«Він глибоко розумів життя»

Листи як люди: мають свою долю, своє призначення і свій вік. Є листи, що вмирають іще в конвертах, а є такі, кому відміряне якщо не безсмертя, то життя неозоре.
Не доконче легке. Часто навіть страдницьке, але таке, що зазвичай переходить у спадок поколінь.
І геть не обовязково бути великим, знаменитим,  нести на собі добру чи злу славу, щоб твою епістолярію прихилила до себе історія. Просто вона, ота примхлива богиня Кліо, як усяка розкішна жінка, любить щирі самоцвіти, правдиві перлини. Їх призбируючи, творить собі діадему, яку колись мудрий Гельвецій назвав «романом фактів».

Далекого грудня 2007 року мені на редакційний стіл ліг оцей лист. Попри щоденну завантаженість безперервним газетним конвеєром на посаді заступника редактора я тоді опікувався у рідному виданні літературно-мистецькою сторінкою, яку сам і відродив. Уже за кілька випусків «Криниці» (так вона звалася) сюди насіялася чимала пошта з усієї України, з’явилися і свої дописувачі.

Цей лист відклав в окрему папку: запалився ідеєю випустити тематичну «Криницю», присвячену Василеві Симоненку.

Але минали дні, місяці, ідея моя зависала у повітрі через брак не переписаних, а самобутніх матеріалів. І зрештою все завершилося нічим.

Через кілька років, залишаючи газету, я забрав свій архів, і цей лист.

Згодом, в іншій газеті, згадав про нього, маючи намір надрукувати. Тим паче був, як кажуть журналісти, «інформаційний привід» – ювілей Василя Симоненка. Але лист… зник. Мов  у воду булькнув. Як не шукав, як не перетрушував гору папок  з паперами – усе марно.

І треба ж такому, щоб одразу після цьогорічного Симоненкового ювілею – його 85-ліття – ця реліквія знайшлася! У першій же папці, яку дістав з домашнього архіву. Згадав свою старшу колежанку, шановану журналістку, яка, шукаючи щось у завалах на своєму робочому столі, завше примовляла «Чортику-чортику, покрутив та й віддай». І тут-таки хапала те, що шукала.

Пізно згадав. Але все ж краще, ніж ніколи.

А втім хтоза, можливо, це така доля листа. Може, йому так на його роду написано: заблукати, оминути тринадцять літ і знайтися.

Але як би там не було, нині я смиренно вимолюю прощення у моєї дописувачки.

Простіть великодушно, дорога Уляно Миколаївно! Я надто довго готував Вашого листа до друку. Тепер він точно повернувся. Щоб залишиться з усіма нами.

Так хотів би сказати це, дивлячись їй у вічі…

«Василь Симоненко народився в 1935 році. Це рік, коли ще люди не оговталися після страшного Голоду 1932-33 років. І хоч на той час голод уже відлютував, але люди ситими не були. В колгоспі працювали за «палички», на які нараховували по 100-200 грамів хліба. Грошей не давали.  

Дитячі роки Василя проходили у великих злиднях. На ті його роки ще випала війна. Хліба не наїдалися. Пекли його уперемішку з картоплею. Виживали з городу. Щоб купити олівця чи зошита, треба було нести пішки за 15-20 км на базар квасолю, буряки чи іншу городину. За це можна було вторгувати 2-3 карбованці.

Після закінчення у своєму селі 5-ти класів школи Вася прийшов у шостий клас до нашої Тарандинцівської середньої школи. Було це у 1947 році. Серед учнів виділявся вбогим одягом та великою допитливістю. Не було уроків, щоб на них Вася не розпитував учителя.  І за темою уроку, і поза темою. Вже у 7-му класі він пише вірші, для шкільної стіннівки. Пізніше друкується і в лубенській районній газеті.

Навчання йому давалося легко, більше любив точні науки. Багато читав художньої літератури. Завжди на уроках тримав на колінах розгорнуту книжку. І скрізь встигав.

Але ще тоді, у школі він дивився на життя очима дорослого, мав свою думку, яку ніхто не міг змінити. Був затятим, навіть упертим. Часто вживав слово «брешуть». Часто й висловлювався вкрай різко, навіть на адресу партії і влади. Тому вчителі спиняли його зауваженнями: мовляв, «тримай свою думку при собі» чи «перш ніж щось сказати – оглянься навкруги, бо є різні люди». На це він хіба що болісно зиркав. Часто прочитувалося у тому погляді: схоже, ви теж такі…

Вчився Василь не дуже стараючись. Міг сказати вчителеві: «Ставте двійку, мені все рівно –  що 5, що 2. Мої знання нікому не потрібні, я ніде не буду вчитися». А коли вступив в університет, зізнавався: мовляв, не думав, що «репаного колгоспника» можуть так просто зарахувати у вищий навчальний заклад.

