Володимир ШАПОВАЛ:

Про конституційний процес, український політичний «акваріум» і право на повстання

Яка роль Конституції в житті і долі пересічного українця? Чи відведено їй, тій ролі,  місце в нашому повсякденні? Як воно є і як би воно мало бути? Як змусити владу дотримуватися Конституції? Чи, може, з тим нема проблем? Тоді що спонукає українців до повстання і Майданів?

Всі ці непрості питання не втомлюються порушувати авторитетні експерти, більшість з яких переконана, що справді саме нова демократична Конституція мала б стати вінцем Революції Гідності.

Цікаві думки з цього приводу почув на дискусійному майданчику Центру політико-правових реформ від Володимира Шаповала, доктора юридичних наук, судді Конституційного суду України у відставці.

 

З досьє «ГРІНЧЕНКО-інформу»

ШАПОВАЛ Володимир Миколайович. Закінчив юридичний факультет Київського державного університету (1970; спеціалізація – міжнародне право), аспірантуру Інституту держави і права АН України (1974). Доктор юридичних наук (1992), професор (1993). У 1974-1976 роках – молодший науковий співробітник Інституту держави і права АН УРСР; в 1976-1985 — викладач, старший викладач, доцент Київської вищої школи МВС СРСР; 1986-1996 – доцент, професор, завідувач кафедри Київського державного університету; в 1996-2005 – суддя, заступник голови Конституційного суду України; в 2005-2007 – представник Президента України у Конституційному суді України. У 2007-2013 роках — голова ЦВК України.

«Конституція Пилипа Орлика» – лише казка»

Володимир Шаповал почав з того, що зазіхнув на значущі, заледве не сакральні у нашому сприйнятті історичні факти. І тим самим заохотив до серйозної розмови:

– Ідея конституції, в тому контексті, як ми її розуміємо, з’явилася лише на початку XVIII століття. А всі ці оповідки про «Конституцію Пилипа Орлика» – це лише казка, бо то ніяка не конституція. Це нагадує старий анекдот, коли говорили про Росію як про батьківщину слонів. А чому? Бо там, бач, мамонта знайшли. Те саме і з «Конституцією Пилипа Орлика», яка, зрештою, так навіть не називалася. Її почали так називати аж наприкінці XIХ століття. Це був лише політико-правовий документ, більше політичний: угода між двома верствами, із залученням швецького короля. То, коли хочете, – наш комплекс неповноцінності, який намагаємося реалізувати, позначаючи себе як авторів ідеї «першої конституції в світі». А це не так! Воно, звісно ж, хотілося б бути… Але краще бути, ніж хотіти бути.

А в тому-таки XVIII столітті жив француз абат Сієс. Він сказав дуже просту річ: народ – суверен. Народ організовує своє політичне і державне життя –  або сам, або через своїх представників.

Якщо він організовує своє життя сам, то сам і вирішує, якою має бути ця організація. Якщо ж робить це через представників, то мусить їх собі обрати. І Сієс тоді сказав, що орган, який прийматиме Конституцію, називатиметься Установчими Зборами. «Конституантою» – був ще тоді такий термін. Пізніше тлумачі слів Сієста пояснювали: якщо народ приймає конституцію сам – то це означає, що відбувається референдум.

Ось, власне, перші дві первинні ідеї. Або Установчі Збори, тобто спеціально обрані саме для прийняття конституції люди; народ дає їм доручення ухвалювати Конституцію, і тільки Конституцію, а не ще щось, і після цього вони саморозпускаються… Або – референдум.

Найвища влада – не законодавча, а установча

То що таке конституція? Це закон чи ні?

Тоді ж у Сієса прозвучала ключова думка про те, що, приймаючи конституцію, народ реалізує установчу владу. Таким чином конституція – це акт установчої влади. А вже в самій конституції визначається, якою має бути законодавча, виконавча та судова влада. Сієс ясно висловився: установча влада – первинна, а законодавча, виконавча та судова – вторинні, похідні.

У зв’язку з цим він оприлюднив ще одну важливу думку: «… і тому встановлені влади не можуть приймати конституцію». Це була така «стерильна ідея». А тому аж до середини XIХ століття не було жодного випадку, коли б десь-колись парламент приймав конституцію.

Ідея, повертаючись до Сієса, була така: конституція – це акт установчої влади, а закони – це акти законодавчої влади.

Тоді чому ж конституцію ще називають «основним законом»? Давайте міркувати. Ось, ми кажемо: «Ваші дії незаконні». Але ж можна сказати (і це буде синонімічно): «Ваші дії протиправні». Це те ж саме. В слов’янських мовах, і в українській також, термін «закон» має два значення. Закон – це конкретний акт, що ухвалює парламент: закони України, акти Верховної Ради. Але ми вживаємо слово «закон» і в широкому значенні. Говоримо: «Діяти відповідно до закону». Не до якогось конкретного законодавчого акта, ухваленого парламентом, а відповідно до права, приписів права.

