Коли прохолодного жовтня 1990 року одчайдухи-студенти своїм затятим голодуванням на граніті площі Жовтневої революції таки втілили свій тодішній лозунг «Масол – на засол!», коли влада цькованим зайцем закривуляла між крапельками і набридлий, як гірка редька, перший міністр із хитрим прищуром оцінювача хутра та голосом пономаря таки поступився кріслом головному плановику Вітольдові Фокіну, – у нашому Держагропромі завіяло крутим протягом. Щодня той скісний подув набирав потуги, найбільше дмухарило на поверсі, де засіло печерицями керівництво. І таки здуло важковаговика, колись наймолодшого аграрного міністра у всьому «есересері», любителя почестей і втіх, комуніста і гедоніста в одному натоптаному кендюшку Олександра Ткаченка.

На його місце прибув із Донецька енергійний заступник голови облвиконкому Микола Сидоренка.

Мене, «отпєтого руховца», відкликали з почесного заслання начальником канцелярії Держхарчопрому – знову в центральний апарат. Новий керівник доручив формувати тоді ще екзотичну структуру – прес-центр.
А поки я мав продумати положення і підшукати журналістський особовий склад новаційного підрозділу, підкинули мені на допомогу, а радше на пересидку, двох «цінних кадрів».

До журналістики вони не мали жодного стосунку, зате послужним списком могли засліпити і зачарувати. Андрій С. – колишній секретар столичного обкому компартії, а Володимир Д. – той просто геть свіжий відставник з крісла першого серетаря Хмельнцького обкому, ще й – страшно сказати! – чинний народний депутат СРСР.

І ці двійко дуже «старших спеціалістів» номінального прес-центру одного прекрасного дня стали моїми підлеглими.

Хоч стій, хоч падай, хоч плач, хоч скач.

Мусив розподілити ролі з огляду на ситуацію, наближену до весняно-польової: обидва спеціалісти отримали відповідальне завдання зранку ретельно перевіювати всі друковані видання в пошукай бодай речення про Держагропром. І брати це «на олівець» для щоденної письмової довідки керівництву. Ну а скромну і малопродуктивну писанину всяких прес-релізів та інформаційних повідомлень я – куди подітися? – добровільно-примусово звалив на себе.

За це мої вдячні і слухняні підлеглі, які зазвичай звільнялися від пошукової рутини ще до 9-ї ранку (звичка високого партначальства окуповувати кабінет за годину-півтори до гудка), щедро годували мене спогадами про своє тяжке, самовіддане, безкорисливе, чорноробське служіння народу там, куди вкаже партія.
За кілька місяців сих душевних сповідей я довідався про існування щонайменше трьох десятків різних санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку в райських місцинах Криму, Кавказу, Прибалтики, Карелії і ще в таких едемах, про які сном-духом не відав: в усіх цих милих серцю обителях дум і спокою мої нові колеги, як ви зрозуміли, не раз чесно відбували законні відпустки.
Особливо вражали щирі оповіді Володимира Д. про глибокі традиції вшанування керівної і спрямовуючої ролі партійно-радянських лідерів на місцях, які ніжно культивувала схильна до абсолютизму кавказько-азійська частина партгоспактиву СРСР.

– Вот в Самаркандє, скажем, – Володимир Григорович гладив п’ятірнею свою ледь не прямостоячу сиву гриву і мрійливо голубив очима шмат Хрещатика за вікном. – Там всьо чотко. Собіраєтся, скажем, расширєнноє бюро райкома. Засєдают. В конце пєрвий сєкрєтарь об’являєт, что с ближайшего понєдєльніка уходіт в отпуск, что вместо него – второй сєкрєтарь. Потом всє заходят в комнату одтиха, на чаєпітіє. Садятся по традиціі на подушечкі, каждий получаєт піалу с чаєм, пєрвий сєкрєтарь дайот послєдніє распоряженія, випівают чай, жєлают хазяіну щаслівого отпуска, встают і уходять. А под каждой подушкой – хорошая пачка дєнєг, пєрвому на отдих… Вот, понімаєш-лі, какой порядок, какоє, понімаєш, уваженіє к руководству. Точно так же і в іх райісполкомах. Я вот отдихал с пєрвим Самарканда…
– Це із тим, якого кілька років тому розстріляли за страшну корупцію? – питаю.
– Нє-нє, ето єго прєдшедствєніка… А етот… Етот харошій такой парєнь… Душевний… Познакомілісь в Кісловодскє, в домє отдиха… Пріходіт ко мнє в номєр: «Слушай, Валодя, зачєм ти в сталовой кушашєш? Ти ко мнє приходи кушать». Вєдьот к сєбе, откриваєт огромний холодільнік, а там ікра, баликі всякіє, осьотр, пєрєпьолкі жарєниє, фрукти, понімаєш… В лоджію вєдьот –  ящікі армянского коньяка, віна разниє, шампанскоє…

І п’ятірнею в кучму – сюди-туди, сюди-туди… Аж потріскує грива від електричного розряду.

Якогось ранку, я тільки-но вмостився за своїм столом, повідомляють вичитане з газет:

– Сєгодня Павлов (був такий очільник уряду СРСР, який потім став ГеКаЧеПістом) повисіл цени на дєлікатєсниє продукти.

– І правільно сдєлал! – рішуче січе долонею повітря Володимир Григорович. – Народу ето всьо равно нє достайотся.

– Правильно, то воно правильно, – кажу, – але моєму «чорнобильскому» синові лікар настійно радить давати потрошку ікри. Де тепер її докупишся?

Треба знати цей тип людей. Ще вчора вони рішуче і безапеляційно диктували свої думки тисячам. Але до настроїв тих, хто НАД ними, ніколи не послаблювали чуйки: настрої згори були їхньою скрижаллю, і здатність втягувати ці настрої ще звіддалік, ніздрями часто рятувала їх від прірви.
А тому після моїх слів обидва дружно і скрушно захитали головами:

– Да-да! Конєшно! Ви прави, Валерій Кіріловіч!

– В своє время я ету ікру мог вьодрамі кушать, – Володимир Григорович пірнає плечима у високе бильце крісла, витягується ногами з-під столу, знову запускає у гриву п’ятірню. – Но я к нєй абсолютно бєзразлічєн. Мне лучше кусочєк м’яска, понімаєш… А ещьо лучше харошего сальца… Подчєрьовочку, понімаєш… Вот вчера іду с работи, возле дома захожу в овощной, а там на полке в банках такая… вродє как ікра… Как же єйо, забил названіє!..

І п’ятірнею – лясь по лобу, аж його напарник і «партайгеноссе» стрепенувся.

– Шо, кабачкова? – перепитав.

– Во-во, Андрюша, кабачковая! Купіл я єйо, понімаєш. Прішол домой, открил банку, намазал ето на хлєб, понімаєш… Попробовал. Слушай, оказиваєтся, очєнь вкусная вєщ!!!

В цей момент я, присяйбі, відчув, як ноги мої м’якнуть, втрачають опору, як заков’язуються у паркеті, мов у баговинні.

А що просилося на язик, не писатиму. Самі здогадайтеся.