Володимир МАЙБОЖЕНКО: «Нині, здається, знаємо як створити об’єднану громаду, але точно не знаємо як вийти з неї»

Як свідчить статистика Мінрегіонбуду, у Київській області – 661 місцева рада: 26 міських, 30 селищних і 605 сільських.
За перспективним планом, схваленим 2015 року облрадою попереднього скликання, тут має бути створено 61 об’єднану територіальну громаду. Тим часом створено лише 2.
Що гальмує територіальну реформу у столичному регіоні, яка роль у ній земельних відносин,  – про це та інше розмовляємо з першим заступником голови Київської обласної ради Володимиром МАЙБОЖЕНКОМ.

Володимире Володимировичу, Вас важко назвати «кабінетним працівником». Варто лишень зазирнути на Вашу сторінку у соцмережах, щоб пересвідчитися: у вільні від сесійних дні Ви зазвичай – у поїздках. Добре знаєте область, та й Вас легко впізнають навіть жителі найвіддаленіших районів Київщини. Тому як людина обізнана поясніть парадокс. Столична область, наближена до вищих посадовців навіть географічно, яка повинна була б стати взірцем позитивних надбань у реформах, мяко кажучи, має блідий вигляд. Показовий приклад – децентралізація, обєднання громад, реформа, яку голова Київської облради Ганна Старикова публічно визнала в області провальною. Чому так? Невже «золота» прикиївська земля на заваді?

– Проблема не в землі. А в тому, що за весь період, відколи діє узаконена програма об’єднання громад, на превеликий жаль, у Київській області не було голови облдержадміністрації, який би за своїм професіоналізмом і людськими якостями відповідав викликам часу. Якщо по щирості – ті, що керували, були просто ніякими. Чому маємо такий безлад? Бо коли нема сильного керівника, то його заступники та й структурні підрозділи починають проводити самостійну політику. Всяк свою: хто в ліс, хто по дрова. Тому в керівників облдержадміністрації фактично не було бачення, як ефективно реалізувати цю реформу. А відтак – і бажання з розумом її втілювати.

Ось перед нами карта Київської області. А ось постанова Кабміну: цим документом минулого року на Київщині вже зафіксовано 29 об’єнаних громад. З усіма протоколами всіх сесій, з рішеннями облради. Але гляньте на карту, що об’єднано? Та лише далекі межові райони! А центр, де у когось якісь інтереси – без руху.

– Отже – таки земля?

– Очевидно. Але й у тих об’єднаннях, які майже рік тому узаконив постановою Кабінет міністрів, не проведено перших виборів. А отже вони не стали самостійними громадами. Тому що це обласній адміністрації не було потрібно. Чому? Важко сказати. Наведу приклад одного недалекого від столиці села. Там вирішили об’єднатися ще тоді, коли я не був депутатом облради. Дві сільські ради, чотири села… Словом, самодостатня територія – тобто цілковито відповідає вимогам уряду для об’єднання.  Я тоді активно допомагав цим громадам. Минув час, пройшли вибори, я став першим заступником голови облради. Минув іще місяць. Після того як нова обласна рада затвердила перспективний план, жодної нової громади утворено не було. До слова, на виборах була лише одна об’єднана громада – Калитянська. Вони зробили пілотний проект, але й той сьогодні розсипається. Бо вийшло так, що два досвідчені сільські голови затято боролися за посаду, а виграв третій, чоловік без досвіду…

Але повернуся до згаданої громади, якою опікувався. Уже як депутат вирішив вияснити, чому зволікається рішення про об’єднання.  Зустрівся з директором департаменту облдержадміністрації, який готує висновок та проект відповідного розпорядження голови. Але вона лише руками безсило розвела: мовляв, нема вказівки згори, «від самого»…

Тому досі не розумію, чому так: за жорсткого керівництва Віри Ульянченко, навіть авторитарного пана Присяжнюка, якою б злочинною не була тодішня «регіональна» влада, Київська область розвивалася. Ці керівники виходили напряму на президента. Сьогодні цього розвитку нема. Якщо інші області на свої інфраструктурні проекти для об’єднаних громад отримали чи й «вибили» десятки і десятки мільйонів, то ми – майже нічого. Хіба що під згаданий уже «калитянський проект» громада отримала 6 мільйонів, але навіть ті гроші там реалізувати не змогли.

