21 вересня 2022 року стало червоною цифрою воєнного календаря: з полону звільнили 215 українських захисників, зокрема й частину бійців «Азовсталі». Славнозвісна Катерина «Пташка» Поліщук, Денис «Редіс» Прокопенко, Михайло «Мішаня» Діанов, фотографії якого облетіли увесь світ. Але ейфорію посилюють знайомі прізвища у списках…
Його не знайдеш на світлинах Дмитра «Ореста» Козацького, за час перебування там він не виходив із рапортом у світові ефіри, як Сергій «Волина» Волинський, однак, як і його побратими, Віктор «Симеїз» Руссу наближав нашу перемогу, боронячи Маріуполь у званні капітана 36-ї ОБрМП.

– Вікторе, поведемо розмову від початку. Ваше 24 лютого.

– День розпочався з російського вторгнення, по деяких районам та військовій інфраструктурі міста Миколаєва ворог ударив ракетами. Вранці я вже був у військкоматі. Бажаючих стати на захист своєї країни було вдосталь. Когось викликали повісткою, хтось прийшов за власним бажанням. Медогляд пройшли до дванадцятої, за прискореною процедурою. Згодом її скоротили: всі наступні вже не проходили детальний медогляд: їм автоматично ставили «здоровий», якщо не було скарг. Далі отримали вказівки щодо відправлення. Повернувшись з військкомату відвіз родину у безпечне місце, сам вернувся в місто, збирати речі .

25-го, о 8-ій ранку нас зібрали, проте довго вагалися, відправляти чи ні.Тому з міста виїхали аж о 12-ій, і надвечір були вже під Маріуполем. Ночували за 2 години їзди від міста. А вранці третину нас (мене теж) відправили на Маріуполь, решта залишилася. Їхньої долі я достеменно не знаю, але мої знайомі (нещодавно телефонував одногрупнику, який залишився в Миколаївській ТрО, називав прізвища), всі загинули. Лише про долю однієї людини досі невідомо.

Заїхали ми в Маріуполь: потрапили до тої частини, в яку, власне, і просився – 36-та (36-та окрема бригада морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського (36 ОБрМП), – ред.). Спершу ми були на комбінаті Ільїча, там і нас розподілили за підрозділами. Я потрапив якраз у той, де і закінчував службу в 2017-му (в зоні АТО, – ред.). Мою посаду командира мінометної батареї було вже зайнято, тому став старшим офіцером мінометної батареї – командиром 1-го мінометного взводу.

Ну і почалося…

На початку березня вони пішли у жорсткий наступ, і нам нічого не залишалося, як віддавати позицію за позицією. Сили були дуже нерівні: окрім переваги у особовому складі, вони мали підтримку авіації, артилерії. На той час ми були в кільці. Вже починалися проблеми з продуктами: скажімо, коли виходили на «еспешку» (спостережний пункт, – ред.), видавали додаткове харчування: одну «сардину» (консерва, – ред.) на двох, але батальйонне харчування ще лишалося нормальним: їли раз-двічі на день.

Пізніше, після того як ми зайняли оборону на заводі Ільїча, частина вирішила йти на прорив (йдеться про спробу прориву з оточеного міста групи 36-ї окремої бригади морської піхоти на чолі з комбригом полковником Володимиром Баранюком, внаслідок якої сам полковник потрапив у полон, – ред.), а частина, наша невелика група, вирішила продовжувати захищати Маріуполі і перебралася на «Азовсталь».

– А як ваші поставилися до вчинку полковника Баранюка?

– Та як поставились?.. Ніхто нікого не змушував, розумієш. Незгодні з його рішенням просто сказали, що підуть на «Азовсталь».

– ЗМІ називало вчинок полковника дизертирством: мовляв, він як командир фактично покинув своїх.

– Так. Так воно і є. Так це все і робилось. Ну та й бачимо, до чого ця відмова привела. Серед тих, хто виявив незгоду, мені було достатньо двох позивних: «Волина» (Сергій Волинський, на час оборони «Азовсталі»: в.о. командира 36-ї ОбрМП, – ред.) і «Добрий» (начальник штабу БМП, – ред. ). За ними всі ми пішли. Сергій одразу запитав «Хто йде на «Азовсталь?»

Та група, що пішла на прорив, робила це в два етапи: першого дня у них нічого не вийшло, другого деяким це вдалося (частина потрапила в полон, – ред.)

