрапити на полички домашніх бібліотек і стати рятувальним кругом для тих, хто все ще не наважується говорити про власні рани. Бо написана вона величезним старанням, попри біль, який приносила авторці.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company