– Але ж голова облдержадміністрації – не самоправний цар і бог. Є обласна рада, яка, бачачи усі наслідки його недолугого керівництва, могла б зібратися і висловити йому недовіру.

– Почну з того, що до нашого обрання врядувала рада, яку вибрали ще 2010 року. Де, якщо не помиляюся, із 149 депутатів було 110 «регіоналів», яких цілковито влаштовував адміністративний застій. Коли прийшли ми, одразу почали ці питання рухати. Проте гальмом у цій справі став департамент архітектури та й голова облдержадміністрації. У них усе знаскоку: «От ті-то й ті-то будуть об’єднуватися!» – «А вони хочуть?» – «Ні, не хочуть». Але ж у законі написано – добровільно. Є ж методика Кабміну: обласна адміністрація за цією методикою мала б усе розрахувати, подати на затвердження в уряд – і тоді б ні в кого не виникало жодних питань і докорів. Спочатку вони начебто з цим погоджувалися, проте потім цей процес загальмували, затягли і викликали відповідну реакцію в громадах: «а чого ми підемо до вас?..», «а чого ви йдете до нас?..», «а чого я не буду головою?..», «не хочу бути старостою!..» і т.п.

Є ще одна проблема, і теж достатньо серйозна. Законодавець не спромігся як слід виписати методику. Тобто, вона начебто і є, але нині ніхто так і не зможе ясно відповісти, наприклад, які повноваження старост. Або: будуть райони чи повіти? Які їхні повноваження? Та й, зрештою, які повноваження обласної ради? І за яким законом мають обиратися  депутати, голова об’єднаної громади?  Для прикладу, райцентр Рокитне. Центр – селище. За законом, якщо селище в центрі об’єднаної  громади, тоді вибори слід проводити  за мажоритарним принципом. Так воно зараз, але чи збережеться в майбутньому? Всі кажуть, що ця схема виборів, м’яко кажучи, недосконала. У нас є район, який отримав 5 депутатів облради, а є райони, які не отримали жодного.

_dsc0082– І все ж таки депутати обласної ради, які представляють округи, мали б розділити частину відповідальності за такі черепашачі темпи територіальної реформи.

– Від них фактично нічого не залежить. Всю процедуру, повторюю, затверджує розпорядженням голова облдержадміністрації.

– Але ж депутати можуть попрацювати на місцях, змобілізувати керівників, підняти громади…

– Це та класична медаль, що, як відомо, має дві сторони. Якби це робити тихо-мирно-красиво, тоді можна переконати сільських голів об’єднатися. Якщо ж заходитися піднімати все це на ділі, то не так воно просто. Сьогодні сільська громада нібито за об’єднання, а завтра дивись – уже не згоджується. А позаяк у цім ділі треба провести, якщо не помиляюся, три рішення кожної сільради, і то з певними часовими паузами, то нема гарантії, що третє рішення буде таким, як два перші. Наприклад, сьогодні обласна адміністрація схиляється до того що в Переяслав-Хмельницькому районі буде одна громада. Себто всі тамтешні села долучать до міста. Але частина району не бажає об’єднуватися з містом. Вони хочуть бути окремо. Часто-густо так чинять громади, які звикли господарювати гуртом на землях колишнього колгоспу чи радгоспу. Нині, здається, знаємо як створити об’єднану громаду, але точно не знаємо як вийти з неї. Цю процедуру закон не виписав, отже нині де-факто вона заборонена. Тому і маємо колотнечу в Калитянській громаді: одне село там категорично забажало вийти з об’єднання – і не може. Це якраз той випадок, коли хотіли як краще, а вийшло як завше. Тепер, дивлячись на цю ненормальну ситуацію, інші керівники громад ставлять конкретну умову: «Я, звісно, покликав би громаду увійти в об’єднання, якби чітко знав, як з нього вийти. А якщо нема виходу, то ми краще почекаємо».