Ми в той час розробили маршрут довжиною 11 км у тил ворога. Всі розуміли, що це дорога в один кінець – шансу повернутися чи розвернутися на середині не буде, дати рівний бій також ми б не змогли, адже мали лише стрілецьку зброяю. Добиралися машинами: звичайними неброньовані «Уралами», «КрАЗами» і парою «Козаків», але не всі були у справному стані. Тільки-но рушили, одразу ж почався артобстріл, почала літати ворожа авіація – вони «викупили», що ми будемо їхати, але на самому маршруті вже не могли нас знайти: для них це було несподіванкою, що хтось почне в тил до них заходити. Думаю, вони якраз розраховували, що всі ми підемо на прорив. Наша машина відстала від колони, ми загубилися, наш «Урал» розбили. Задирало капот, не було огляду, тому щоб хоч якось їхати далі, один із наших просто ліг на капот. (Сміється). Нарешті передній кардан став намертво, далу продовжили рух на своїх двох… Але знаєш, у нас не було жодного трьохсотого! Нікого навіть не зачепило.

Наш командир мінометної батареї проклав маршрут (у нього був планшет), прийшли, нас «Азовці» зустріли і питають: «Як ви там йшли? Там же все заміновано!» А ми йдемо – дивимось: там вже «польовка» (ворожий кабель зв’язку, – ред. ) пішла. Питаємо: «Командире, ми точно туди йдемо?» (Сміється). Отак і йшли.

– Це коли у квітні з’явились повідомленн, що 36-та прорвалась на «Азовсталь»?

– Так, це було 12 квітня. Але хто як проривався, я тобі скажу. Дехто з наших може сказати взагалі, що їхала машина, і ніхто не стрельнув жодного разу, бо коли їхала перша колона, це було наше командування на «Козаках» (ми йшли другою), їх «кадирівці» на блокпостах зупиняють, і наші командири просто: «Прівєт». Вони без особливої прискіпливості одразу махали руками і пропускали. Всі ж з бородами, зарослі, в мультікамі, ще й «зетки» на борту намалювали. І так просто вся колона проїхала. Другий блокпост вже був на мосту. І так само: махнули один одному «Прівєт!» і нумо проїжджати. А потім вже вони, очевидячки, «очухались», і наші в спину чують: «Так ето ж чужіє!». І ті давай їм навздогін стріляти, але наші втекли. Отак було: пробирався хто як… Були і сумні моменти, з постраждалими, але хтось просто «на дурня». проїхав.

Ну а потім почалися оборонні дії на «Азовсталі». Там уже з провізією було набагато гірше: батальйонне харчування було раз на добу, давали до пів літра або каші або першого (суп чи борщ), прийом їжі був о 15:00-16:00. А з часом і харчування, і БК (боєкомплекти, – ред.) – це все підійшло до межі. Просто не було де взяти. Так само не могли і поранених вивезти. Спочатку «вертушки» прилітали, але потім першу збили, другу, третю, і це стало недоцільним. Боєприпаси також спершу скидали, ми ділилися підрозділами, але ж – оточення! Повний наземний і повітряний контроль. Та попри таку важку ситуацію, винити командування я також не можу. Не можна сказати про якісь конкретні прогалини. Промахом було хіба що те, що в оточення нас взяли, а вже в кільці шукати когось винного – навіщо?

… Спочатку нас перекинули на порт, хотіли його утримати, але сили були дуже нерівні. Доводилось іти з автоматом на танк, або чекати, доки він «відпрацює», потім самому працювати. Протитанкових засобів було мало, і то, дивлячись яка позиція: їх могло і не бути. Так, були NLAWи, проти броньованої техніки були якісь засоби, але, повторюсь – мало! Але найбільше бракувало фахівців. Плюс їхня авіація багато нашкодила…

Спроба утримати порт також не вдалася, ми повернулися на «Азовсталь». І нас із кожним днем все дужче й дужче намагалися зрівняти із землею. Я думаю, це помітно, якщо дивитися на фотографії Маріуполя, самого заводу.

– Ви згадали що NLAWи були, а ваш побратим Михайло Діанов у своєму інтерв’ю казав, що ні «Джавелінів», ні «нлавів» не було.

– (Сміється). Це ти мене зараз підбиваєш проти своїх же піти?.. Ну розумієш, сказати, що їх абсолютно на позиціях не було, не можна. Навіть в останні тижні. Але те, що їх було мало, – факт. Жалітися на недостатнє забезпечення я також не буду. Ніхто ж не очікував, що росія в такій кількості стягне все на Маріуполь, тому і забезпечення було розраховане абсолютно на інші масштаби. А з іншого боку, там теж військові і вони розуміли, як ця «труба» працює, тому ніхто з них до позиції спеціально не під’їжджав, аби ти по них стрельнув…

– Ви розповіли, як харчувалися. А питну воду мали? І загалі як облаштовували побут?

