Волонтерська «Вавилонія» Лариси Артюгіної

Понад десять тисяч зруйнованих об’єктів інфраструктури і лише одиниці відновлено. Це лише дещиця тих жахних руйнувань, які заподіяла російська агресія на Донбасі. В отих поки що одиницях відроджених з руїн шкіл, лікарень, дитсадків – великий жертовний труд волонтерів.

1305386870Наш співрозмовник – Лариса Артюгіна, куратор волонтерської ініціативи «Новий Донбас». Життєво важливий проект покликаний допомагати мешканцям звільнених малих міст Донбасу налагоджувати мирне життя, відновлювати соціальну інфраструктуру.

Волонтерський шлях для неї почався у перші дні Євромайдану. Ніч 30 листопада, коли на Майдані побили студентів, стала для неї переломною. Українські канали не показували реальні події, і кінорежисер Лариса Артюгіна разом з колегами взялася знімати те, що відбувалося у вируючому центрі української столиці. За її участі з’явився знаменитий кінопроект «Вавилон’13». Майже щодня в мережу світового інтернет-павутиння викладалися документальні короткометражки, зняті  «вавилонцями».

Після Майдану проект продовжився. Але знімали вже війну. І як зізнається пані Лариса, це було дуже важко. Пригадує:

– 23 травня, на мій день народження, зателефонували хлопці з батальйону «Донбас», з якими познайомилися напередодні. Розповіли, що в бою під Карлівкою «Донбас» втратив 5 хлопців. Дізнавшись, що з тілами вчинили бойовики, у мене всередині все перевернулося. Прийшло усвідомлення: загиблі хлопці захистили мене, країну, а війна може дійти і до Києва. Бо що таке 600 км? Загорілася бажанням довідатися хто ж вони, ці хлопці? Хто такі добровольці?

Отримавши дозвіл, Артюгіна поїхала знімати на передову. І створила фільм  «Як ми стали добровольцями».

– Поступово здружилася з хлопцями, і якось, до мене підійшов доброволець Артем Бутов, позивний «Казбек». Мав прохання, хоча зазвичай хлопці ніколи нічого не просили. «Дуже хочу, щоб діти з моєї школи в Миколаївці, де я виріс і навчався, першого вересня пішли до школи. Зніміть відеоролик, може знайдуться спонсори. Допоможіть відновити розгромлену школу». Я запитала його: «Якщо знайду гроші, будеш разом зі мною її відновлювати?» –  «Так, звичайно!», – почула у відповідь.

Разом з колегам-«вавилонцям» Лариса поїхала в Миколаївку, відзняли відео. Артемова школа стояла в страшних руїнах: попадання касетною міною. Шукаючи доброчинців для цього проекту, Лариса познайомилася з Оленою Кошарною з інвестиційної компанії «Horizon Capital». Олена допомогла фінансами.

– Розуміла, що до Миколаївки треба їхати не просто з будматеріалами, а спробувати налагоджувати діалог з місцевими. Бо люди, які перебували у дуже тяжких умовах, потребували не тільки гуманітарної, а й гуманістичної допомоги. У них не було ані води, ні світла, ні харчів… У Миколаївці нас прийняли дуже холодно, люди були агресивно налаштовані (приблизно 70% населення підтримувало сепаратистів). Тому, щоб не провокувати народ, приїхали без української символіки, і для початку діалогу з місцевими організували показ дуже добрих короткометражних фільмів, привезли з собою купу мольбертів, фарби. Бо психологи радять малювати, аби швидко зняти стрес.

Для початку вирішили провести біля школи суботник. Директор спілкувалася доволі обережно. Було в її погляді все, і думки про «київську хунту» теж. Усе допитувалася, який депутат за нами «стоїть». І недовірливо кривилася, коли відповідали, що нема таких. Словом, поки не привезли будматеріали і не налагодили контакт з дітьми, нас постійно питали, що ми тут робимо, навіщо нам це потрібно і чому ми допомагаємо.

Діти, звісно, відкритіші: уже днів за десять почали з нами ромовляти приязно. Поступово крига недовіри і з дорослими скресала. Особливо коли побачили, що ми щиро прагнемо їм допомогти, і що за нами справді ніхто не стоїть.

request_page_3– І коли ж відчули, що дорослі повірили у щирість ваших намірів?

– Десь за три місяці, у наш третій приїзд, якраз на Миколая. Ремонт вже завершили, і з цієї нагоди вирішили влаштувати свято. Доти в Миколаївці жодного разу не святкували Миколая. Вже майже ніч, ми у школі готуємося до свята, раптом чую якийсь стукіт. Іду на цей звук – і бачу: у класі двоє чоловіків прибивають плінтус. Виявляється, дитина одного з батьків попросила закінчити роботу до свята, а в дорослих іншого часу немає, бо тільки-но прийшли з роботи.