Тому неповороткість облдержадміністрації призвела до того, що в громадах масово наростає нехіть об’єднуватися.

– Але ж є межа – 2017 рік.

– Немає такої межі.

– Про це попереджує в уже згаданому інтервю і Ваша колега Ганна Старикова. «Якщо до кінця року села добровільно не сформують об’єднані громади, то в 2017 році дійсно вийде розпорядження Кабінету міністрів, яке змінить карту внутрішніх меж нашої держави».  Невже злукавила?

– Не злукавила. Думаю, вона спирається на інший факт. Звідки взялася «межа 2017 року». Ми досконало вивчили цей закон. Я задався собі метою знайти де таке написано, що в разі, якщо громади добровільно не об’єднаються, їх наступного року примусово об’єднає Кабмін. Шукав цю норму разом з помічниками – не знайшов. Тільки добровільне об’єднання – і до безкінеччя. Проте, повторюся, Ганна Старикова тут не лукавить. З чого взялася ця «межова дата»: 2017 рік? У проекті змін до Конституції, там де префекти, децентралізація, де прибирають районні та обласні держадміністрації, але де є спецстатус окупованих територій, – отам, у перехідних положеннях (за які, до слова, мали проголосувати ще рік тому), написано, що, якщо зміни до Конституції ухвалюються, тоді вибори до об’єднаних громад, до обласної, районної рад проводяться в останній жовтень 2017 року. Тому що після тих виборів, обласні і районні ради мали б сформувати виконкоми – замість держадміністрацій. А до того треба було сформувати всі об’єднані громади, щоб вони пройшли вибори. Але якщо цих конституційних змін не ухвалено (а судячи з усього, їх навряд чи ухвалять), значить і виборів-2017 не буде. Об’єднання громад добровільне. Було і буде. І той, хто зможе повноцінно об’єднатися, той отримає за змогою розпоряджатися податками, доходами право міста обласного значення і справді житиме краще.

У мене була інша пропозиція, яку висловлював на сесії облради. Як на мене, розумніше почати об’єднуватися з іншого: кожній сільській чи міській раді надати оці права міста обласного значення. Щоб вони вже почали отримувати свої реальні доходи. І тільки тоді запропонувати їм об’єднання. Отоді об’єдналися б найперше ті, хто має правильний менеджмент, хто знає що і як робити в сільській чи міській раді. Він пропонував би це іншим, і таким чином громади йшли б назустріч одна одній. Отак за 5-6 років отримали б нормальні громади з нормальними доходами. А певна кількість тих, хто ніде не нагріє собі місця, постане перед жорстким вибором: або хазяйнувати самотужки, щоб вижити, або зникнути.

На жаль, законодавець пішов іншим шляхом. Нині наділити громади правом міст обласного підпорядкування в частині розпоряджатися заробленим обіцяють після об’єднання. Та й то не всім. Бо, об’єднавшись, центр громади може так і залишитися за статусом великим селом. Тому й тут можуть бути певні маніпулювання – і в обласній адміністрації, і в Кабміні. Хоча, як на мене, це суб’єктивний фактор, який залежить від обласної виконавчої влади. Вона повинна розробити правильний, реальний план об’єднання громад.