• Питної води не було. Труби під землею, в яких накопичувалась «іржава» вода (не знаю як це правильно назвати, щось на кшталт відстійників) – оце й було наше питво. Ми її звідти збирали, кип’ятили… А хтось навіть не кип’ятив, так пив… (Сміється) Зрозуміло, що на наших фото в основному були брудні, зарослі військові, але і про прання, і про душ, і про гоління ми не забували. Можна було раз на 1-2 тижні знайти час, аби привести себе в порядок. Зрозуміло, що точки зору нормального життя – це не гігієна, а жах, але для військового в таких умовах це ще терпимо.

Сон? Ну, про ліжка, думаю, безглуздо говорити… (Посміхається.) Навіть спальники не у всіх були. Закутався чимось, так і переночував…

– А як тримали зв’язок з рідними?

– «Старлінки». Дуже швидкісний інтернет, завдяки якому і були в мережі. Але оскільки телефона під рукою я вже не мав, а пам’ятав чомусь лише ті номери, які були без месенджерів, то зв’язку з рідними у мене майже не було. (Знічено посміхається).

– Користування ним було лімітоване?

– Спочатку дозволяли кожному матросу, але потім, коли вони вже не відчували межі дозволеного (розмовляли по пів години, почали розповідати зайве), його заборонили використовувати безпричинно, виділяли кожному певний час (5-7 хвилин), і була черга. Потім взагалі дозволили тільки командирам. Траплялися випадки, коли фотографії з позицій заливали, писали дописи незадоволення. Нам від того жодного покращення, але ж ворог все моніторить: «Ага, на тій позиції без БК, їжі, дякую, навіть напрягатися не довелось». Матроси цього не розуміли, тому й доводилося так чинити.

Я думаю, ти сам розумієш, що у мене особливо нема й що розповісти з «Ільїча», «Азовсталі» особливо про епізоди боїв. Навіть згадуючи своїх друзів, побратимів, колег, я не знаю, з чого почати… Та й не варто.

– Гадаєте, це може зашкодити тим, хто досі перебуває в полоні?

– Думаю так, адже вони ще там і всі свідчення можуть використати проти них.

Зрозуміло, що втрати були жахливі…

– Намагалися вести бодай приблизний підрахунок втрат противника?

– Та ні, ні. Таке й реалізувати було неможливо. Та й маєш розуміти: ця інформація не для поширення. Можу порахувати, скільки разів я з життям прощався (сміється), телефон ламав, щоб інформація про рідних не потрапила до них, на гранаті хотів підірватися, щоб не здаватися в полон, коли ми в оточенні були…

– І такі моменти були?

– Бу-ули-и… (посміхається). Зупинив мене друг Серьожка…

Одна така ситуація була, коли нас група зачистки знайшла: спочатку «танчик» почав будинок «розбирати», потім «Беха» (бойова машина піхоти, – ред.), потім зо 15 людей на зачистку зайшло: ми сиділи на другому поверсі дев’ятиповерхівки, вже чули їхні розмови. То я так швиденько телефон розламав, сімкарту дістав, викинув, чимось присипав «Мабуть, вже все», – думаю. А тут він (Сергій), підбігає, каже: «Товаришу командир, є прохід з другого поверху…» І ми з другого поверху вискочили на дах магазину, і так змінили 4 чи 5 багатоповерхівок, бо вони ж так само з іншої в іншу переходили, нас шукали.

І таких моментів багатенько було. Це не те, що морально не «вивозиш», а банально – тебе затискають, а в полон же здаватися не хочеться (посміхається). Ну а потім ти ж знаєш: наказ про припинення оборони… І зрозуміло чому, в принципі, це було передбачено, адже, як я вже казав, і харчування, і БК у нас підходили до нуля.

– Про психологічний стан воїнів. Яким він був?

– Скажу тобі на прикладі харчування. Вже згадував, що ми харчувалися раз на день, і я там щонайменше кілограмів на 15-20 схуд. Але на адреналіні цього абсолютно не відчувалося. Так, фізично важко тягати на собі каску, бронежилет, але «Ой, зараз би поїсти», – такого немає. Більше відчуваєш брак боєприпасів, аніж продовольства чи одягу. Тому психологічний стан бійців був на високому рівні, незважаючи ні на що.

Я не розумію тих, хто починають жалітися: «Ой, у нас того не було, того не вистачало». Це ж війна! Ніяка мама посилочку тобі «Новою поштою» не передаватиме. Шкарпеточки там теплі, ковбаску.