Ця «гра термінів», вона трохи плутає. Часом навіть дипломованих юристів. Цей момент дуже важливий. І тому, коли ми говоримо, що конституція – це основний закон, то це означає, що йдеться про основні фундаментальні положення національного права. Конституція містить приписи, які є вихідними. На ці приписи спираються всі інші правові норми. Отака логіка. Трохи складна матерія, але дуже важлива.

Тому наголошу вкотре: конституція це не закон у формальному значенні, це не акт парламенту. Хоча в Україні було так, що Верховна Рада за радянських часів мала повноваження приймати нову Конституцію, і в 1996 році вона це право реалізувала. А ось, скажімо, в сусідній Польщі Конституція була спочатку схвалена Установчими Зборами, а потім затверджена на референдумі. Конституція Угорщини приймалася парламентом.

Як би ми не гралися в слова, а ідеальна конституція – це договір справжніх реальних суспільних  еліт, які відображають інтереси суспільства.

Інша річ, чи це справжні еліти – раз, і чи ці еліти направду відображають інтереси суспільства? Не треба вестися на легенди про «суспільний договір». Конституція може розглядатися як суспільний договір тільки тоді, коли його приймають на референдумі. Тоді це і на вигляд суспільний договір. Конституція – дуже специфічний юридичний акт, який повинен бути реальним продуктом суспільного розвитку, суспільного стану. Як це забезпечити? Це вже інше питання.

Тому Конституція – це не закон, це акт вищого порядку, це продукт реалізації установчої влади, а не законодавчої. І тому можливі різні варіанти прийняття конституції, або внесення до неї змін.

– Володимире Миколайовичу,  а якщо від теорії і історії до нашого часу і наших конституційних проблем?

– Достатньо 300 голосів народних депутатів, щоби внести зміни до Конституції України. Але  наш Основний Закон не говорить про порядок прийняття нової Конституції. Що це означає? Це означає, що якщо ми хочемо дотриматися легальних способів внесення змін, то треба діяти відповідно до умов чинної Конституції. Думаю, найбільш легальним буде прийняти нову її редакцію. Як? Верховна Рада повинна розглянути два закони про внесення змін до Конституції. Перший закон буде «ревізувати» І, ІІІ і ХІІІ розділи – «Загальні засади», «Вибори. Референдум» та «Внесення змін до Конституції України». За другим законом – «ревізування» інших розділів. Так отримаємо новий текст. Чому я виділяю І, ІІІ і ХІІІ розділи? Бо сама Конституція їх виділяє.

Але знову повертаємось до двох ключових проблем нашого суспільства. Перша – відсутність чіткого розуміння, що таке Конституція. Повторюся: вона вище, ніж закон, – акт установчої влади. І друга проблема – це абсолютне ігнорування в широкому конкретному планах Конституції. Будь-ким і з будь-якого боку. У нас, на жаль, суспільство не дуже законослухняне. Що вдієш, стільки років мусили «викручуватись», і досі живемо в стані, коли мусимо «викручуватись».

І найгірше – що в Україні незаконослухняна влада. Можна прийняти ідеальну Конституцію. Але знову Конституційний суд сформують з випадкових людей, фахово непідготовлених, знову будуть усілякі тиски, знову буде мовчазне середовище юристів, які носитимуть почесні звання, але говоритимуть «те, що треба»  – що завгодно, тільки не правду. І це є ключова позиція. Яку б ми не написали Конституцію, але знову матимемо стару біду: наскільки її правильно застосовуватимуть. Конституція – це Біблія. Ось і все.

А  чи можливі інші варіанти прийняття Конституції, окрім як у Верховній Раді? Теоретично – так.

Хороша ідея, яка нині з’являється в пресі: прийняти закон про обрання Установчих Зборів. Але якщо відверто: вона ще більше хороша для збурення суспільної свідомості. А з точки зору результативності – маю сумніви. Егоїзм наших обранців. Верховна Рада скаже: а навіщо цей закон? І знайдуть 30 способів, щоб його не прийняти. Тому ініціатива правильна, бо владу треба штурхати під ребра, але боюсь, що вона так і лишиться ініціативою.

А референдум –  це ще складніше. Я 9 років працював, точніше – служив у Конституційному суді і добре пам’ятаю референдум 2002 року. Референдум в умовах пострадянської країни – це фікція. Особливо за умов такого законодавства, як нинішнє, прийняте при попередньому президентові, де вся організація референдуму закільцьовувалася на одноосібній владі. Повірте моєму досвіду головного організатора виборів в Україні. Якщо влада планує організацію референдуму –  все наперед відомо. Там інтрига тільки в цифрах: – про які домовляться.

