Володимир Івасюк і біла дама…

Понад чотири десятиліття тому на пікові творчості і слави Володимир Івасюк пише свій черговий шедевр. Один із багатьох.

Вона, та пісня, нічим не виділялась, власне, з-поміж інших його пісень, бо все, що він тоді писав, виблискувало, ніби діамант. Все так тоді складалося, що Небо, немов би відчуваючи час, якого Майстрові лишилося не так багато, дарувало йому найдивовижніші свої відтінки й кольори. З тієї Божої ласки Івасюкова пісня полонила тоді небачені простори. Зірка, що мала зірватися на небосхилі і впасти у гущавину Брюховецького лісу, вже почала, напевно, втрачати центр ваги…

Ми сидимо за горнятком кави в одній із чернівецьких кав’ярень з поважним буковинським чоловіком, головним редактором однієї з тамтешніх газет, прекрасним поетом, дивовижним фотомайстром Василем БАБУХОМ і я прошу напружити пам’ять та повернутися у ті далекі роки його молодості. Прошу пригадати їхню з Володимиром Івасюком пісню «Світ без тебе».

 orig_54dde– Володю Івасюка я б назвав –  не подумай, що пафосно – синьоокою українською надією. Він був славний музика, іскрометний композитор. Нас познайомив його тато, письменник і мій університетський вчитель Михайло Григорович Івасюк. Якось телефонує мені Володя і пропонує співавторство. Що треба? Треба написати слова на вже готову мелодію, так звану, «рибу». Послухали мелодію. Мені почулася в ній якась ностальгія, привиділось опале жовте листя. Але як підібрати слова до казкової музики, коли розумієш, що слова мають бути такого ж рівня?! Дуже невдячна справа: поет з ледь жевріючим музичним слухом мусить втиснути свій вірш у лещата чужого задуму.

Проте пісня народилася. З великим душевним скрипом. Володя змушував мене неодноразово переробляти рядки, підбирати, як він висловлювався, «круглі слова», аби вони «не спотикалися» у горлі. То був урок. Урок праці, роботи ума й серця, щоби появилося щось путнє.

Пісню потім виконували і Софія Ротару, і Василь Зінкевич. Не сходила вона і з Володиних вуст. Він любив її за легкий смуток, що домінував у канві мелодії, за можливість форсувати голосом. Вокальні дані в нього були неабиякі. До того ж він був і чудовим піаністом, прекрасно акомпанував собі.

Востаннє він заспівав нашу пісню в Москві, в Останкіно, куди його запросили виступити перед буковинськими будівельниками, які брали участь у спорудженні олімпійських об’єктів. А напередодні потелефонував мені зі Львова і сказав: «Старий (тоді якраз модно було так звертатися до друзів), післязавтра співатиму нашу пісню. Послухай, я вже повністю відшліфував її….

Перечитую текст і часто спиняю свій зір на словах приспіву:

Без тебе світ – зівялий квіт,
Без тебе спів гірських вітрів
Журбою в серці забринів.
А в днину сонця і тривог
Одна любов у нас на двох.
Одна любов, одна печаль
І стежка в синю даль.

Ми пісню так і назвали – «Світ без тебе». І ці рядки ніби про нього написані, так рано згаслого, мовби та зірниця, що відлетіла у вічність.

– Часто перечитую його львівські листи до мене, – розповідає далі Василь Бабух. – Зі зворотною адресою: вулиця Маяковського, 106, кв.13. І в Чернівцях, до речі, він мешкав також на вулиці Маяковського… Володя ріс у письменницькій родині: тут завжди відчувалась робота над словом.