Останні дні було тяжко з продовольством, а у нас стояв мішок собачого корму. І от останній день, останній вечір, 15-те, я вже не витримав і кажу: «Ну давайте, я також спробую». Їсти було нічого, а хотілося. (Посміхається). Спробував я його – ну так, гріх скаржитися… А зранку нам кажуть: все, евакуація! Я в такому розпачі був! Думаю: «Блі-і-ін, всього один день треба було протриматись – я б його точно не їв!». (Сміється).

– На «Азовсталі» було ж десь 3000 військових, так?

– Слухай, Сашо, я взагалі не знаю, де вони всі – така кількість – були! В бункерах чи що? (Сміється). Коли сказали, що з «Азова» приїхало 2600 чоловік, у мене щелепа відвисла. Де вони були, на яких позиціях? У нас не вистачало людей, зо 15 чоловік таку територію тримали! А потім, коли дізнався, що в Оленівці було 4000 полонених, у мене щелепа повторно впала! Це ж який повинен бути у нас обмінний фонд! Москалі ж однозначно не хотітимуть міняти у форматі 1 на 1. Це ж скільки у нас офіцерів повинно бути! Аби ти розумів: тільки у себе в бараці я нарахував 120-130 офіцерів, і це тільки ті, кого я більш-менш знав!

– Згадайте момент, коли почули, що вже є наказ припинити обороняти місто Маріуполь.

– Це було, здається, 16 травня. Ніхто ж не готував нас, не казав, умовно: «Завтра о такій-то ви складаєте зброю». Просто поставили перед фактом. Ну у нас і було таке (посміхається): «О, все, командири домовляться, завтра виходимо і повезуть нас в Туреччину». Ходили такі чутки. «Ну все, Туреччина так Туреччина, їдемо». І воно вперше зривається, вдруге. Тому коли нам оголосили «Сьогодні збираємо речі, здаємо зброю, згідно з наказом», всі не одразу збагнули і до останнього гадали: «То буде чи не буде?»

І коли зрозуміли, що це серйозно, то що ж: здали зброю, забрали поранених і розпочали процедуру. Я виходив в першій партії, 16-го, а останні були 20-го травня. Перенесли поранених до карет швидкої, а самі сіли в автобус.

Ну і звісно, склалося не так, як гадалося: казали нам і про Червоний хрест, ООН, ОБСЄ, мовляв, ми приїдемо, нас ледь не на руках носитимуть. А коли зайшли в автобус, одразу ж почули «Мордой в пол!», думаємо собі «О, круто, то напевне представники Червоного хреста зайшли». Ну а далі – прийомка, табір…

– Бодай приблизно оцінювали, куди вас везуть? На росію, в «ДНР», «ЛНР»?

– Ні, жодних припущень не було. Мали нас вивезти за 30-35 км від лінії розмежування, але коли ми приїхали, чули роботу артилерії (нашої та їхньої), і так собі розуміли, що максимум ми за 10-15 км від фронту.

І вже там почали всіх одразу розвозити по етапах, з кожним працювали спецслужби, проводили допити: «Хто?», «Що робив?», «На якій посаді?» Всю інформацію – і про рідних, і особисту… За цими висновками і розподіляли кого куди. Тоді ж, 16-го, перевезли в Оленівку, де я і перебував до кінця полону, інколи виїжджаючи на допити в Донецьк.

– Як проходила процедура допиту?

– Розпочну із загального: чим вирізнявся тюремний побут. Зміна охоронців заїжджала максимум на місяць, і у кожної були свої правила: прийому їжі тощо. За першої зміни, наприклад, ми мали 40 хвилин на їду. Це 150 чоловік заходило в їдальню. Раціон такий: по черпаку каші та маленькому шматочку хліба на сніданок, обід і вечерю. Зрозуміло, те, що вони для своїх каналів знімали, – це все брехня, про якісь там шикарні умови.

О 6-тій ми прокидалися, гімн вони свій вмикали, о 8-ій перевіряли особовий склад на наявність, а потім вже приходили зі списками і починали зачитувати прізвища, на допити. Інколи – допитували на місці, інколи вивозили в Донецьк. Ну і кожного по-різному, хто яку посаду обіймав: артилерист і артилерист-«азовець» – це дві різні речі. Саме останні були №1 у їхньому, скажімо так, списку ненависті. До небойових частин ставилися лояльніше.