Для прикладу, нещодавно обласна державна адміністрація подала нам новий перспективний план об’єднання громад. За ним, скажімо, моє село вже об’єднує не чотири, а половину сіл Києво-Святошинського району, Броварський район утворює громаду з усіх сіл, звісно, крім Калинівської, у Перяслав-Хмельницькому весь район приєднують до міста… Словом, зробили план за принципом «аби об’єднати».  Отож вони подали нам проект рішення про зміни до перспективного плану. Ми ж вирішили, що поведемо засідання Комісії місцевого самоврядовуання обласної ради, куди запросимо голів районних рад і всіх сільських голів – за тим переліком ймовірних громад, які облдержадміністрація пропонує утворити. Так і зробили: на комісію приходили голова райради і з ними сільські голови. Ми їх запитували, чи знають вони, що облдержадміністрація пропонує для їхнього району такий-то варіант об’єднання. І всі у відповідь робили круглі від подиву очі. Всі казали, що вперше чують. Виходить, обладміністрація знову сама собі щось накреслила на карті циркулем і подає це облраді як документ, що посвідчує добровільне об’єднання громад. І ми сказали: у нас така «мулька» не пройде. Ми будемо дослухатися до кожної сільської ради. Хочете об’єднувати згори – їдьте до кожної громади і переконуйте дати згоду. А ні – то об’єднайте для почину тих, хто хочуть і готові. Це, до речі, теж була моя пропозиція, озвучена депутатам. Якби за рік, відколи працює цей механізм, об’єднали всіх охочих, то сьогодні в області мали б всього-на-всього третину необ’єднаних громад. Але тих, хто хочуть об’єднуватися, облдержадміністрація вперто не помічає, зате «нахиляє» тих, хто не бажає цього.

– В умовах такої дивної адміністративної вибірковості чи не могли б депутати на місцях – від сільської до обласної рад – очолити цю «доцентрову силу» громад?

– Ми всі зацікавлені в цьому і кожен з нас, депутатів обласної ради, бере в цьому найактивнішу участь. Але більшість наших пропозицій не чують керівники виконавчої влади.

– Скидається на те, що сьогодні Київська облрада та обладміністрація співіснують в умовах конфронтації. Принаймні, у питаннях реформування територій.

– Конфронтації немає. Є повне нерозуміння. Ми не розуміємо позицію облдержадміністрації щодо об’єднання громад. Чиновники роблять все, щоб не їх не об’єднувати… Я не розумію цієї логіки. Чиновники майже всі живуть у Києві. Який у них інтерес у цьому зволіканні? Для чого це робиться? У 30-ті роки це назвали б «саботажем». А заради чого нині ця протидія – не збагну.

– Як відомо, влада стимулює обєднання громад запевненнями зробити їх господарями заробленого, а до того ж розпорядниками земель за межами населених пунктів. Ви вже попередили, що можливість розпоряджатися отриманими коштами матимуть не всі. А що скажете про землю?

– А про землю має бути ухвалено закон, який наділятиме об’єднані громади таким правом.

– Але де-факто переважна більшість цієї землі давно під кимось чи під чимось. Чи справді цей стимул щось вартує за таких реалій?

– Попри все він неабияк важливий. Так, у переважній більшості зникає перспектива розподілу земель: їх уже всі розподілено, а деякі навіть привласнено. Як на мене, маємо потроху відвикати розподіляти землю. Як, до речі, і майно, яке ми все ніяк не поділимо, бо з кожною новою владою починаємо ділити знову. Територіальні громади повинні контролювати виконання орендарями землекористувачами земельного законодавства, договорів оренди: дотримання сівозмін, технології покращання ґрунтів тощо. Сьогодні в Київській області нема і клаптя вільної землі сільгосппризначення. Всі ниви розбираються миттєво. Якщо громада вимагатиме від орендарів повноцінного земельного податку, згідно з реальною оцінкою землі, – це серйозні надходження. І саме громада надаватиме дозвіл на зміну цільового призначення землі, на розробку проектної документації. Безперечно, за таких умов це дуже важливе матеріальна та й адміністративна підпора об’єднаним громадам.

– Деякі експерти всерйоз застерігають, що обєднання територій громад фактично створює об’єднаний банк земель, що фактично на руку земельним латифундистам.