І от один із них піднімається, дивиться на мене та й каже: «Поки нікого немає, а то я соромлюся при людях, кажу вам велике спасибі за те, що ви робите для наших дітей». Я його впізнала. Коли ми приїхали вперше, саме він стрічав нас словами: «Чого ти сюди приїхала, київська хунта?» Отакі вони, три місяці змін у Миколаївці.

– А що було далі?

– Після миколаївської «шкільної толоки» переконалися, що справу потрібно продовжувати. Навесні 2015 року зареєстрували громадську організацію «Новий Донбас». Все як годиться – отримали печатку, відкрили рахунок, почали працювати як юридична особа. Продовжувати проект вирішили вже на Луганщині. Їздити з допомогою тільки по найвіддаленіших селах, куди майже ніхто не доїжджав. Ось так знайшли ще три точки розвитку проекту в Станично-Луганському районі: села Нижньотепле і Плотину.

Першим проханням з яким до нас звернулися у школі – привезти крейди для шкільних дощок. Карти України теж не було. Нам зізналися, що ми взагалі перші, хто до них приїжджав за останні 25 років з України з-поза меж Луганщини.

– Що вдалося зроби за цей час?

– Відновили всього 4 школи: одну в Донецькій області, три на Луганщині. Думаю, це замало. Але будматеріали, які привозимо, – це не найголовніше. Важливіше налагодити діалог з дітьми, підтримати, навчити того, що самі вміємо. Наприклад, грі на гітарі, танців, графіті… Ідея нашого проекту – спільне творіння арт-проектів, які допомагають дітям виразити себе. Є зворушливий приклад: хлопець з Миколаївки, який дістав на Майдані український паспорт, сказав, що це його вибір – він українець. Для мене це РЕЗУЛЬТАТ, це те, заради чого ми це все робимо – заради цих змін.

request_page_4– Як знаходите волонтерів для своїх проектів?

– Спочатку це були люди з Майдану і з «Асамблеї діячів культури України», мої друзі і знайомі. Але коли почали працювати на відновленні школи в Миколаївці і в короткометражці «Богданове щастя» розповіли про цю нашу роботу, люди самі підтягувалися до нас. Зараз до волонтерської команди проекту «Новий Донбас» долучилися Наталія Кратюк, Іван Парамонов, Іван Нарожнов, Галина Лавринець, Анна Сухомлин, Анжеліка Волович, Ксенія Васильєва, Ярослав Синиця, Тарас Білоус. Участь у проекті – особисте бажання кожного.

Що для Вас було найскладнішим у цьому проекті?

– Відповідати на агресію та нерозуміння дружнім ставленням. Особливо в 2014 році. Пік загострення ситуації, а я везу волонтерів, молодих людей. Їх попри все треба убезпечити. Звісно, попросила не реагувати на будь-які провокації. А це дуже непросто. Люди зустрічали нас з недовірою – не вірили, що ми приїхали з добрими намірами. Їм потрібно було нас вивчити. А вивчають по-різному. Наприклад, за допомогою провокації.

Кожна поїздка, особливо перший тиждень, – це великий стрес для мене. Я несу відповідальність за молодих людей, студентів, яких везу з собою. У першу поїздку до Станиці-Луганської ми оселилися в лісництві. Нас супроводжували військові, бо до лінії розмежування було всього 2 кілометри. Одного разу, пригадую, приємний вечір, гітара… Раптом почався сильний обстріл. Чуємо, як вибухи гучнішають. Всі принишкли. Я провела інструктаж з безпеки. Особливо важко було не видавати свого хвилювання. За всю ніч мені так і не довелося заснути. Вибрала велику зірку на небі, дивилася на неї і думала: все буде добре, вона нас вбереже.

– Про Бога не згадували?

– Не можу сказати, що я віруюча. З війною в цьому сенсі з’явилося дуже багато питань. Думаю, я в дорозі. Впевнена: зі мною станеться тільки те, що має статися. У кого справді вірю, то це в людей. Дуже вірю, що всі народжуються добрими, що це життя їх змінює. Вірю в людський потенціал, в у мудрість людську. Це моє слабке місце, тому іноді, на жаль, доводиться розчаровуватися у людях. Коли відчуваю, що вже на межі вигоряння, їду на море, воно мене лікує.

– Чи складно такій тендітній жінці як Ви весь час тримати себе впевненою? Коли останній раз плакали?

– Не так давно. Найчастіше плачу, коли читаю сторінку головлікаря лікарні ім. Мечникова Сергія Риженка з Дніпра. Він «постить» що відбулося в лікарні, кого привезли. Кожен день хтось гине, когось рятують, а хтось стає калікою…

request_page_5– Не замислювалися навіщо все це робите?

– Щоб ми перемогли! Перемогли не тільки завдяки «градам» і гарматам. А створивши іншу, нову яскраву країну! Я категорично проти насильства і відсутності свободи. Найбільше у світі пишаюся своїми друзями, волонтерами, вчинки яких мене вражають. Вони неймовірні! Я їх називаю своєю країною – Україною.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company