Ну а допити? Звичайні допити (посміхається). «Маленькі» знущання – від звичайної фізичної розправи до викручування суглобів, ударів струмом, вставляння голок під нігті …П цивілізованість годі й говорити. Як пощастить: хлопці, які тоді пішли на прорив і на той момент перебували в інших місцях, зіштовхнулися з іще жорсткішим ставленням. «Хрестів» ніяких, ні «червоних», ні «чорних»… І ніяких, зрозуміло, не було ООНів.

Процедура виглядала так: приїжджали з конвоєм, зачитували прізвища і забирали. «Опрацьовувати» починали прямо в автобусі: хто, що, чи «погана» посада… Якщо не сподобався їм – можеш вже отримати прямо в автобусі. Потім починається персональна співбесіда. Старалися, звісно, повісити те, що їм вигідно. Звісно, не погоджувався – то мене й спускали в підвал, і там починались допити: зв’язували, викручували суглоби, струмом били, інші «хороші» процедури були також присутні, просто чекали своєї черги… Змушували, звісно, сказати те, що їм вигідно. Раз не погоджуєшся – добре. Другий, третій – і так доти, поки їх щось не влаштує. Тому я підписував тільки зі своїх слів. Зайвого в протокол, до речі, вони нічого не «тулили». Ознайомився, дійсно з твоїх слів, підписав – відпускали. А потім знову везли (посміхається)… І знову все по колу… Ти ж чудово розумієш, що такі подробиці не розповідаються… Це так, залишається в собі.

– Щоранку ви слухали російський гімн. А було таке, що вони змушували підспівувати?

– Коли ми ще в автобусі їхали, на допити, деякі зміни підходили і змушували… Але більшість просто відкривала рот… Такого, аби стовідсотково вивчити гімн, не було. Скільки там був, зараз не згадаю жодного слова. Я, чесно, його навіть не слухав. Коли вмикали, просто про своє думаєш. Тобто так, щоб «нумо, кричи гімн зараз!», то такого в мене не було. Коли виходиш і вмикають той гімн, то у тебе в голові геть інше: «Так, хоч би сьогодні на допит не повезли». Потім (сміється) собі про щось смачне думаєш: «О-о, зараз би поїв м’яса, вареничків…». Ну і, звісно, думаєш про рідних, близьких, про кохану половинку, яка чекає… А там і гімн закінчується, і ти собі повертаєшся в барак.

– В яких умовах утримували вас.

– Гігієна.. Наприкінці вже більш-менш було, нам навіть воду пустили. Я так розумію, що це перед обміном було, і зміна більш-менш нормальна заїхала остання. Бо з водою взагалі дуже тяжко було. Раз на тиждень вмикали, можна було випрати речі, і раз приїжджала пожежна машина, ти ставав в чергу, і міг там собі отримати пів літри води.

Що ще додати?.. Вода – була (сміється), їжа теж була, наче годували, і наче видно як. Бо коли було шикування, зазвичай по 5 чоловік втрачало свідомість, протягом години шикування .

От що дійсно пощастило – я упродовж всіх місяців спав при подушці і ковдрі – так «фартило» не кожному. Нас спочатку 200 було в загальній кімнаті, потім 150. А під кінець взагалі перевели у кімнату, де нас всього троє було. Кип’ятильників собі наробили із дроту та металу, робили собі чай в обрізаних пляшках бо кружок також не було. Чай я робив отакий: рвав листочки з якогось зеленого куща. Якого – не знаю, але він кислинку давав, листя винограду, кору відламували з абрикоси, це заварювали – пили отакий «чай».

А до того, як не мали тих кип’ятильників, (бо їх же забирають під час обшуку, це заборонено), то просто в пляшку кору нарізаєш («другу», м’якшу), накидаєш, і тоді вода стає коричнюватою, такого гіркуватого присмаку, і її, скажу тобі, було набагато смачніше пити, ніж проточну.

Ще про гігієну. Нас же коли «приймали», позабирали все: від одягу до зубних щіток. То із цим були проблеми. Навіть із туалетним папером. Отак «на гражданці» ніколи не задумуєшся, але де ж її в полоні візьмеш? А це нам видавали… де там, перші 3 тижні її взагалі не видавали! То, звісно викручувались, як могли: хтось водичкою, хто просто замінював папір тканиною…

Коли москалі підходили, ми їм казали «дайте туалетний папір», на що у відповідь чули, що вони самі нічого не мають, чекають на волонтерів. Які волонтери? (Сміється) Поки ми там сиділи, жодного волонтера не приїхало.

Але наприкінці ситуація трохи покращилась: видавали вже господарське мило, купались кожного дня. Звісно, хто мав бажання: були й такі, хто 4 місяці не купались і не голилися, хоча можливість була. А от зуби чистити залишалось проблемою до кінця: тюбик видавався один на людей 8-12, це ти собі намотував якийсь бинт на палець, трохи повозив по зубах і все.