Такі процеси, як прийняття нової Конституції або її нової редакції,  повинні бути максимально публічними. Якщо вони відбуваються не публічно, результат буде на користь когось визначеного.

«Нинішній конституційний процес – це режим конвульсій»

–  А як Ви оцінюєте наполегливість депутатів щодо внесення змін до статті 149 Регламенту Верховної Ради України, які суттєво і навіть всупереч чинним конституційним нормам міняють порядок розгляду парламентом змін до Основного Закону?

 – Це неподобство. Якщо Конституція стає інструментом вирішення поточних політичних питань – це неподобство, це не коментується. Знаєте, я хоч суддя у відставці, але в тому «акваріумі» наплавався, і ті, хто там досі плаває, знають:  це намагання врятувати «чистий образ» декого. Ви ж розумієте, що будь-яка поразка, коли ти щось ініціюєш, а воно провалюється, то це рецидив краху, політичного краху. А ще ж долучається самолюбство. В цьому випадку скажу тільки одне: це не був спосіб щось вдосконалити, це спосіб зволікання часу. Якщо сьогодні комусь зручно ходити на червоне світло, то країна ходитиме на червоне. Не можна нічого додумувати і вигадувати довкола того, про що чітко сказано, і де жодних різночитань не може бути. Тоді навіщо взагалі користуватися правом? Давайте все робити як кому зручно,  і житимемо в хаосі. Право – це регулятор суспільних відносин. Право один раз виписано, воно надовго – аж поки суспільні відносини не зміняться, і не породять нові вимоги нового права. Це, на жаль, поганий, хоч і не поодинокий приклад, коли Конституцію в державі перетворюють на ганчірку.

— У нас Конституція (принаймні так декларується) захищає права і свободи. Чи мали б передбачити ініціатори змін до Конституції право народу боронити демократичні цінності, зокрема і від зазіхань влади?

– В проекті Основного Закону, підготовленому робочою групою, до якої я мав честь входити, схваленому Конституційною комісією, і переданому до Верховної Ради, (30 березня 1996 року, співголови – Кучма і Мороз, – Л.І.), – там остання стаття І розділу мала приблизно такий текст: «Народ і кожен громадянин, зокрема, мають право всіма методами захищати…» Це, власне, те, що навіть в далекому XVI столітті називалося «правом на повстання». Є такий унікальний документ –  Декларація незалежності США. Там прямо сказано про право народу на повстання проти законно обраних правителів, якщо ті нехтують інтересами народу. Тоді, 10 років тому, у Верховній Раді сказали: та це ж практично заклики…  І ті слова з І розділу прибрали…

Воно й справді, будь-яка революційна форма, навіть у словах, виглядає неконституційно. Що ж до нашого часу і наших обставин скажу таке: творення всеохоплюючої демократичної Конституції можливе тільки на суспільному зламі, за ситуації Революції Гідності.

Але що відбулося? Що ми маємо нині? Нинішній конституційний процес – це режим конвульсій. Кучма колись налякав референдумом – ухвалили «правильну» Конституцію. На горизонті був Президент Ющенко. 8 грудня 2004 року, між двома турами приймається закон про внесення змін до Конституції, який монтує державну владу під, скажемо відверто, слабкого президента.

І ось – Революція Гідності. І це був злам, і це був шанс для справді демократичної всеохоплюючої Конституції. Але… Натомість місця позаймали – і все. Вляглося. Знову все нормально, все в порядку…  Тільки кому нормально і в якому порядку?

 

Loading...

Коментар до Володимир ШАПОВАЛ:

Про конституційний процес, український політичний «акваріум» і право на повстання

  1. Віктор сказав:

    На Революції Гідності було два типи людей: одні боролися проти несправедливості і насилля з боку влади, а другі щоб прийти самим до влади. Між цими типами людей є велика різниця, як між добром і злом… І дійсно суть не в самій Конституції, а в людях які використористовують цю Конституцію. Добра людина буде шукати тільки добре і захищати це добре, а зла людина буде використовувати це добре в особистих цілях і захищати те зло яке вона чинить.Проблема Революції Гідності в тому, що до влади прийшли в основному всі ті, які прагнули влади, а не справедливості…Тому і закони і зміни будуть робитися, щоб захистити в першу чергу свої інтереси, а не інтереси простих людей….Тому маємо ситуацію, коли добро перемогло зло, але зло використало цю перемогу в своїх користливих цілях….

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company