Школи він не пропускав за будь-якої погоди. Бувало, у велику завірюху і місцеві на приходили на уроки, а Василь завжди тут як тут. Ніколи не залишався десь на квартирі, хоч іти додому доводилося самому 9 кілометрів. А в ті зими були сильні морози, і снігу по самі стріхи. Щоб не збитися з дороги, добираючись до школи з Біївців (а такі випадки були), вздовж дороги ставили палиці, які вказували шлях. Пригадую, як дітям, які приходили з Біївців, учителі розтирали замерзлі руки, стягували набиті снігом кирзові чоботи. Онучі діти гріли на плиті, самі ж, як комахи, замерзлими ручкам обліплювали гарячу грубу, щоб хоч трохи зігрітися.

А вікна од морозу аж кудлаті, мов барани, парти холодні наче лід, чорнило на них замерзало. І вчитель перемерзав до нитки: пригадую, як од зашпарів крейда з рук випадала. Учні сиділи вдягнені, через кожні 10-15 хвилин з дозволу вчителя вставали, тупотіли ногами, аби хоч якось зігрітися.

Через те що писати не було змогли, першими-третіми уроками ставили фізкультуру, співи та історію. Вже на четвертому-шостому уроках у класі було тепло. Топили в школі соломою, хмизом, дровами. Топливо заготовляли самі учні. Рубали в лісі, підвозили підводами, складали в сараї. В класах часто стояв чад, інколи було сіро від диму. Приходилося відчиняти двері на двір.

Дома у Васі було не краще, ніж у школі. Прийшовши зі школи, він ішов на Удай рубать очерет, щоб натопити хату. Ось таке «щасливе» дитинство було у Василька, як його з перших днів назвав директор школи В.Ф.Барабаш. Василько – так його і звали в школі.

Василько любив школу, учителів, друзів. Він розумів, чому таке бідне життя в Україні і хто в цьому винен. Дуже любив Україну. Не любив Москву, і це відбилося в його ключових творах.

Закінчивши школу, не переставав її відвідувати. Не пропускав жодної зустрічі з випускниками, приходив на Новорічну ялинку. Школа йому справді була другим домом. 

Він говорив: «Я завжди з Києва і в Київ їду з великим чемоданом. Люди питаються: «Навіщо ти возиш стільки книжок?» А я везу з Києва пустий чемодан, а в Київ – пів мішка сухарів, а ще й якусь картоплину вміщу…»

Вже працюючи, обижався на життя. Говорив, що ніде немає правди, порядку, ніхто не цінить праці. «Я, каже, – думав, що матиму хоч необхідне для життя, а я як купив пальто, в якому вчився, так і ходжу в ньому досі – не вистачає грошей на нове. Та й на харчі бракує».  

Правду він писав:

Моє життя – розтрощене корито,
І світ для мене – каторга і кліть…
Та краще в тридцять повністю згоріти,
Ніж до півсотні помаленьку тліть.

А це з його «Щоденника»:

«Не життя а нісенітниця, не життя, а казка дрібних клопотів, дрібних невдач, дрібних розчарувань, дрібних успіхів.
Ні, не так я мріяв жити, як живу.
Щасливий той, хто мало хоче від життя – він ніколи не розчарується в ньому. Найпростіший шлях до так званого щастя – стати обивателем.
Мозок, здатний породжувати мислі, не здатний зробити його власника щасливим».

 <>

«Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбецького ринку. Уздрівши пам’ятник деспота, він запитав мене:
– Тату, хто це?
– Сталін.

Одну мить він дивиться на нього і ніби між іншим запитує:
– А чого він туди виліз?

Справді, Сталін не зійшов на п’єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз – через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало, як і всі кати. Тепер цей тигр, що живився чоловічиною, здох би від люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали його бездарні, лубкові пам’ятники.

Це страшно, коли прижиттєва слава і обожествляння стають посмертною ганьбою. Це взагалі не слава, а тільки іграшка, якою тішаться дорослі діти. Не розуміють цього тільки убогі душею і мозком».

 Сьогодні ім’я Василя Симоненка – серед видатних поетів, борців за вільну Україну.

Вчителі Тарандинцівської середньої школи любили Василька як обдаровану дитину. Він глибоко розумів  життя.

Я – Демченко Уляна Миколаївна, 1925 року народження, вчителька Василя.

Вже немає вчителів, які його вчили, осталася я одна.

2 грудня 2007 року».

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company