Ще із позитивного: була можливість займатися фізичними вправами. Я до останнього ходив на турніку підтягувався, на брусах займався, прес качав, бо в камері вони забирали все: під час чергової перевірки вони у нас знайшли «штангу»: трубу із прив’язаними цеглинами, – забрали; потім була пластмасова труба – також забрали. А далі починалося: «Тобі що погано? Свідомість втрачаєш? Та ти ж зранку ходив займався, ми тебе бачили!» Але, слава Богу, це було тільки на словах, бо хлопці, які були в інших колоніях, розповідають: якщо ти там починав займатись, одразу було: «Ага, спортсмен значить?» І людину починали просто фізично знищувати.

Старалися шукати позитивне, старалися. Читали книжки, бо розуміли, що нескоро закінчиться. Хоча у всіх жевріла надія: «От, скоро мають обміняти, казали ж, що 90 днів, значить, до серпня точно мають!», потім розраховували на 15 вересня, ну а потім вже все – віри не було… Розмови продовжували точитись: може, жовтень, може, листопад,.. потім взагалі – хоч би до нового року поміняли (сміється)…

– Були випадки, що хтось із наглядачів розмовляв українською?

– Та ні, вони розмовляли українською, винятково аби подражнитись, познущатись. На початку там були ці, «денере», то деякі з них спілкувались суржиком, а потім їх витіснив російський контингент. Якути, не якути – чорт його знає… Але суто російська була мова.

– А вони вас боялися? Бо багато хто каже, що навіть озброєні росіяни бояться наших ув’язнених хлопців.

– Там було 2 зміни: «вертухаї», тобто, інспектори, і спецпризначенці, спецназ. І якщо хтось каже, що вони нас боялися, жахалися – ні, вони просто досі діють за совковою системою: тобто, якщо щось сталося, треба одразу «бумажку» якусь написати – тобто, все затягнено, зашорено. У них не було із собою зброї – у спецназівців хіба що були кийки гумові та електрошокер. «Вертухаї» ж ходили беззбройні взагалі. Бажання якось їх лякати, перевіряти їхню силу, тягатися з ними, ні в кого не було. Тому страху у них не було перед нами, ув’язненими, а ось на полі бою звісно вони нас боялися. Всі, були виснажені як фізично, так і таким харчуванням, допитами, розуміли, що це нереально… щось зробити в полоні.

– Пам’ятаєте день теракту? (Вибухом у ніч проти 29 липня, який пролунав на території колишньої виправної колонії в смт Оленівка на тимчасово окупованій території Донецької області, було знищено будівля, де утримували українських військовополонених. За даними росіян, загинуло понад 50 українських захисників, кількість поранених невідома. За даними офісу Генпрокурора України, ​поранення дістали 130 людей, – ред.)

–Ну, їх же там 2 було. (18 вересня російські медіа заявили про другий обстріл колонії в Оленівці. Втрати: 1 загиблий та 4 поранених українських військових, – ред.). Під час першого, те, що я знаю, там було 60 загиблих і 70 поранених. Під час другого постраждала «робочка», там вже втрати менші були: 2 «двохсотих» і 3 «трьохсотих», здається.

Перший теракт відбувся так: це була вже пізня година (орієнтовно 22:00). Їхній «Град» відпрацював метрів за 25-50 від нашого паркану трьома залпами, і між другою і третьою (перші дві короткі, десь по 6 ракет) чергою, пролунав вибух. Вони намагалися організувати так, ніби це від наших прилетіла відповідь, але «прокололися». Ми, артилеристи, почули, що не було свисту, тому відразу зрозуміли що це був просто вибух, а не обстріл. І після того вже був третій, довгий, залп. Очевидно, вони хотіли замаскувати ним цей терор: під звуки «Граду» ми б дійсно не зрозуміли, що це був не приліт… Але вони прорахувалися.

А потім… Крики. Постраждалих було дуже багато, медичну допомогу ніхто не надавав: вертухаї кричали один до одного, що не можуть надати допомогу, швидка не приїхала, медикаментів було дуже мало, витягували людей надзвичайно повільно: понад декілька годин. На ранок побачили дах барака. Там вже не треба було й артилеристом бути, аби зрозуміти, що вибух був зсередини. От чому росіяни туди не допускали ні «Червоний хрест», ні ОБСЄ. Метал на даху «покрутило» назовні. Жодна ракета не змогла б так «зайти», пошкодивши лише дах, без стін. Без сумніву, це вибухнуло зсередини.

