Володимир Білик: «Українська літературна спільнота закрита й  інертна»

Володимир Білик – нове обличчя  сучасного українства.  Він публікується закордоном,  проте в Україні про нього мало хто знає. Про особливості творчого розвитку, літературні процеси в Україні, а також практичні поради початківцям – у нашому інтерв’ю.

Володимире, ти й художник, і звукорежисер, і журналіст, і письменник. А тобі лише двадцять шість…

– Сказане «одним рядком» – на вигляд божевільно чванливе… Я завжди намагався дізнаватися про щось нове, опановувати різні професії і сфери творчості для самореалізації. Часом до пошуків підштовхувала потреба  елементарного виживання. Доводилося, як усім, виходити за межі власного комфорту, діяти за ситуацією. Тому й такий розкид.

   З чого починався твій творчий шлях? Що стало каталізатором?

– Будь-яка людина, яка щось досліджує чи вивчає, напрацьовує багато  матеріалу і з часом хоче ним поділитися. Я цікавився музикою. Слухав у «промислових» обсягах геть усе. Потім з’явилася нагода дописувати на сайт. Дописи помітили і запропонували писати до газети. За гроші. Не тільки огляди альбомів, а й репортажі з концертів. Дотик до музичного мистецтва розбудив потяг до творчості. Перші спроби були вельми недолугими, але з часом приходила вправність і розуміння себе. Внутрішнє «я» допомогло позиціонуватися в творчості.

Що міг би назвати своїм  найбільшим досягненням у літературі? Знаю, що видавався англійською мовою у США. Розкажи про досвід співпраці з американськими видавцями.

Спочатку поясню, чому друкуюся переважно англійською. До певної міри  це протест. Українська літературна спільнота не сприяє творчій роботі. Тусовка дуже закрита та інертна. Не налаштована на мистецькі пошуки. Тягнуть одне одного з імпрези на презентації, говорять правильні речі про будь-що, гордо «кругословлять», доки не набридне. Творчість – на другому плані, чужих не вітають. Молоді автори або підлаштовуються, або асимілюють, мімікрують. Під Жадана, «Київську школу», футуризм… Мавпують іноземні творчі течії… Тому й бракує адекватних естетичних дискусій. Зате скрізь присутня мало не маніакальна зацикленість на минулому. За таких умов неможливо і не варто працювати.

Американські та британські видавці відкритіші до нового. Читацька аудиторія теж налаштована на незвичне. Видавці не підносять свої вподобання та особисті оцінки до абсолюту. Привернути їхню увагу складно, але якщо це вдалося – порожніх обіцянок не буде. Це й мотивує працювати, відточувати навички та вчитися нового. Українське літературне середовище до такого не спонукає. Принаймні, мене.

Найбільшим досягненням, напевно, буде видання збірки поезії «Roadrage». Британське видавництво «Zimzalla» саме готує її  до друку. Вірші написано  телеграфним стилем,  без складних метафор лише найважливіше. Я б назвав це кресленнями віршів: кожен читач сам домальовуватиме образи.

Ти сказав, що українська літературна спільнота не сприяє творчій роботі…

– Я висловив виключно власну думку. Очевидно, що багатьох такий стан  цілком влаштовує. Здається, проблема у нашій ментальності. Постколоніальний синдром. Ізоляціоністська патріотична зашореність. Елементарне міщанство. Суспільство не сприймає  письменництво за професію. Мистецтво знецінене, позбавлене сили. І сталося так не через підступну змову. Часи змінилися, змінилися читачі. Їх цікавлять, якщо взагалі щось цікавить, прості речі, а не інтелектуальні мистецькі псевдопошуки.

Масовий інтерес частково відсутній через відрубність мистецтва, інформаційну ізоляцію. Читацька спільнота занадто гомогенізована, споріднена для сприйняття  чогось стороннього. Багато хто не знає, як і що відбувається. Більшість взагалі байдужа. Можливо, з часом щось якісно зміниться, але нинішні «зміни» лише консервують старе. Усі громадські ініціативи, що начебто спрямовані на заохочення до творчості через премії, гранти, усілякі презентації, лише зміцнюють наявний статус-кво. Відгомін радянської культури від «спілки письменників».

Молоді автори і без заохочення непогано публікуються в Україні. Проблема в тому, що їхні твори ні на що не впливають і нікого ні до чого  не зобов’язують. Що критично позначається на якості творів. Зрозуміло, така необов’язкова «література», «для себе та друзів», не зацікавить закордонних видавців. І широке коло українських читачів також.

Як тобі вдалося опублікуватися за кордоном? Яким був перший крок? І щоб ти порадив початківцям, які бажають достукатися до іноземного читача?

Перша закордонна публікація відбулася давно. Десять років тому навмання відправив у британський музичний журнал рецензію на альбом гурту «Квадраджесіма», а її опублікували. З того часу періодично дописую до різних журналів та сайтів, як правило, про українську музичну культуру. Якось пояснював американським потенційним слухачам феномен гурту «Океан Ельзи».

З часом почав відправляти свої графічні роботи на колективні експозиції чи виставляв їх у тематичних блогах. Інколи про них писали, іноді надходили  замовлення.

А «закордонним» початківцям порадив би вчити мови та «лупати сю скалу». Проблема з просуванням української літератури – в якості перекладів. У кращому випадку вони посередні, а це відштовхує. Навіть славнозвісна книга поезій Олега Лишеги, перекладена англійською, насправді доволі кострубата. А вона  вважається за одну із вершин.

Писати іншою мовою зовсім не означає зрадити українській літературі. Питання в ідентифікації автора. Юрій Тарнавський пише переважно англійською, але від цього не зробився  неукраїнським поетом. Мова лише  один із засобів для спілкування автора із читачами, оболонка для його образів. Хіба погано, коли хтось має кілька каналів самовираження? Це розширює межі для взаєморозуміння.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company