– Переважна більшість цих земель – паї, які мають законних власників. Тому особливої вигоди вертикально інтегрованим агрооб’єднанням від цього укрупнення не буде. Та й ті місцеві фермери, які нині працюють на орендованих пайових нивах, нині достатньо добре вкоренилися в господарства. Їх уже не так просто посунути. Тим паче, якщо вони повністю виконують умови договору оренди.

– Попри все фермер і агрохолдинг поки що приречені перебувати в різних фінансово-економічних вагових категоріях. Нова модель оренди землі, яка нині набирає обертів, коли орендодавцеві пропонують укласти угоду на 49 років в обмін на виплачену наперед за всі роки орендну плату, – тільки підтверджує цю сумну реалію. Власникові паю пропонують такі гроші, яких він, можливо, й ніколи не бачив. Хіба може фермер конкурувати з такою схемою?

– Очевидно, об’єднаним громадам буде легше протистояти навіть таким «заманухам». Хоча це – справа власника паю. Інша річ, якби об’єднаним громадам законодавчо дозволили викуповувати земельні паї, якби держава передбачила на це цивілізоване кредитування. Щоб громада мала право, викупивши в людей земельні наділи, здавати їх в оренду і за ці кошти розвиватися економічно та соціально. Такі моделі працюють в багатьох європейських країнах. Наш законодавець, на жаль, це поки що не сприймає.

_dsc0087– Межі населених пунктів – традиційний головний біль, і то незалежно від зміни влади. Чи посилить його обєднання громад.

– Навпаки. Якщо громада об’єднується, межі значитимуть не міста, селища чи села, а спільну територію. Об’єднана громада буде приймати і генеральний план, і зонування території. Населений пункт і його межі – це все ще пострадянська проблема. Та й адмінмежі, якими розпоряджається держадміністрації. Це все має бути у віданні місцевого самоврядування.

– Нині землями за межами населених пунктів опікується Держгеокадастр

– Це ще більш грабіжницька схема, ніж було тоді, коли землю ділила райдержадміністрація. Бо голови райдержадміністрацій несуть хоч якусь відповідальність перед сесіями райрад і громадськістю. Хай і не напряму з цього питання. А цей орган взагалі не підконтрольний ні районним, ні обласним радам та адміністраціям. Це нісенітниця: хтось комусь щось, роздає на нашій території, а ми – про це ані сном-духом. І жодних прав, навіть спитати, не маємо. Недавній приклад. До голови райдержадміністрації одного із наших південних районів звернулися інвестори з проханням виділити земельну ділянку. Знайшли таку, узгодили в районі. А потім виявилося що Держеокадастр виділив її на паї… львів’янам. Або ще одна проблема – так звані білі плями: нічийна земля, яка не обкладається податком. Держгеокадастр про це знає. Схема проста: чиновники домовляються з фермерами, ті засівають ці масиви, а прибутки ділять порівну.  Ми вийшли на такі землі завдячуючи демобілізованим воїнам АТО: вони самі взяли на себе труд знайти обіцяну їм владою землю. І треба сказати – знаходять. Найперше – оці «білі масиви»: виявилося, їх в області таки чималенько. І майже скрізь на таку землю хтось наклав табу. Чи правильніше – лапу. Нещодавно, скажімо, знайшли такий масив в Яготинському районі.

– Ваші депутати пробували звести баланс таких «безгоспних» сільгоспугідь по області.

– Ні. Думаю, сьогодні такого підрахунку ми зробити не зможемо.

– На Вашу думку, така, м’яко кажучи, гарячкова плинність керівних кадрів, якою відзначилося за останні роки обласне управління спершу Держземагентства, а тепер і Держгеокадастру, повязана із земельними схемами?

– Я не вивчав це достеменно, але думаю, що це одна із головних причин. Сьогодні регіональні структури містобудування й архітектури, підпорядковані Мінрегіонбуду, і структури Держгеокадастру – де-факто найдорожчі в плані «відкатів». Всі це знають, на найвищому рівні включно. Скажімо, для того, щоб ввести в експлуатацію збудоване житло, власник повинен сплатити за квадратний метр від двох до восьми доларів «відкату». Це, повторюся, всі знають, але ніхто нічого не робить.