Такий випадок. Отримав я книжку Бодана-Ігоря Антонича, мені її передали з Чехії. А це – союзні часи, Антонич заборонений. Я писав на філологічному факультеті ЧДУ дипломну роботу. Михайло Григорович, викладач історії сучасної української літератури, просить: принеси мені. Приходжу. Діти сидять – Галя і Володя. Батько каже: дядя Василь зачекає, а ми завершимо заняття. Сідає за фортепіано, починає награвати. Ану, діти, заспіваймо «Сонце низенько, вечір близенько». Ану, ще раз повторимо. Тепер ідіть, 15 хвилин побігайте, а потім будемо вчити літературознавчі терміни… Тобто, в такій сім’ї Володя не міг не бути освіченим і талановитим.

Мав Володя скандальний випадок. Випускний вечір у Кіцмані. Десятикласники прогулювалися пізнім вечором біля райкому партії. Навпроти – гіпсове погруддя Лєніна. Хтось закинув на голову вождю кашкета. Володя поліз знімати. Бюст упав. Наступного дня до райцентру з’їхалась сила-силенна чинів із КДБ й міліції. Хтось обмовився. Володя за те дуже постраждав. Цілковитий відмінник не вступив до медінституту. Його зумисне «зрізали». Пішов працювати на завод «Лєгмаш» слюсарем. Але був там такий добродій Попов, то він каже: ми помітили, що хлопець здібний, і він у нас рік керував хором. А при Київській консерваторії була школа обдарованих дітей. Івасюки довідались про те і віддали туди Володю. Однак за якісь три місяці він там страшенно схуд. Михайло Григорович забрав його і сказав: мені треба здорова дитина, а не музикант…

А згодом Володя таки вступив до медінституту. І тоді ж зазвучали його пісні. Перший серйозний шлягер – «Я піду в далекі гори». І це хлопцеві лише 20 років! Шалена популярність. Тисячі дівчат воліють знайомства. Телефон розривається. Батько наказав телефон відрізати. А в цей час у Вижниці починає гриміти «Смерічка». Левко Дутківський створив ансамбль. Туди починає їздити й Володя. Мені одного разу довелось побувати на їхньому концерті. Це було щось грандіозне!

Дутківський – батько сучасної української естрадної пісні. В СРСР ще ніхто не мав електрогітар, коли він зі своїми хлопцями самотужки їх майстрував. Отак у буковинському райцентрі з-поміж гір народжується ансамбль, якому судилася світова слава. Мама приводить дрібного Назарка Яремчука. А Василь Зінкевич у Вижницькому училищі прикладного мистецтва закінчує відділення художнього моделювання одягу і робить перші ескізи вбрання музикантам: широкі гуцульські череси та файні сардачки. Це було потрясаюче! Коли вони проводили репетиції, під клубом стояли сотні людей. То був феномен. Навіть те, що з Москви до Чернівців Центральне телебачення їде записувати «Алло, ми шукаємо таланти!», говорило само за себе.

– Я був не чужий у домівці Івасюків, – згадує Василь Бабух. – Після «Червоної рути» листи приходили мішками. Мене вразив лист одного грузина: «Я хожу по Тбілісі с моімі друзьямі і пою вашу «Руту». Какой же молодєц. Как ето пахнєт Украіной!»

У мене велика колекція екслібрисів. Тоді цей напрям якраз розвивали чернівецькі художники-графіки Іван Балан, Орест Криворучко, Іван Родомський. Іван близько дружив з Володею. Якось Володя мене просить: принеси, покажи, що воно таке? Іван сідає з ним: «Ану, задумай якусь річ. Що би ти хотів?» А Володя якраз писав баладу про дві скрипки: «одна сміється і плаче друга». І народився такий малюнок: скрипка, гілка, яка стає листям, проростає, а корені йдуть у землю. Родомський на шматочку лінолеуму зробив ліногравюру. На неї накатали фарбу і тиражували. Володя тішився.

Розказують, що він дуже любив Софію Ротару?

