Вінниця. «Серця трьох»

Все змінив телефонний дзвінок.

– Привіт! Не хочеш навідатися до мене в гості? – почула десь далеко з  того боку.

Я не довго думала:

– А чом би й ні?

Весь вечір присвятила пошукові квитків на потяг. Але о 6-й ранку вже гойдалася у вагоні метро. В гурті таких же напівсонних «досвітніх птахів». Навіть потяг рухався ще спроквола після свого недовгого нічного спочину.

А ось і «Вокзальна». Монотонний гул ескалатора, що виносить мене у зимну сутінь. Людська метушня та вервиця машин на привокзальній площі. На пероні жде не діждеться мій потяг. До Вінниці. На перше побачення з незнайомим містом.

… На Вінницькому двірці сяє усміхом щасливий друг дитинства. З товариством, яке згодом стане і для мене добрим та милим.

Трішки прогулявшись пішки, всією веселою ватагою забігаємо до старенького трамваю. За вікном позадкували будинки, у такт салону загойдалися на стоячих місцях пасажири, тільки привітна кондукторка впевнено ішла своїм курсом, звична до хитавиці. З єдиним клопотом – проконтролювати, аби всі пасажири сплатили за поїздку. Відверто здивувала ціна квитка: удвічі дешевший за столичний. Переконавшись, що взяла щасливий трамвайний квиток, сховала його до кишені. (А знаєте, як визначити, що він щасливий? Треба розділити кількість цифр навпіл, потім додати їх у кожній із двох круп, отримаєте у сумі дві однакові цифри – радійте: маєте щасливий квиток).

Отак дісталися гуртожитків Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова. Звична картина: лавиці обсіли студенти з кавою та жвавими розмовами. Про що? Переважно про вечірні тусовки. Знайомимося. Такі ж як ми: веселі, дотепні всезнаї, трохи лінькуваті до навчання, але ж учитися… «хіба хочеш – мусиш!»

Милій вахтерці віддаю свій паспорт, аби впустила на гостину та ночівлю.

Студенти, схоже, скрізь однакові: мінімум турбот, максимум боргів, і за навчання теж… Мене приймали як свою. Усім, що мали в холодильнику. Одна дівчина вділила нам літр домашнього меду… Пили чай з чорним хлібом і з медом, який уплітали ложками. А там і обід підоспів, з гострою грибною юшкою.

Аж потім Паша (так звуть мого давнього товариша) удвох зі своїм добрим приятелем влаштували мені екскурсію до дуже крутого і загадкового місця у Вінниці. Ми довго плуганились серед житлових будинків, чимчикували вгору, тюпали вниз, петляли між ресторанчиками і кафе, аби скоротити відстань, здолали дитячий майданчик. Тій дорозі, здавалося б, не було кінця-краю. Але нашу мандрівку звеселяв несподіваний попутник – великий пес із добрими очима, що невідь-звідки прибився до нас й енергійним помахом хвоста невтомно демонстрував свою приязність та відданість…

Нарешті дісталися. Цю місцину студенти називають «Скала».

Кам’яна гора метрів зо 20 заввишки розляглася півколом: затишно і таємниче.

Тут-таки організували привал і пікнік: розклавши невелике багаття, смажили… зефір. І спілкувалися, сміялися, бігали навипередки та й просто насолоджувалися. Дим здіймався в небо тонкою гнучкою лінією. Поволі звечоріло. Загасивши багаття, подалися до парку. Постояли на мосту і побрели берегом річки. Хлопці бадьорили дотепними місцевими жартами.

А потім був сюрприз.  Ретельно запакований у багато шарів паперу. Я нетерпляче розгортала той пакунок, а коли розгорнула, серце тьохнуло. Ошатна книжка. І знаєте яка?  «Серця трьох», Джека Лондона.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company