– Ви згадували про демобілізованих воїнів АТО, про їхні пошуки обіцяних владою земельних ділянок. Яка загалом ситуація із реалізацією цієї програми в області?

– Загальної картини змалювати не беруся, але там, де їздив, а побувати вже встиг у багатьох районах, справа таки просувається. Не так, як би бажалося, та все ж… Земля надається. Навіть у таких близьких до столиці населених пунктах, як Буча чи Ірпінь.

– А як бути з конституційним правом кожного на земельну ділянку?

– Це неможливо. В нашій області – точно ні. До нас, депутатів, до мене особисто масово звертаються з таким проханням. Ми, звісно, пояснюємо, що ні обласна, ні районні ради землями не розпоряджаються, пропонуємо звернутися до базових громад: сіл, селищ і міст. Я майже не знаю таких людей, хто написав би кудись, куди хотів, офіційну заяву про виділення земельної ділянки і там його прохання задовольнили. Звісно, за протекцією хтось може отримати. Втім, і це вже минулося. Бо нині і це не спрацьовує: є сільські, селищні, міські депутати, які, бачачи у списку претендентів на земельні ділянку невідомого, першим ділом питають: «А що він зробив для громади?» Завів сюди багатомільйонні інвестиції? Нема питань. А так – з якого б то дива? У кожного депутата – своя родина, сусіди, свій куток, свої виборці. Їх багато, а землі мало (сміється).

– Ви політик з чималим досвідом. Добре знаєте вітчизняну «партійну кухню», самі обиралися за списком політсили. Чи виправдана партійна система виборів на місцях, до тих-таки районних чи міських рад?

– Вона буде завжди виправдана тільки тоді, коли від цього є ефект. Це і грає роль, і не грає ролі. Там, де в районі є люди діла – потужні фермери, інші підприємці, ці люди, в яку б вони партію не пішли, завжди отримають представницький мандат. Скажімо, в місцевих радах наших південних районів є серйозне представництво Аграрної партії. А в обласній раді її нема. Головне залежить не від партій. А від того, чи є в місцевих радах особистості, які розуміють що потрібно їхній території, і готові домовитися між собою заради сталого поступу їхнього району. Партія тут – лише інструмент: без цього депутат ішов би сам, а так він, очолюючи партійну структуру, заводить до ради однодумців. Партії дають можливість принциповіше домовлятися всім. Наша політсила має в облраді 7 депутатських місць, зате на місцях ми представлені фракціями у 18-ти районах з 25-ти,  і в 10-ти з 12-ти міст обласного значення. Тому коли ми приймаємо певні узгоджені з нашими союзниками рішення в облраді, ми рекомендуємо нашим фракціям в районних та міських радах об’єднатися навколо цього рішення. Якби рішення сьогодні ухвалювалися самими можоритарниками, передбачувати їхню долю не беруся.  Політика – це відповідальність, та чи є вона в людей на місцях – важко сказати.

– З таким успіхом під покровом партійної дисципліни можна приймати і суто лобістські рішення.

– Лобізм процвітатиме завжди – поза партіями і без них. Лобісти з таким же успіхом об’єднуються і особистими стосунками та інтересами.

– Стабільні депутати місцевих рад в умовах нестабільних партій. Це нормально, коли кандидат в депутати легко міняє партійну орієнтацію заледве не щовиборів?