Росіяни, зміна охоронців, яка заїхала, звинувачувала у всьому «денерів»: «Начальника колонії будемо прибирати, це все він, це вони вас підірвали!». Тобто все спихали на них.

А перший залп другого теракту взагалі прилетів у село, яке перед табором (касета), другий і третій вже впали у нас на території. Склалося враження, ніби перший був «пристрілочним», аби точно по нас влучити. А може, просто не добили. Одразу нам повідомили про 1-го «двохсотого» і 3-ох «трьохсотих». На вечір загиблих побільшало до трьох…

– Курити почали?

– Ні-і-і! Та ти що, смієшся? У нас там сигарети коштували ледь не по 1000 доларів за пачку, як тут почнеш? (Сміється). Та й не хотілось якось. Ні пити, ні курити не почав.

– Сигарети були валютою?

– Так. Їх можна було обміняти на хліб, одяг, кращу сигарету. Вони дуже цінувалися. За дорогий «G-Shock» можна було обміняти 3-4 сигарети, але, враховуючи їхню ціну там, ти за ті ж гроші його і купляв тут. (Посміхається).

Я офіцер і багато чого не можу розповісти. Це матрос може сказати «а-а, командування було таке-сяке,.. нічого не давали,.. не робили…», а я ліпше в таких ситуаціях промовчу. Бо воно ж, насправді, не так було. Образно кажучи, можна скаржитися на те, що тобі постійно дають малий шматок хліба, але який сенс, якщо більшого все одно не дадуть?

– Розумію. А як гадаєте, чому саме у вересні вже облишили думку про обмін?

– Навіть на початку вересня всі ж усе одно вірили, сподівалися. Це затягнулося на доволі тривалий період… Але працює психологія: бажання повернулися додому просто змушувало тебе вірити. Втрачалася не віра, а довіра. Складно вже було довіряти. Спершу так прогнозували: «Завтра,.. завтра,.. на початку серпня,.. в середині…», ну а потім вже…

– За таких умов хтось намагався накласти на себе руки?

– Та ні, такого не було. Всі хотіли жити.

– Був день, коли вже відчували або знали точно: обміняють. Чи це до останнього була несподіванка?

– Ні, такого відчуття не було, до останнього це лишалося невідомим.

…Було 20-те число: до нас просто прийшли після сніданку, назвали прізвища і вказали: «З речами». Ми вийшли, нас загалом 15-20 людей по бараку було, і подумали, що це просто наступний етап, бо всі ті, хто стояв, були з командного складу і ми не вірили, що ось такою кількістю і таким складом нас можуть обміняти. Пару матросів і весь командний склад – це казка якась! Потім зв’язали руки, зав’язали очі скотчем, і ми вже точно були впевнені: їдемо на етап.

Ну і нас почали просто «катати» (посміхається). Спочатку дві години на «КамАЗі» такою «сельодочкою» були складені, відбили собі, все, що можна було відбити, так, що я потім ще три дні в Україні не міг нормально сидіти (сміється).

Зрозумів, наскільки може були поганою сліпота: голова починає дуже сильно крутитися. Заплющуєш очі, мозок каже: «О, що ж там? Треба подивитися», а ти не можеш, бо у тебе все зв’язане. І запаморочення було, і нудота, доки організм більш-менш звик.

Потім почули, що ми в якомусь аеропорту: гули літаки. Там же звільнили собі одне око, побачили, що ось-ось нас завантажать в літак.

Вже летимо, декілька приземлень робили, хтось каже: «Ми в росії», хтось: «Ми в таганрозі», і всі так: «А, добре-добре». Ніхто ж бо не знав, куди ми летимо, доводилось довіряти тому, хто що викрикне. Годинника ж також із собою нема, а ніхто і не заміряв час, то ми навіть години не знаємо. Звісно, розуміли, коли були зльоти і приземлення. Розуміли, що когось підбираємо, але ми не знали чи когось висаджуємо.

…Востаннє сіли, і хтось каже: «Всьо, ми в Білорусі». Всі одразу «Ого!». Хтось радів, у мене ж одразу думки поповзли: «О, Білорусь, це як, взагалі «жорстко» буде?». (Сміється). Але виходимо, сідаємо в крісла, і ти одразу відчуваєш, що вони м’які. Добу води не пили, в туалет не ходили. Питаєш:

– В туалет можна?

– Да, можешь в берцы себе сходить.

Ну, вибір твій, але ж зрозуміло, що всі нормальні, ніхто так не робитиме.

А коли сіли в автобус, знову запитали:

– Гей, можна в туалет сходити?