– Можливо. Хоча Софія була трохи старша. Напевно, то була більше платонічна любов. Тут, бач, переплелись шляхи двох великих талантів. Софія вчилась тоді у музичному училищі і вже співала. У нас тут був у Чернівцях естрадний оркестр. Серйозний колектив, але такий, розумієш, без національного забарвлення. Там грав і її майбутній чоловік. Але чи любив її Володя? Не знаю. Вона відчувала дух його пісень. Вона також буковинка, але не українка, молдаванка. І він не сподівався, що вона так відчує його пісні. Софія вже віддалася за Анатолія Євдокименка. Вона – вже зірка. Ми сиділи якось на стадіоні. І рідний брат Анатолія Валерій Кирилович розповідав мені довірливо, що, мовляв, учора у Софії був день народження і Івасюк подарував їй перстень з діамантами за 10 тисяч рублів. Ти розумієш, що то були тоді за гроші! Тобто любив він її чи ні – не скажу, але за його пісні, які вона співала, він мав до неї велику повагу.

Ну, і дівчата ж до нього липли?

– Обов’язково. Розумієш, голубі очі! На останніх фото львівського періоду він уже трохи обважнілий. А в цей період, про який говоримо, – писане, гарне обличчя, і надзвичайно голубі очі, як раннє весняне небо. Колись Іван Драч сказав про Івана Миколайчука, що, мовляв, є еталон чоловіків, на яких хочеться дивитися. І якщо Миколайчук – еталон зрілого мужчини, то Володя Іавасюк – молодого. Ну, і надзвичайно лагідна вдача. Він був дуже добрий.

А що ж трапилося в тому Брюховецькому лісі? Стільки версій було! Зараз справу намагаються «розплутувати» знов, хоча нитки того клубка давно потрухли…

– Справді, версій багато. Але те, що все в тій смерті було інспіровано, жодного сумніву. З багатьма людьми, близько знайомими з Володею, я говорив. Не міг він накласти на себе руки. Він любив своїх батьків. Надзвичайно. Врешті, він був медик. Якби зважився на зле, міг заподіяти щось простіше та ефективніше: випити отруту хоча б.

Відпочивали ми якось на Чорному морі разом з деканом Львівського факультету журналістики паном Здоровегою. І він показував мені ті жахливі фото. Хоча не признався звідки вони в нього. Повір, то не його рук справа. Тоді ж трапилася мені цікава стаття. Тими часами совєцькі спецслужби випробовували нову зброю, так звані генератори низьких частот. Володя був символом України. Він став неугодний системі. Популярність його була неймовірна. І пісні – українські. Його вже почало сторонитись Останкіно. «Что ти, понімаєш, вєздє українскоє іскуство…». Як той грузин писав: «очень пахло Украіной». І тому, можливо, в цьому причина… Можливо. Ось він живе тут, а поверхом вище – стукач. Приходять люди, вмикають генератор низької частоти, і ті струми так діють, що людина не знаходить собі місця. І або викинеться з вікна, або ще що…

У селі Реваківці на Буковині мешкає одна ворожка. Дивовижна жінка. Перед тим, як іти до неї, я переговорив з багатьма її відвідувачами. Усі в один голос запевняли: вона унікальна. Про всіх усе вгадала чи передбачила, називай як хочеш. І ось кладу перед нею рідкісний знімок Володі. То я його фотографував, і той знімок нікому не показував. Стара вуйна з глухого села, навряд чи знає композитора. Але якби навіть знала, то саме за тим фото, у незвичному ракурсі, все одно не впізнала б.

Киньте, прошу її, карти. Вона таким квадратом фото обіклала і мовить: «Ца людина мала на тілі мітку ( і правда, йдеться про родимку, за нею мати, до речі, розпізнала сина після трагедії ). Він жив на розі будинку (правда). Умер не своєю смертю. Його вбивали. Вбивали у двох домах. Чорна людина, яка вбивала, – її вже нема. В другому будинку тримали його тіло. Але є ще одна біла дама, яка дуже мучиться, і колись, мабуть, заговорить…»

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company