– Це нормально, з огляду на те, що держава наша, її політична система все ще формуються. Та й сталого розвитку поки що не досягли. Не секрет, що майже всі наші партії – лідерського типу. Ми нація, яка любить лідерів, зорієнтована на них. Не на місцевих, звісно, – на державних. Ми, може, й надто емоційно сприймаємо їх, усі їхні досягнення, а найперше – помилки і програші. Тому так легко громадсько-активні люди переходять з однієї партії в іншу. І партіям, особливо новим, такі обізнані активісти потрібні, бо вони знають, що хвилює громади на місцях, користуються авторитетом і можуть вплинути на громадську думку. Тому така тенденція є, і, на жаль, ще буде певний час. Окремо скажу про так звані партії влади, пропрезидентські політсили. Якщо проаналізувати їхній актив за багато років, щонайменше половина – одні і ті ж люди, які справно переходять із однієї партії влади в іншу. Є ще партійці з примусу. Єдине їхнє прагнення – надійна владна партійна парасолька для бізнесу. Таких стабільно 10-15 відсотків в активі провладних політсил. Партія – це можливість прийти до влади. До законного чи не дуже законного розподілу коштів. А люди пошанують не за партійний значок на піджаку, а за добрі справи.

– Повернімося до обєднання громад. Не відаю, чи це проблема Київської області, але це точно велика проблема там, де є депресивні райони. Чи може обєднання злиднів додати багатства?

– Це проблема загальноукраїнська. І якщо в якомусь регіоні скажуть, що її нема, дуже покривлять душею. Села і райони, які сьогодні достатньо заможні, – заможні сьогодні. Якими вони стануть завтра – ніхто не знає. Ось приклад: Бородянський район. Він сьогодні розділився на три території. Є об’єднана громада селища Пісківка, яка вже провела вибори і законно оформилася. Мають, здається, кар’єр, якесь виробництво, отже за сьогоднішніми мірками живуть самодостатньо. А частина громади пішла в Бучу, там ще виборів не було. І оцю решту району хочуть нині об’єднати довкола Бородянки. Я їх підтримую в цьому. Там об’єднаються селища Немішаєве, Клавдієве – великі населені пункти з поки що слабкою економікою. Так, об’єднана Пісківка сьогодні живе непогано. Але це поки що: вони на господарському пікові. Прогнозувати, що ця самодостатність буде й завтра, не беруся. Зате готов передбачити такий розквіт для об’єднаної бородянської громади: вона поки що живе бідно, зате на цій території відкриваються великі можливості для інвестицій. І перспектива жити дуже добре саме у них цілком реальна.

Є, звісно, й інші приклади: Тетіївський, Ставищенський райони. В тому ж таки Тетіївському районі – єдина громада з центром у місті. Приїхав туди, запитую міську владу чи готова об’єднати район. І чую у відповідь: «А для чого нам злидні? Місто заробляє 10-15 мільйонів, і як я тепер це буду тратити на них усіх? Та мене ж після цього моя громада мером не вибере!». Оце питання. Чому я й виступав за надання всім права міста обласного значення в частині розпорядження заробленим. Отоді, залежно від того здатна чи не здатна громада управляти своїм майном, землею, визначилися б в варіанти самодостатнього об’єднання. Бо за нинішнього порядку села у великій Тетіївській громаді просто собі далі животітимуть, чекаючи, що їм багате місто грошенятами насіє.

Тому, як на мене, нинішній механізм об’єднання громад неефективний. Бо із самого початку неправильно задіяний. Більшість керівників територіальних громад, особливо новообраних, не розуміють що таке бюджет, «комуналка», як працює ця система. Тому сумнівно, що вони можуть стати справжніми менеджерами нових громад. І це життєво важливе завдання: обрати на об’єднані громади ефективний менеджмент. Тих депутатів, того очільника, які дадуть лад виробничим об’єктам, землі, які здатні притомно розмовляти з обласною радою, з урядом, грамотно готувати програми і пакети необхідних документів на міжнародні фонди, на Кабінет міністрів – щоб отримати фінансування своїх програм. Оце нині вкрай важливо. Тому, як би ми згори не об’єднували, цілком погоджуся: якщо об’єднаємо злиднів, які не знають що робити, а до того ж уперто не схочуть поступатися одне одному, – приростемо не статками, а бідою. Не ділом, а мукою.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company