– В Украине сходишь.

Спочатку ми не надали цим словам значення. Потім іще питаємо:

– А нас хтось покормить, добу ж не їли?

– В Украине поедите.

Отоді ми вже й задумалися. А потім нам кажуть, що можемо послабити пов’язки ці, і ми вже бачимо, що на кордоні, автобус їде назустріч. Але не вірилось, до останнього, аж поки нас не передали.

Ну а потім – ейфорія… Перше, що було, – бутерброди з сиром і ковбасою. Жіночки, дуже дякую! (Сміється). З’їв 2 штуки і відчуваю: все – живіт набитий! Ну а потім –Чернігів, реабілітаційний центр, потім Нові Санжари, де і зараз перебуваю.

– Після цього обміну в українському медіапросторі, серед деяких користувачів одразу ж поширитися «зрада»: мовляв, Медведчука можна було б обміняти і на значно більшу кількість людей.

– Та ні, це дуже розумний обмін з нашої сторони! Якби військовим до того моменту сказали, що відбудеться такий обмін: 1 медведчук на 5 наших командирів і ще на близько 200 воїнів, – ніхто б і не повірив у таке. І це ж надія тим, хто там лишився: визволять!

– Це ж ви сьогодні свого «Богдана» отримали? (Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня; інтерв’ю записане 5 жовтня, – ред.).

– Так, сьогодні було нагородження. Завдячую своїм побратимам, адже це нагородження без їхнього вкладу було б нереальним.

– У вашому першому після полону дописі в інстаграмі ви порівняли свою вагу ДО та ПІСЛЯ. І багато людей в коментарях писали, що ви герой. Після того в описі до фото ви додали: «P.S. Не пишіть мені, що я герой. Я не герой!» Чому?

– (Знічено усміхається). А який я герой? Є герої, справедливо відзначені однойменною нагородою.

– Гаразд, а неофіційне звання, на кшталт «Народний герой», – чому ні? Для своєї сім’ї, учнів, ви ж – герой.

– А оце вже територія Сікози (Комбриг 36 ОБрМП Віктор Сікоза, ред.) . Розумієш, у кожного має бути своя совість. Хтось отримав поранення до «Азовсталі» і весь час пролежав 300-тим, а потім, скажімо, в своєму оточенні своїми балачками зробить себе повним кавалером усіх орденів, хіба це правильно? Навіть той орден, що мені його дали,– без моїх підлеглих цього б не було. І коли я ставлю себе поруч із Сікозою – розумію, що мені до нього, вибач, як до Києва рачки (посміхається). Тому, я – воїн, але не герой.

– Плани якісь будуєте?

– Плани… Скажу чесно: «20-тку» хотів «закрити», в ЗСУ (20 років служби: тобто ще 4 контракти по 5 років, бо 5 років вислуги маю), але чим більше часу проводиш тут, у побуті, біля рідних, тим більше задумуєшся над тим, аби повернутися на нормальну роботу, бачити і жити із ними поруч, бо вони слізно молять бути поруч і не залишати більше їх. Я зрозумів лиш одне: не треба нічого планувати, нехай все йде своїм ходом. Там далі видно буде.

А кожна ж людина прагне до кращого, то й сидить всередині маленький «єврей», який постійно питає: «А що запропонують? А яку посаду? А як поставляться?». Звісно, це не значну роль грає, але я, ось, наприклад, зараз, військовий без усякої зарплатні за цей період. І хочеться, щоб ці гроші виплатили, і тоді вже одне до одного складається – і все в порядку. А якщо ще й доведеться судитися за ці гроші, то це буде серйозний моральний удар. Навіщо тоді мені тут продовжувати, якщо я за все маю боротися? Тим більше, що зараз не можна нічого конкретно прогнозувати. Якщо війна затягнеться, то як я зможу викладати дітям «Захист Вітчизни»? Мені все одно ж треба буде йти – чи за мобілізацією, чи за власним бажанням.

Мені вже 31 рік – от у чому складність. Треба визначитись: або 25 (років, –ред.) «добувати» в Збройних силах, або остаточно переходити на вчителювання. Це ж мені не 20 років, що я можу просто все кинути, і почати заново. І от єдиний, певне, довгостроковий план – визначитися. Сім’ї хочеться, домашнього затишку.

Тому найближчі плани – реабілітація, побачити родичів. Казав їм, аби сюди не приїжджали, не хотів, щоб мене бачили у такому стані. Хоча зараз… (задумується) Зараз уже можуть приїжджати, я вже «хом’ячок» (усміхається): все ж таки 8 кілограмів набрав!